ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2016 року Справа № 922/282/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Самусенко С.С.,

Татькова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року

у справі № 922/282/16

господарського суду Харківської області

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5

про стягнення 479966,68 грн.

за участю представників

позивача - ОСОБА_6

відповідача - ОСОБА_7

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Харківської області від 21 березня 2016 року (суддя Чистякова І.О.) у справі № 922/282/16 позов задоволено частково в сумі 453858,66 грн. Стягнуто з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 суму заборгованості за договором №3 оренди нерухомого майна від 01 листопада 2008 року в розмірі 257857,14 грн., інфляційних втрат в сумі 176632,14 грн., 3% річних в розмірі 19369,38 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 6807,88 грн. Врешті частини позову в сумі 26108,02 грн. відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року (судді Істоміна О.А., Барбашова С.В., Білецька А.М.) рішення господарського суду Харківської області від 21 березня 2016 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Не погодившись з зазначеною постановою Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення господарського суду Харківської області від 21 березня 2016 року.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 листопада 2008 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (орендодавець) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна № 3, відповідно до умов якого орендодавець (позивач) зобов'язався передати, а орендар (відповідач) прийняти в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху № 37-38 загальною площею 259,2 кв. м., що знаходяться в будівлі літ. "А-9" за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 1.1 договору).

Відповідно до пункту 2.1 договору об'єкт оренди передається орендодавцем орендарю на підставі акту приймання - передачі протягом трьох календарних днів з моменту підписання цього договору.

Згідно з пункту 2.3. договору по закінченню строку оренди або у випадку дострокового розірвання цього договору орендар зобов'язаний протягом 14 календарних днів з моменту закінчення строку дії договору або з дати його дострокового розірвання повернути орендодавцю об'єкт оренди за актом приймання - передачі в належному стані, в будь-якому разі, не гіршому, ніж під час передачі його в оренду, з урахуванням показників природного фізичного зносу.

Відповідно до пункті 4.1 договору розмір орендної плати складає 20000,00 грн. в місяць.

Згідно з пунктом 4.2. договору орендна плата сплачується орендарем до 5-го числа кожного поточного місяця авансом в готівковій або в безготівковій (шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок) формі.

Пунктом 6.1.встановлено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2009 року.

На думку позивача, протягом 2010-2013 року, а також протягом січня 2014 року відповідач користувався нерухомим майном визначеним договором, проте не сплачував орендну плату.

Суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позову зазначив наступне.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Згідно зі статтею 626 Цивільного Кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

З приписів статті 3 Цивільного кодексу України вбачається, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Разом із тим частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Статтею 180 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Під час укладення господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Матеріали справи містять договір №3 оренди нерухомого майна від 01 листопада 2008 року, що був укладений сторонами у справі та містить усі істотні умови щодо предмету договору, орендної плати, строків сплати тощо.

Відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного Кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 1 статті 283 Господарського Кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина 1 статті 763 Цивільного кодексу України).

В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на договір оренди нерухомого майна № 3 від 01 листопада 2008 року, строк дії якого закінчився 31 грудня 2009 року, зазначаючи, що орендар продовжував користуватися майном після закінчення терміну дії договору.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений (стаття 764 Цивільного кодексу України).

Суд апеляційної інстанції зазначив, що поновлення договору оренди можливе лише у тих договорах найму, що були укладені на визначений строк.

Строк володіння і (чи) користування орендарем майном завжди визнавався одною із найбільш значимих умов договору оренди (найму).

За умовами пункту 6.1 договір діє до 31 грудня 2009 року. Пролонгація договору здійснюється у відповідності до вимог чинного законодавства України.

Суд першої інстанції, за наявними в справі доказами, визнав доведеним факт поновлення договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Суд апеляційної інстанції з таким висновком суду першої інстанції не погодився та дійшов вірного висновку про відсутність пролонгації договору.

Згідно частини 1 статті 631 Цивільного Кодексу України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

У свою чергу, закінчення строку дії договору за загальним правилом припиняє права і обов'язки його сторін, але не звільняє сторони від відповідальності за порушення умов договору.

Судами встановлено, що позивач просить суд стягнути орендні платежі поза межами встановленого договором строку, а саме з лютого 2013 року по 25 лютого 2014 року.

Спір у даній справі виник у зв'язку із тим, що відповідач не визнає факту поновлення договору оренди на новий строк, не визнає, що протягом 2010-2013 року, а також протягом січня 2014 року користувався орендованим приміщенням.

