ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 квітня 2016 року Справа № 920/1621/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В., за участю представників:позивача - Бонтлаб В.В.,відповідача- не з'явились, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ "Агрохім-Партнер"на рішення та постановугосподарського суду Сумської області від 07.12.2015 Харківського апеляційного господарського суду від 02.03.2016у справі№920/1621/15 за позовомТОВ "Агрохім-Партнер"доТОВ агрофірми "Хоружівка"простягнення 358638,36 грн.встановив:

Рішенням господарського суду Сумської області від 07.12.2015 (суддя Моїсеєнко В.М.) позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ агрофірми "Хоружівка" на користь ТОВ "Агрохім-Партнер" 30% річних у сумі 58203,38 грн., 112320,99 грн. інфляційних збитків, 1000 грн. пені. В іншій частині позовних вимог відмовлено у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.03.2016 (судді: Сіверін В.І.. Терещенко О.І., Івакіна В.О.) рішення скасовано в частині стягнення 112320,99 грн. інфляційних збитків та прийнято нове рішення про відмову в цій частині позову. В решті рішення залишено без змін.

ТОВ "Агрохім-Партнер" в поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати в частині відмови у стягненні 112320,99 грн. інфляційних збитків, рішення скасувати в частині відмови у стягненні 88717,76 грн. курсової різниці, прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.524,533,625,626,628,629 ЦК України та ч.3 ст.35, ст.104 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що зобов'язання сторін за договором поставки не припинилися після прийняття рішення у справі №920/62/15, тому позивач вправі нараховувати на несплачену чи несвоєчасно сплачену суму основного боргу як курсову різницю, так і пеню, інфляційні втрати та 30% річних. При цьому, періоди одночасного правомірного нарахування позивачем у даній справі курсової різниці в розмірі 88717,76 грн. та 112320,99 грн. інфляційних збитків починаються з 12.12.2014р., внаслідок чого не охоплюються періодом нарахування курсової різниці по справі №920/62/15 (станом на 11.12.2014р.). На думку заявника, рішенням господарського суду Сумської області від 05.03.2015 у справі №920/62/15 (між тими ж сторонами), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09.06.2015, встановлено факт нарахування позивачем на суму основного боргу станом на 11.12.2014р. відповідних сум пені за несвоєчасні розрахунки, курсової різниці, 30% річних, інфляційних втрат та штрафу.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника позивача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова - скасуванню, а первісне рішення скасуванню в частині відмови у стягненні 88717,76 грн. курсової різниці з прийняттям нового рішення про задоволення цієї частини позовних вимог з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 112320,99 грн. інфляційних збитків та приймаючи нове рішення про відмову в позові в цій частині, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач порушив взяті на себе зобов'язання та всупереч умовам укладеного між сторонами договору не оплатив товар своєчасно, у зв'язку з чим, відповідачу нараховані 88717,76 грн. курсової різниці, 58203,38 грн. 30% річних, 112320,99 грн. інфляційних збитків, 99396,23 грн. пені за період з 12.12.2014р. по 22.09.2015р.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст.ст.526,629 ЦК України та ч.1 ст.193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від зобов'язання не допускається; договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Сторони в п.5.4 договору № 30 від 19.03.2013 погодили, що оплата товару проводиться наступним чином: 20% від вартості товару попередньо оплачується покупцем в строк до 01.04.2013р.; 30% від вартості товару попередньо оплачується покупцем в строк до 01.09.2013р.; 50%% від вартості товару попередньо оплачується покупцем в строк до 15.10.2013р.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач сплатив присуджену до стягнення згідно з судовим рішенням у справі №920/62/15 заборгованість в сумі 185887,07 грн. 21.09.2015р. та 64112,93 грн. - 23.09.2015р., що підтверджується платіжними дорученнями №6976 від 21.09.2015 та №6989 від 23.09.2015.

Таким чином, обов'язок з оплати отриманого товару виконаний відповідачем з простроченням.

Згідно з п. 5.1 договору покупець здійснює оплату партії товару за ціною, вказаною у додатках та/або накладних документах на відпуск товару (видаткових накладних), що є невід'ємною частиною цього договору із врахуванням положень п.2.4 та розділу 5 договору.

За умовами п.5.2 договору, відповідно до ч.2 ст.524 ЦК України, сторони дійшли згоди, що ціна на товар та загальна сума договору, зазначені у додатках і визначені у національній валюті України, еквівалентна курсу продажу відповідної іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України на день підписання даного договору.

