ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2016 року Справа № 910/313/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Самусенко С.С.,

Татькова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія"Кредит Проект"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року

та на рішення господарського суду міста Києва від 02 березня 2016 року

у справі № 910/313/16

господарського суду міста Києва

за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк "АРКАДА"

до 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд-1",

2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія"Кредит

Проект"

про визнання недійсним договору

за участю представників

позивача - Балай Г.С.

відповідачів - 1. не з'явився

2. не з'явився

ВСТАНОВИВ:

В січні 2016 року Публічне акціонерне товариство акціонерний комерційний банк "АРКАДА" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд-1" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Кредит Проект" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 грудня 2014 року №26/12-14, укладений між відповідачами.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02 березня 2016 року (суддя Чебикіна С.О.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року (судді Яковлєв М.Л., Рудченко С.Г., Чорногуз М.Г.) у справі № 910/313/16 позов задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги від 26 грудня 2014 року №26/12-14, який укладено між Товариством з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд - 1" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Кредит Проект".

Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Кредит Проект" звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 02 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05 серпня 2009 року між відповідачем 1 та позивачем, відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року №978-ІV був укладений генеральний договір, за умовами якого відповідач 1 зобов'язався організувати спорудження об'єктів будівництва у встановлені строки та належної якості, ввести об'єкти будівництва в експлуатацію та оформити право власності довірителів на закріплені за ними об'єкти інвестування, а позивач зобов'язується своєчасно здійснювати фінансування будівництва на умовах цього генерального договору.

Пунктом 8.1 генерального договору від 05 серпня 2009 року передбачено, що останній вступає в силу з моменту підписання обома сторонами і діє до повного виконання зобов'язань обома сторонами.

Згідно із п.6.1 генерального договору від 05 серпня 2009 року жодна із сторін не має права передавати свої права та обов'язки за цим генеральним договором третім особам без письмової згоди іншої сторони.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22 травня 2012 року генеральний договір від 05 серпня 2009 року, який було укладено між позивачем та відповідачем1 було розірвано з 16 травня 2011 року.

26 грудня 2014 року між відповідачем 1, як первісним кредитором, та відповідачем 2, як новим кредитором, був укладений договір №26/12-14 про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор передає належне йому право вимоги до боржника (Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк "АРКАДА"), а новий кредитор набуває це право вимоги, тобто набуває право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх грошових зобов'язань, які виникли у боржника на підставі основного договору (генеральний договір від 05 серпня 2009 року, який було укладено між позивачем та відповідачем 1) та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти, що дорівнює ціні договору.

Предметом спору у даній справі є вимоги про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору відступлення права вимоги, посилаючись на те, що він є таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України.

У відповідності до ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Пунктом 1 частини 1 статті 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно із ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1 ст.516 ЦК України).

Пунктом 6.1 генерального договору від 05 серпня 2009 року сторонами було погоджено, що жодна зі сторін не має права передавати свої права та зобов'язання в тому числі право вимоги по даному договору третій стороні без письмової згоди іншої сторони.

В той же час, як свідчать матеріали справи, в порушення вищенаведених положень законодавства та умов генерального договору від 05 серпня 2009 року спірний договір відступлення права вимоги було укладено без погодження із позивачем.

З огляду на викладене колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення спірного договору прямо порушує права і законні інтереси позивача та даний договір суперечить вимогам чинного законодавства України, що є підставою для визнання договору недійсним у відповідності до ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, договір відступлення права вимоги від 26 грудня 2014 року №26/12-14, який укладено між відповідачами підлягає визнанню недійсним, а позов підлягає задоволенню.

Доводи викладені в касаційній скарзі стосовно припинення зобов'язання передбаченого, зокрема, п.6.1 генерального договору у зв'язку з його розірванням за рішенням суду, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції та правомірно не взяті до уваги, оскільки за загальним правилом, розірвання договору припиняє його дію на майбутнє і не скасовує сам факт укладання та дії договору включно до моменту його розірвання, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов'язань сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору.

Згідно з положеннями ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи заявників касаційних скарг про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія"Кредит Проект" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року у справі № 910/313/16 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді С. С. Самусенко

В. І. Татьков