В частині 4 статті 284 Господарського кодексу України передбачено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін; у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди безпосередньо передбачені статтею 764 Цивільного кодексу України, статтею 17 названого вище Закону та опосередковано нормою частини четвертої статті 291 Господарського кодексу України, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

Відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Умовами договору № 3 від 01 листопада 2008 року передбачено, що приміщення від орендодавця орендарю передається за актом приймання - передачі (пункт 2.1 договору), а також повернення приміщення орендарем орендодавцю здійснюється за актом приймання-передачі (пункт 2.3 договору).

Позивачем надано акт від 01 листопада 2008 року приймання - передачі нерухомого майна до договору №3 оренди нерухомого майна від 01 листопада 2008 року, який підтверджує виконання контрагентами умов договору оренди.

Згідно з пунктом 6.1 договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2009 року, у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що договір оренди нежитлового приміщення припинив свою дію з 31 грудня 2009 року, у зв'язку із закінченням терміну на який він був укладений .

Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження продовження користування відповідачем орендованими приміщенням після закінчення строку дії договору № 3 від 01 листопада 2008 року, а саме після 31 грудня 2009 року.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач не звертався до відповідача листами з вимогою звільнити займане ним приміщення. Також відсутні письмові докази щодо звернення позивача до відповідача з вимогою про оплату орендних платежів у спірний період.

Позивач також не довів чинення орендарем перешкод у доступі до приміщень, оскільки в такому разі орендар не був позбавлений можливості звернутися із заявами та скаргами до правоохоронних органів або ж позовом про усунення перешкод у користуванні майном.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що єдиним підтверджуючим фактом користування відповідачем приміщенням протягом дії договору є визнання цього відповідачем, оскільки позивачем не надано підписаних актів виконаних робіт, складання яких передбачено пунктом 4.6 договору або доказів направлення позивачем таких актів відповідачу на підпис, а також не надано жодного документу, що підтверджував би здійснення відповідачем часткових оплат, що свідчило б про користування приміщеннями після закінчення дії договору оренди.

Відповідач заперечує факт користування приміщеннями після 31 грудня 2009 року, а отже позивач повинен довести такий факт, однак позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх посилань.

Зі загальними положеннями про найм, а саме передбачено ст.ст. 759, 762 Цивільного кодексу України, обов'язок внесення орендної плати, безумовно, пов'язаний із фактичним отриманням послуг з користування, визначеним договором.

Враховуючи, що договір найму є реальним правочином, для укладання якого поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій, як-то з користування майном з боку орендаря.

Проте, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено використання відповідачем орендованих приміщень після спливу строку дії договору (після 31 грудня 2009 року).

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що спірний договір оренди був предметом розгляду у справі №922/1591/14.

Позивачем до стягнення в даному позові заявлена сума 300000,00 грн., яка виникла станом на 01 вересня 2011 року. Така заборгованість виникла за наступні періоди: з жовтня 2008 року по грудень 2009 року (період дії договору оренди) у сумі 142500,00 грн.; за період з січня 2010 року по вересень 2011 року у сумі 157500,00 грн.

В обґрунтування того, що строк дії договору оренди був пролонгований, позивачем до матеріалів справи №922/1591/14 було надано додаткову угоду № 3 від 25 грудня 2009 року про продовження строку дії договору оренди нерухомого майна № 3 від 01 жовтня 2008 року до 31 грудня 2010 року та зміну розміру орендної плати на 7125,00 грн. в місяць, додаткову угоду № 4 від 25 грудня 2010 року про продовження строку дії договору оренди нерухомого майна № 3 від 01 жовтня 2008 року до 31 грудня 2011 року.

У справі №922/1591/14 була призначена судова почеркознавча експертиза, на вирішення якої поставлено питання: Чи виконані підписи на договорі від 10 жовтня 2011 року про проведення взаєморозрахунків між сторонами за договором оренди нерухомого майна № 3 від 01 листопада 2008 року, на додатковій угоді № 3 від 25 грудня 2009 року на додатковій угоді № 4 від 25 грудня 2010 року, на додатковій угоді № 5 від 31 серпня 2011 року від імені ОСОБА_5 особисто ОСОБА_5, в тому числі навмисно зміненим підписом, чи іншою особою?