Відповідно до п.5.3 договору вартість товару оплачується на поточний рахунок постачальника в національній валюті, скоригованій пропорційно зміні курсу продажу відповідної іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України до гривні на дату оплати товару.

Сторонами погоджено, що у випадку, якщо курс долара США до гривні на день оплати вище, ніж курс долара США до гривні на день підписання договору сторони, для визначення суми, яка підлягає оплаті, використовують наступну формулу: S = (А1/А2)*В, де S - ціна товару на момент проплати; В - ціна товару на момент підписання даного договору; А2 - курс долара США до гривні, що встановлений на міжбанківському валютному ринку України до гривні на день підписання договору; А1 - курс долара США до гривні, що встановлений на міжбанківському валютному ринку України до гривні на день перерахування грошей.

Згідно з умовами договору поставки товару з відстроченням платежу №30 від 19.03.2013 та додатків №№1,2,3,4,5 до нього, позивачем розраховано курсову різницю в сумі 88717,76 грн., виходячи з суми заборгованості в розмірі 185887,07 грн. та 64112,97 грн., а також з курсу долара США на міжбанківському валютному ринку України до гривні станом на 11.12.2014р. - день розрахунку первісних позовних вимог у справі № 920/62/15 (16,060 грн. за 1 долар) та станом на 21.09.2015р. - день сплати суми основного боргу у розмірі 185887,07 грн., (міжбанківський курс гривні по відношенню до долара США становив 21,80 грн. за 1 долар США), станом на 23.09.2015р. - день сплати суми основного боргу у розмірі 64112,97 грн. (міжбанківський курс гривні по відношенню до долара США становив 21,55 грн. за 1 долар США).

Курсова різниця - це різниця між оцінками однакової кількості одиниць іноземної валюти за різних валютних курсів.

Відповідно до ст.524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно зі ст.533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Отже, положення чинного законодавства не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Рішенням господарського суду Сумської області від 05.03.2015 у справі №920/62/15, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09.06.2015, було задоволено позов ТОВ "Агрохім-Партнер" до ТОВ Агрофірма "Хоружівка" про стягнення 1326801,21 грн. та стягнуто з відповідача на користь позивача 250000 грн. основного боргу за договором поставки товару на умовах відстрочення платежу №30 від 19.03.2013, 1000 грн. пені за несвоєчасні розрахунки, 242500 грн. курсової різниці, 30% річних в сумі 509951,56 грн., 78586,32 грн. інфляційних збитків, 100 грн. штрафу. В іншій частині позову відмовлено.

Апеляційна інстанція погодилася з доводами місцевого господарського суду про те, що дата прийняття судового рішення вважається датою платежу, а оскільки курсова різниця вже була стягнута за судовим рішенням у справі №920/62/15, то її повторний перерахунок у зв'язку з невиконанням боржником своїх зобов'язань після ухвалення судового рішення є безпідставним.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В п.8.6 договору поставки №30 від 19.03.2013 сторони погодили, що покупець у випадку прострочення оплати товару за неправомірне користування коштами постачальника сплачує на користь останнього 30% річних.

За прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати товару відповідачу нараховані 30% річних в сумі 58203,38 грн. за період з 12.12.2014р. по 20.09.2015р. та з 21.09.2015р. по 22.09.2015р., виходячи з заборгованості в розмірі 250000 грн. та 64112,93 грн. відповідно.

Отже, за наявності прострочення грошового зобов'язання та відповідної вимоги кредитора відповідач повинен сплатити проценти річних за ставкою, визначеною в договорі, який у відповідній частині недійсним не визнавався.

Враховуючи встановлений факт неналежного виконання відповідачем договірних зобов'язань щодо своєчасної оплати отриманого товару, а також те, що право позивача щодо стягнення з відповідача 30% річних, передбачене чинним законодавством України та умовами укладеного між сторонами договору поставки, апеляційна інстанція визнала обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, позовні вимоги про стягнення з відповідача 30% річних в сумі 58203,38 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення 112320,99 грн. інфляційних збитків, апеляційний суд зазначив, що вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті унеможливлює врахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов'язаних із знеціненням валюти боргу, оскільки офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Оскільки договором визначена прив'язка грошового зобов'язання покупця до іноземної валюти (п.5.2 договору поставки), що покриває знецінення національної валюти, нарахування курсової різниці унеможливлює нарахування індексу інфляції.

