ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 лютого 2016 рокуСправа № 904/4411/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:Ходаківської І.П.суддівФролової Г.М. (доповідача), Яценко О.В.за участю представників:позивачаМихалевич М.А., дов. від 25.12.14відповідачане з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином)розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Гайворонського А.І."на постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.11.15у справі№904/4411/15 господарського суду Дніпропетровської областіза позовомФермерського господарства "Гайворонського А.І."доПублічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"провизнання недійсним договору фінансового лізингу в частиніВСТАНОВИВ:
Фермерське господарство "Гайворонського А.І." звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 17.10.2013 №DNH2LNI04326 в частині пункту 2.4. Позивач зазначає, що додатком №2 до договору визначено загальну суму лізингових платежів за договором; спірний пункт договору не відповідає вимогам статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та статті 627 Цивільного кодексу України, оскільки серед визначеного переліку складових лізингових платежів відсутній такий вид, як винагорода за користування майном; спірний пункт договору не відповідає вимогам розумності та справедливості.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 28.07.2015 (суддя Юзіков С.Г.) у справі №904/4411/15, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.11.2015 (судді: Джихур О.В. - головуючий, Виноградник О.М., Лисенко О.М.) у позові відмовлено. Судові рішення мотивовані відсутністю підстав для визнання недійсним спірного пункту з огляду на приписи статей 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статей 203, 215, 806, 807, 1048 Цивільного кодексу України.
Не погоджуючись з судовими рішеннями, Фермерське господарство "Гайворонського А.І." звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи касаційну скаргу доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 203 215 627 Цивільного кодексу України, статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг". Скаржник надав також пояснення до касаційної скарги. Серед іншого скаржник зазначає, що сплата додаткових сум, передбачених пунктом 2.4 договору, поряд з лізинговими платежами не відповідає приписам чинного законодавства та є порушенням принципу справедливості та розумності.
Відзив на касаційну скаргу не надано.
Заслухавши доповідь судді Фролової Г.М., пояснення представника позивача, присутнього у судових засіданнях, перевіривши матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм чинного законодавства та доводи касаційної скарги, колегія суддів відзначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 17.10.2013 між Фермерським господарством Гайворонського А.І. (лізингоодержувач) та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" (банк) укладено договір фінансового лізингу №DNH2LNI04326, за умовами якого банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Новофарм" (продавець), а потім передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до Специфікації, наданої в додатку №1 до договору. Вартість майна становить: 1 689 026,92 грн., ПДВ 337 805,39 грн., а всього до оплати 2 026 832,31 грн.
Відповідно до пункту 2.1 договору, загальна сума цього договору становить 2 026 832,31 грн. і складається з: суми авансового платежу 520 817,80 грн., згідно з п.1.4.; загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого в лізинг майна, 1 506 014,51 грн., згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеним у додатку № 2, що є невід'ємною частиною даного договору. Згідно з пунктом 2.2 договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються графіком внесення лізингових платежів, зазначеним в додатку №2, що є невід'ємною частиною даного договору фінансового лізингу.
Відповідно до пункту 2.4 договору лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно з пунктом 1.5 цього договору, згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеному у додатку №2, також винагороду за користування майном у розмірі згідно з формулою, наведеною у даному пункті.
З матеріалів справи вбачається, що предметом судового розгляду у даній справі є вимога Фермерського господарства "Гайворонського А.І." про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 17.10.2013 в частині пункту 2.4, у зв'язку з невідповідністю спірного пункту вимогам статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та статті 627 Цивільного кодексу України.
Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору; сторони узгодили порядок розрахунку винагороди за формулою; стаття 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця; у даному випадку сторони договору визначили певну формулу, за якою лізингодавець здійснюватиме розрахунок винагороди за користування майном, розмір якої залежить від курсу долара США до української національної грошової одиниці -гривні та сум, які вже були оплачені.
Однак, такі висновки господарських судів попередніх інстанцій є передчасними, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 цього Кодексу встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Для визнання оспорюваного договору недійсним позивач має довести за допомогою належних засобів доказування, що договір суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявленню сторін, на момент укладення договору свідомо існує об'єктивна неможливість настання правового результату, а також, що внаслідок його укладення порушені права позивача.
Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені Законом України "Про фінансовий лізинг". За приписами статті 1 цього Закону фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом (частина 1 статті 2 Закону).
Відповідно до статті 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За приписами статті 16 Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин тощо. Відповідно до статті 105 Кодексу за наслідками розгляду апеляційної скарги апеляційний господарський суд приймає постанову. У постанові мають бути зазначені, серед іншого, підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення; доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу; обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, упродовж розгляду спору позивач наголошував, що у договорі та додатку №2 до договору визначено загальну суму лізингових платежів. Водночас, як зазначає позивач, спірний пункт 2.4 договору передбачає сплату лізингоодержувачем, поряд з погодженими лізинговими платежами, також додаткову винагороду. Між тим, розглядаючи спір, господарські суди не досліджували усіх обставин, з наданням оцінки доводам та запереченням сторін, що є суттєвим для правильного вирішення даного спору. Враховуючи предмет спору, судам необхідно було дослідити положення укладеного між сторонами договору, зокрема, істотні умови договору фінансового лізингу; водночас, правова природа сум, що підлягають нарахуванню та сплаті лізингоодержувачем за спірним пунктом договору судами не з'ясовувалась. Таким чином, для правильного вирішення даного спору судові необхідно встановити усі обставини, що входять до предмета доведення такого позову, з'ясувати дійсні правовідносини, які склались між сторонами, та виходячи з установленого, застосувати ті норми права, якими вони регулюються. Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті.
За таких обставин, доводи касаційної скарги частково підтверджені матеріалами справи. Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті. Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Разом з цим, до повноважень касаційної інстанції віднесено скерування справи на новий розгляд за результатами розгляду касаційної скарги. Порушення судами процесуальних норм, та не з'ясування обставин від яких залежить законність рішення у спорі є підставою для скасування переглянутих судових актів та скерування справи для нового розгляду. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 1115, 1117 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Фермерського господарства "Гайворонського А.І." задовольнити частково.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.11.15 у справі №904/4411/15 господарського суду Дніпропетровської області та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.07.2015 у даній справі скасувати.
Справу направити на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.
Головуючий І.Ходаківська
Судді Г.Фролова
О.Яценко