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи № 1928 від 10 квітня 2015 року: підписи від імені ОСОБА_5 в договорі від 10 жовтня 2011 року про проведення взаєморозрахунків між сторонами за договором оренди нерухомого майна № 3 від 01 листопада 2008 року, виконаний на лицьовій стороні першого аркуша документа, в правому нижньому куті; в договорі від 10 жовтня 2011 року про проведення взаєморозрахунків між сторонами за договором оренди нерухомого майна № 3 від 01 листопада 2008 року, виконаний на лицьовій стороні другого аркуша документа, в графі "СПД ФЛ ОСОБА_5.", в рядку перед словами "(ОСОБА_5.)"; в додатковій угоді № 3 від 25 грудня 2009 року, виконаний на лицьовій стороні документа, в графі "АРЕНДАТОР СПД ФЛ ОСОБА_5.", в рядку перед словами "(ОСОБА_5.)"; в додатковій угоді № 4 від 25 грудня 2010 року, виконаний на лицьовій стороні документа, в графі "АРЕНДАТОР СПД ФЛ ОСОБА_5.", в рядку перед словами "(ОСОБА_5.)"; в додатковій угоді № 5 від 31 серпня 2011 року, виконаний на лицьовій стороні документа, в графі "АРЕНДАТОР СПД ФЛ ОСОБА_5.", в рядку перед словами "(ОСОБА_5.)", - виконані не ОСОБА_5, а іншою особою.

Висновок експерта є належним та допустимим доказом, що підтверджує той факт, що договір від 10 жовтня 2011 року про проведення взаєморозрахунків між сторонами за договором оренди нерухомого майна № 3 від 01 листопада 2008 року, додаткова угода № 3 від 25 грудня 2009 року, додаткова угода № 4 від 25 грудня 2010 року, додаткова угода № 5 від 31 серпня 2011 року, підписані не ОСОБА_5.

Рішенням господарського суду Харківської області від 12 травня 2015 року у справі №922/1591/14 встановлено, що позовні вимоги позивача (ФОП ОСОБА_4.) засновані на договорі, який з боку відповідача підписаний не ним, а іншою особою, що встановлено висновком судово-почеркознавчої експертизи №1928 від 10 квітня 2015 року. Крім того, суд визнав, що позивач не довів факт користування відповідачем орендованими за договором № 3 від 01 листопада 2008 року приміщеннями після закінчення строку його дії.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом (стаття 13 Закону України "Про судоустрій України").

Отже, визначені факти у рішенні господарського суду у справі №922/1591/14 дають підстави стверджувати, що позивачем не доведено факт користування відповідачем орендованими за договором приміщеннями після закінчення строку його дії, документи на які послався позивач не містить підпису відповідача, а інших доказів не надано.

Стосовно наявних в справі договорів суборенди, то суд апеляційної інстанції зазначив наступне.

Частиною 1 статті 774 Цивільного кодексу України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, за пунктом 3.10 договору, передача об'єкта оренди або його частини в суборенду орендарем іншим господарським суб'єктам може бути здійснена лише при наявності письмової згоди орендодавця шляхом погодження орендодавцем наданих орендарем договорів суборенди.

Отже, наймач, будучи стороною в договорі найму, може укласти договір піднайму, в якому він сам виступає як наймодавець. Як наслідок, ці договори (договір оренди та договір піднайму) пов'язані між собою як первісний і похідний (додатковий), у силу чого передача речі в піднайм допускається з урахуванням волі наймодавця.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно договорів суборенди, приміщення по АДРЕСА_1, які знаходились в орендному користуванні у орендаря у відповідності до умов договору, було передано в суборенду, однак дозвіл позивача на укладання договорів суборенди в матеріалах справи відсутній, що суперечить зазначеному пункту договору та приписам частини 1 статті 774 Цивільного кодексу України.

Суд апеляційної інстанції правомірно не прийняв до уваги договори суборенди, оскільки процедура укладання договорів піднайму є порушеною.

З огляду на зазначене, твердження позивача про продовження строку дії договору оренди є помилковим, жодні надані ним докази не підтверджують продовження дії договору оренди після 31 грудня 2009 року.

Враховуючи, що із закінченням терміну дії договору оренди речове право на користування орендованим приміщенням припинилося, відповідач втратив статус орендаря, відсутні будь-які правові підстави для задоволення позову у даній справі.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи заявників касаційних скарг про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року у справі № 922/282/16 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді С. С. Самусенко В. І. Татьков