Касаційна інстанція погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність передбачених п.3 ст.83 ГПК України виняткових підстав для зменшення розміру стягуваної пені до 1000 грн., на спростування яких подана позивачем касаційна скарга не містить жодних доводів та обґрунтувань. Більше того, виходячи з системного аналізу змісту приписів ст.233 ГК України, ч.3 ст.551 ЦК України та п.3 ст.83, ч.ч.1,2 ст.101, ст.ст.1115,1117 ГПК України повноваження на зменшення розміру неустойки (штрафу, пені) мають саме суди першої та апеляційної інстанцій, які на відміну від касаційної інстанції, наділені правом на встановлення таких обставин, як-от: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні (тяжкий фінансовий стан боржника тощо); інші інтереси сторін, що мають істотне значення; відсутність завдання збитків іншим учасникам господарських відносин у разі порушення зобов'язання; розмір неустойки значно перевищує розмір збитків кредитора (є надмірним), оскільки саме ці обставини можуть бути достатньою підставою для зменшення розміру неустойки за рішенням суду.

Водночас, правомірність стягнення 30% річних у сумі 58203,38 грн. не є предметом даного касаційного оскарження, а тому законність і обґрунтованість рішення та постанови в цій частині позовних вимог не перевіряються колегією суддів виходячи з меж перегляду справи в порядку касації.

Проте, касаційна інстанція не може погодитися з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 88717,76 грн. курсової різниці та 112320,99 грн. інфляційних збитків з огляду на таке.

Відповідно до ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 ст.105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

Як роз'яснено в п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", господарським судам необхідно мати на увазі, що за приписом ч.5 ст.11 ЦК України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак, якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з ч.2 ст.625 названого Кодексу. За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

В основу оскаржуваних рішення і постанови в частині відмови у стягненні 88717,76 грн. курсової різниці та 112320,99 грн. інфляційних збитків покладено висновки судів про те, що дата прийняття судового рішення вважається датою платежу, а оскільки курсова різниця вже була стягнута рішенням суду в справі №920/62/15, то її повторний перерахунок у зв'язку з невиконанням боржником своїх зобов'язань після ухвалення судового рішення є безпідставним. Пунктом 5.2 договору поставки визначено прив'язку грошового зобов'язання покупця до іноземної валюти, що покриває знецінення національної валюти, тому нарахування курсової різниці унеможливлює нарахування індексу інфляції.

Однак, колегія суддів вважає вказані висновки судів помилковими і такими, що суперечать приписам ст.ст.204,524,533,599,625,629 ЦК України, які не забороняють одночасне стягнення інфляційних втрат та курсової різниці, правова природа яких є різною. При цьому, положення чинного цивільного законодавства також не містять заборони на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Так, відповідно до ч.2 ст.524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно з ч.2 ст.533 ЦК України якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до ч.1 ст.14 та ст.629 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як встановлено судами, відповідно до п.5.3 договору поставки №30 від 19.03.2013 вартість товару оплачується на поточний рахунок постачальника в національній валюті, скоригованій пропорційно зміні курсу продажу відповідної іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України до гривні на дату оплати товару.

Доказів зміни чи визнання недійсним вказаного пункту договору матеріали справи не містять та судом не встановлено.

Таким чином, умовами договору №30 від 19.03.2013 сторони надали постачальнику (позивачу) право на стягнення заборгованості та курсової різниці по дату фактичної оплати вартості поставленого товару, не обмежуючи період нарахування курсової різниці днем прийняття чи набрання законної сили судовим рішенням про стягнення основного боргу, як про це помилково зазначили суди попередніх інстанцій, оскільки це суперечило б приписам ст.599 ЦК України щодо припинення зобов'язання виконанням, проведеним належним чином.

Крім того, відповідно до ст.ст.6,627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З врахуванням встановлених судами обставин про те, що ціна договору поставки визначена у гривневому еквіваленті до долара США, тобто фактично у гривні, а не в іноземній валюті, відповідач зобов'язаний сплатити позивачу інфляційні втрати за весь період прострочення виконання ним грошових зобов'язань незалежно від сплати чи несплати курсової різниці.

Відтак, висновок суду першої інстанції про відмову в стягненні 88717,76 грн. курсової різниці, з яким безпідставно погодився апеляційний суд, не відповідає вимогам ст.ст.204,524,533,599,629 ЦК України та фактичним обставинам справи, що свідчить про наявність достатніх підстав для скасування судових рішень в цій частині позовних вимог з прийняттям нового рішення про їх задоволення. Слід також зауважити, розмір та період нарахування позивачем курсової різниці в даній справі не оспорюється відповідачем.

