ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2016 року Справа № 904/4411/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий, суддяЯценко О.В.,суддіБакуліна С.В., Ходаківська І.П.розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК"на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.09.2016 у справі№ 904/4411/15Господарського судуДніпропетровської областіза позовомФермерського господарства "Гайворонського А.І."доПублічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК"провизнання недійсною окремої частини договору фінансового лізингу,В засіданні взяли участь представники:

- позивача:Михалевич М.А.- відповідача:Каракоц О.Р.ВСТАНОВИВ:

Фермерське господарство "Гайворонського А.І." звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 17.10.2013 року № DNH2LN104326, укладеного між ними в частині пункту 2.4.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.05.2016 року (суддя Панна С.П.) в позові відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що винагорода за користування майном яка передбачена п.2.4. договору є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізінг" тим самим платежем як винагорода лізінгодавцю за отримане у лізінг майно. Тобто даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4,11.1 договору до 16.09.2016 року. Платіж як винагорода за користування майном (отримання ) у лізінг майна не суперечить ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізінг" та не порушує майнові права та інтереси позивача

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.09.2016 року (судді: Антонік С.Г., Чимбар Л.О., Дмитренко Г.К.) Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.05.2016 року скасовано.

Прийнято нове рішення.

Позов задовольнити.

Визнати п.2.4. Договору фінансового лізингу № DNH2LN104326 від 17.10.2013р., укладеного між Фермерське господарство Гайворонського А.І. та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" недійсним.

Судова колегія апеляційної інстанції дійшла висновку, що нормою частини 2 ст. 16 Закону України «Про лізинг» визначено два основних види платежів з яких складаються лізингові платежі - платіж, який відшкодовує витрати лізингодавця та платіж як винагорода лізингодавцю за отримане майно, і такі платежі визначені у п.п. 2.1. та 2.3.2. договору, тоді як визначений в п.2.4. Договору платіж, як винагорода за користування майном не передбачений Законом; даний пункт Договору суперечить ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПРИВАТБАНК" в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду від 26.09.2016 року скасувати з підстав порушення норм матеріального права, рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30 травня 2016 року залишити в силі.

Скаржник доводить, що за нормами ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України чинним законодавством визначено, договір (окрема його частина) може бути визнано недійсним лише з підстав, передбачених законом; норма ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не містить вичерпного переліку складової лізингових платежів, про що свідчить підпункт г) частини 2 зазначеної норми, яким сторонам договору фінансового лізингу надана можливість визначення складу лізингових платежів при його укладенні на власний розсуд, а також вказаною нормою не заборонено застосовувати два види винагороди за отримане у лізинг майно, а тому узгоджена сторонами у п. 2.4 договору фінансового лізингу винагорода за користування майном, безпідставно кваліфікована судом апеляційної інстанції як винагорода за отримане в лізинг майно, яка вже сторонами передбачена у п.2.3.2. Договору, не може свідчити про невідповідність вказаної умови договору фінансового лізингу ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого безпосередньо випливає із підпункту б) та г) частини 2 ст. 16 вказаного Закону, і тим більше не тягне за собою визнання вказаного пункту договору недійсним.

Фермерське господарство "Гайворонського А.І." у відзиві доводи скарги заперечує з мотивів, які наведені в обґрунтування висновків апеляційного господарського суду, просить постанову апеляційної інстанції залишити без зміни, а скаргу без задоволення.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку судові акти, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанову апеляційної інстанції скасуванню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 17.10.2013 року сторонами укладено договір фінансового лізингу №DNH2LNI04326 (далі - договір лізингу).

Згідно п.2.2 договору розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються графіком внесення лізингових платежів, зазначеним в додатку №2, що є невід'ємною частиною даного договору фінансового лізингу.

Лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, відкритий згідно з п.1.5 цього договору згідно графіку внесення лізингових платежів, також винагороду за користування майном у розмірі згідно з формулою, наведеною у п.2.4 договору.

Позивач вважає, що передбачена п.2.4 договору винагорода за користування майном не відповідає вимогам ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки до визначеного законом переліку складових лізингових платежів такий вид винагороди не входить.

Апеляційний господарський суд погодився з такими доводами, визнавши визначений в п.2.4. Договору лізингу платіж, як винагорода за користування майном таким, що не передбачений Законом, оскільки даний платіж не є таким, що відшкодовує витрати лізингодавця та не є компенсацією відсотків за кредитом; даний платіж можна розглядати, як винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг майно, який вже сторони передбачили у п.2.3.2. Договору лізингу.

Дійшовши висновку про невідповідність умови договору закону суд апеляційної інстанції не врахував наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ст. 2 цього закону відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Згідно норм ст. 16 закону лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України.

За змістом норми ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В статті 628 Цивільного кодексу України також вказано, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Узгоджена сторонами у п. 2.4 договору лізингу фінансового лізингу винагорода за користування майном, безпідставно кваліфікована судом апеляційної інстанції як винагорода за отримане в лізинг майно, яка вже сторонами передбачена у п.2.3.2. Договору лізингу, є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого випливає із підпункту б) та г) частини 2 ст. 16 вказаного Закону, відтак, не може свідчити про невідповідність вказаної умови договору фінансового лізингу ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та як наслідок не зумовлює визнання вказаного пункту договору недійсним.

Таким чином, висновки апеляційного господарського суду ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права.

За наведених мотивів висновок суду першої інстанції, що передбачений п.2.4. договору платіж як винагорода за користування майном не суперечить ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізінг" слід визнати правомірним.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з доводами касаційної скарги та вбачає підстави для скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду, у зв'язку з чим рішення господарського суду першої інстанції залишається в силі.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК" задовольнити.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.09.2016 року у справі № 904/4411/15 скасувати.

3. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.05.2016 року у справі № 904/4411/15 господарського суду Дніпропетровської області залишити в силі.

4. Витрати по сплаті судового збору віднести на фермерське господарство "Гайворонського А.І.". Господарському суду Дніпропетровської області видати наказ.

Головуючий суддяО.В. Яценко С.В. Бакуліна І.П. Ходаківська