ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 року Справа № 910/1293/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого : Полянського А.Г., суддів: Кравчука Г.А., Мачульського Г.М.,

розглянувши касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 рокуу справі Господарського суду№ 910/1293/15-г міста Києва за позовомДержавної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби міста Києва до треті особифізичної особи-підприємця ОСОБА_1 1.товариство з обмеженою відповідальністю "Росичі" 2. ОСОБА_2 провизнання недійсним договору купівлі-продажу за участю представників сторін:

позивача - Максименко С.П. дов. від 12.01.2016 р.,

відповідача - ОСОБА_4ордер № 37852,

третьої особи- не з"явились,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.04.2015 р. (суддя - Демидов В.О.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою від 30.06.2015 р. Київського апеляційного господарського суду (судді - Шапран В.В., Андрієнко В.В., Буравльов С.І.) рішенням Господарського суду міста Києва від 03.04.2015 р. скасовано. Прийнято нове рішення. Позовні вимоги Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби міста Києва задоволено. Визнано договір купівлі-продажу від 17.05.2006, укладений між СПД-ФО ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо продажу товару згідно із специфікацією доданої до нього - недійсним з моменту укладення. Стягнуто з СПД-ФО ОСОБА_1 (код НОМЕР_1, м. Київ, 04112, АДРЕСА_1) в доход Державного бюджету України судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 1218 грн. Стягнуто з СПД-ФО ОСОБА_1 (код НОМЕР_1, м. Київ, 04112, АДРЕСА_1) в доход Державного бюджету України судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 609 грн.

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню в повному обсязі, виходячи із наступного.

Згідно положень ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні або постанові господарських судів.

Як вбачається матеріалів справи, Державна податкова інспекція в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, звернулась до Господарського суду м. Києва з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним укладеного фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу від 17.05.2006.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу не був підписаний ОСОБА_2, що підтверджується Висновком експертів від 19.08.2014 № 10692/10693/14-32 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи.

З матеріалів справи вбачається, що 15.06.2006 завідуючим сектором боротьби з незаконним обігом товарів відділу податкової міліції Державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва Решетіловим К.В. та оперуповноваженим Управління Служби безпеки України у м. Києві Кутовим А.А. вилучено у відповідача з його торгівельного місця хутрові вироби у кількості 138 одиниць, що є предметом спірного договору купівлі-продажу.

Окружним адміністративним судом міста Києва розглянуто справу № 9/58 за позовом ОСОБА_1 до ДПІ у Оболонському районі міста Києва, Управління Служби безпеки України в місті Києві, треті особи: Решетілов К.В., Кутовий А.А., про визнання дій неправомірними, предметом розгляду якої було питання законності (незаконності) дій ДПІ та СБУ з вилучення майна (хутрових виробів у кількості 138 одиниць) та відмови у поверненні вилученого майна. За результатами вказаної справи суд виніс постанову № 9/58 від 10.11.2008 про часткове задоволення позовних вимог. Ухвалою окружного адміністративного суду міста Києва від 10.11.2008 у справі № 9/58 закрито провадження в частині вимоги про зобов'язання відповідачів повернути належне позивачеві на праві власності майно, що було вилучене.

В подальшому фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва про повернення вилученого майна (138 хутряних виробів). Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.11.2011 у справі № 6/152 позов задоволено частково, Державну податкову інспекцію у Оболонському районі міста Києва зобов'язано у п'ятиденний строк з моменту набрання рішенням суду законної сили повернути Суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_1 майно, вилучене на підставі протоколу огляду місця події від 15.06.2006, а саме 123 (сто двадцять три) хутряних вироби.

Розглянувши дану справу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

У висновку експертів від 19.08.2014 № 10692/10693/14-32 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи зазначено, що підписи від імені ОСОБА_2 у рядку "Продавець" договору купівлі-продажу від 17.05.2006 та специфікації до вказаного договору виконані не рукописним способом, а являють собою зображення, нанесені електрофотографічним способом друку.

Пунктом 2 даного висновку зазначено проте, що підписи від імені ОСОБА_2 електрофотографічні зображення яких містяться в графі "Продавець ОСОБА_2." у рядку "Продавець" виконані не ОСОБА_2, а іншою особою.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Недодержання вказаного положення в момент вчинення правочину, а також частин другої, третьої, п'ятої, шостої ст.203 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину (ст.215 Цивільного кодексу України). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до приписів ст. ст. 45, 47, 43 ГПК України судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного господарського суду у даній справі.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України.

Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Із приписів вищенаведених правових норм випливає, що позивач, звернувшись до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, зобов'язаний довести наявність або відсутність факту порушення оспорюваним договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що пов'язані з його особою.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Аналіз наведених вище норм дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не зазначав у позовній заяві жодних доказів, які б підтверджували порушення чи оспорювання його прав та охоронюваних законом інтересів укладенням спірного договору.

Позивач не є стороною спірного договору купівлі-продажу, а також не зазначив, які саме його права або охоронювані законом інтереси порушені оспорюваним договором.

Діючи як орган державної податкової служби - орган владних повноважень, позивач не довів, що спірний договір вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одного з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано не застосував строк позовної давності у даному випадку, оскільки перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Врахувавши те, що права позивача у даному випадку не порушенні, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості.

Відповідно до приписів ст. ст. 45, 47, 43 ГПК України судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За таких обставин, апеляційний господарський суд дійшов помилкових висновків, натомість суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Враховуючи викладене обставини та межі перегляду справи в касаційній інстанції (ст. 1117 ГПК України) та положення п. 6 ст. 1119, ч. 1 ст. 11110 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду залишенню в силі з мотивів викладених у цій постанові.

В судовому засіданні оголошена вступна та резолютивна частини постанови.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 у справі № 910/1293/15-г скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2015 у справі № 910/1293/15-г залишити в силі.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.А. Кравчук

Г.М. Мачульський