Колегія суддів враховує, що правової позиції про правомірність одночасного стягнення з боржника курсової різниці та інфляційних втрат дотримується Вищий господарський суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень в аналогічних справах (постанови ВГСУ від 25.11.2014 у справі №906/519/14 та від 21.01.2015 у справі №924/489/14).

Проте, в порушення вимог ст.ст.43,84,101,105 ГПК України судами першої та апеляційної інстанції не спростовано доводи позивача про те, що зобов'язання сторін за договором поставки не припинилися після прийняття рішення у справі №920/62/15, тому позивач вправі нараховувати на несплачену чи несвоєчасно сплачену суму основного боргу як курсову різницю, так і пеню, інфляційні втрати та 30% річних. При цьому, періоди правомірного нарахування позивачем у даній справі курсової різниці в розмірі 88717,76 грн. та 112320,99 грн. інфляційних збитків починаються з 12.12.2014р., внаслідок чого не охоплюються періодом нарахування курсової різниці по справі №920/62/15 (станом на 11.12.2014р.).

Наведене також підтверджується чинним рішенням господарського суду Сумської області від 05.03.2015 у справі №920/62/15 (між тими ж сторонами), яким в силу приписів ч.3 ст.35 ГПК України встановлено преюдиціальний факт одночасного нарахування позивачем на суму основного боргу станом на 11.12.2014р. (тобто за попередній період) відповідних сум пені за несвоєчасні розрахунки, курсової різниці, 30% річних та інфляційних втрат.

Отже, періоди нарахування курсової різниці у справах №920/62/15 та №920/1621/15 є різними, що переконливо свідчить про те, що не має істотного значення для даної справи висновок судів попередніх інстанцій про недопустимість повторного перерахунку розміру курсової різниці, стягнутої за рішенням суду в справі №920/62/15. Адже, предметом позову в справі №920/1621/15 є саме сума курсової різниці, нарахованої за період з 12.12.2014р. по 22.09.2015р., а не перерахунок розміру курсової різниці, стягнутої в судовому порядку за попередній період (по 11.12.2014р.), що не слід ототожнювати.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд дійшов неправильного висновку про відмову у стягненні 112320,99 грн. інфляційних втрат, помилково скасувавши законне первісне рішення про задоволення позовних вимог в цій частині.

Відповідно до п.2 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення.

Зважаючи на те, що судами попередніх інстанцій достеменно встановлено фактичні обставини тривалого порушення відповідачем своїх договірних зобов'язань по оплаті продукції, поставленої позивачем за договором №30 від 19.03.2013, та остаточного погашення покупцем суми основного боргу (250000 грн.) лише після 23.09.2015р. в порядку виконання судового рішення у справі №920/62/15, а позивачем правомірно нараховані боржнику на прострочену суму заборгованості курсову різницю та інфляційні втрати за період з 12.12.2014р. по 22.09.2015р., однак, внаслідок неправильного застосування норм ст.ст.204,524,533,599,625,629 ЦК України та порушення ст.ст.35,43,84,101,105 ГПК України судами було помилково відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення 112320,99 грн. інфляційних збитків та 88717,76 грн. курсової різниці, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового скасування оскаржуваних рішення та постанови з прийняттям нового рішення про задоволення вищевказаних позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ТОВ "Агрохім-Партнер" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.03.2016 у справі №920/1621/15 скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 112320,99 грн. інфляційних збитків.

Рішення господарського суду Сумської області від 07.12.2015 у даній справі скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 88717,76 грн. курсової різниці. Прийняти нове рішення про задоволення позову в цій частині.

Стягнути з ТОВ агрофірми "Хоружівка" на користь ТОВ "Агрохім-Партнер" 88717,76 грн. курсової різниці.

В решті позовних вимог (в частині стягнення 30% річних у сумі 58203,38 грн., 112320,99 грн. інфляційних збитків та 1000 грн. пені) рішення залишити без змін.

Витрати ТОВ "Агрохім-Партнер" по судовому збору в сумі 3618,70 грн., сплаченому за подання касаційної скарги, покласти на ТОВ агрофірми "Хоружівка" пропорційно розміру задоволених вимог.

Наказ доручити видати господарському суду Сумської області.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов