ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2015 року Справа № 916/871/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Шаргала В.І.

суддів Алєєвої І.В.

Прокопанич Г.К.

за участю представників:

Позивача: Коновалова Д.О., дов. № б/н від 24.09.2014 року;

Відповідача: Добренка Д.Б., дов. № 03-04/31 від 23.12.2014 року;

Третьої особи: Малиш Т.О., дов. № 4176/15/14-15 від 12.08.2015 року;

розглянувши касаційну скаргу державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року

у справі № 916/871/14 господарського суду Одеської області

за позовом державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України"

до державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства інфраструктури України

про стягнення 3 352 452,37 грн.

В С Т А Н О В И В:

У березні 2014 року державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт", просило стягнути з відповідача 3 352 452,37 грн. боргу та судові витрати (т. 1, а.с. 2-8).

Позовні вимоги мотивовано невиконанням державним підприємством "Ізмаїльський морський торговельний порт" зобов'язань щодо оплати за користування сервітутом за договором № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року.

Рішенням господарського суду Одеської області від 26.05.2014 року (суддя Власова С.Г.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.08.2014 року (головуючий Шевченко В.В., судді Мирошниченко М.А., Головей В.М.) (т. 1, а.с. 179-183) позов задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 1, а.с. 125-131).

Постановою Вищого господарського суду України від 08.10.2014 року (головуючий Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Мирошниченко С.В.) рішення господарського суду Одеської області від 26.05.2014 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28.08.2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду (т. 1, а.с. 203-209).

Ухвалою господарського суду Одеської області від 21.01.2015 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство інфраструктури України (т. 2, а.с. 101).

Рішенням господарського суду Одеської області від 14.04.2015 року (головуючий Погребна К.Ф., судді Гут С.Ф., Волков Р.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року (головуючий Колоколов С.І., судді Разюк Г.П., Петров М.С.) (т. 3, а.с. 31-38) позов задоволено. Стягнуто з державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" 2 852 452,00 грн. основного боргу. Провадження у справі в частині стягнення з відповідача 500 000,00 грн. припинено. Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 2, а.с. 221-224).

Оскаржені судові акти мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити (т. 3, а.с. 59-62).

Розпорядженням секретаря другої судової палати № 03-05/1046 від 29.07.2015 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Коробенко Г.П., судді Мачульський Г.М., Прокопанич Г.К. (доповідач) (т. 3, а.с. 57).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 29.07.2015 року касаційну скаргу державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 13.08.2015 року (т. 3, а.с. 58-59).

У відзиві на касаційну скаргу державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" вважає оскаржені судові акти такими, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права (т. 3, а.с. 71-78).

Розпорядженням секретаря другої судової палати № 03-05/1132 від 11.08.2015 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Мачульський Г.М., судді Алєєва І.В., Прокопанич Г.К. (доповідач) (т. 3, а.с. 80).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 13.08.2015 року розгляд касаційної скарги відкладено на 10.09.2015 року (т. 3, а.с. 91-92).

Розпорядженням секретаря другої судової палати № 03-05/1465 від 18.09.2015 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Шаргало В.І., судді Алєєва І.В., Прокопанич Г.К. (доповідач).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 18.09.2015 року розгляд касаційної скарги державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" перенесено на 24.09.2015 року.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України визначено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до Закону України "Про морські порти України", розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 року № 133-р "Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту", наказу Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013 року № 163 "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" було проведено реорганізацію державних підприємств морського транспорту, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них згідно розподільчих балансів, та утворено, внаслідок виділу, державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Пунктом 3 наказу Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013 року № 163 встановлено, що Адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у п. 1 цього наказу у частині майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчих балансів.

Пунктом 7 вказаного наказу встановлено, що після проведення державної реєстрації Адміністрації морських портів України головам комісій передати, а голові Адміністрації морських портів України прийняти на баланс майно, права та обов'язки державних підприємств морського транспорту, що реорганізуються, згідно з затвердженими Міністерством розподільчими балансами та актами приймання-передачі.

За актом приймання-передачі від 13.06.2013 року № 482/19 до Адміністрації морських портів України були передані основні засоби державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" згідно розподільчого балансу станом на 13.06.2013 року, у т.ч. причали Ізмаїльського морського порту.

Судами також встановлено, що 15.07.2013 року між державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" та державним підприємством "Ізмаїльський морський торговельний порт" було укладено договір про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р, предметом якого було встановлення сервітуту для причалів № № 3-8,12-14,16-26, причалу флоту портового для забезпечення можливості виконання сервітуарієм комплексу робіт та послуг на об'єкті сервітуту та зобов'язання сервітуарія здійснювати своєчасно і у повному обсязі оплату за сервітут за весь час фактичного користування об'єктом сервітуту у розмірах і порядку, передбачених договором (а.с. 40-47).

Пунктом 2.1 договору сторони визначили обсяг сервітутних прав, наданих сервітуарію.

Згідно п. 3.1.1 договору сервітутонадавач має право своєчасно отримувати ставку сервітуту у розмірі та порядку, встановленому у цьому договорі.

Пунктом 3.4.2 договору передбачено, що сервітуарій зобов'язаний, зокрема, своєчасно сплачувати ставку сервітуту у порядку та розмірі, що передбачені договором за весь час фактичного користування об'єктом сервітуту.

Відповідно до п. 4.1 договору плата за сервітут розраховується відповідно до наказу державного підприємства "Адміністрація морських портів України" від 12.06.2013 року № 6 "Про встановлення механізму визначення плати за сервітут на причали (причальну інфраструктуру)", що знаходяться на балансі сервітутонадавача.

Згідно п. 4.2 договору сторони домовились встановити щомісячну плату за сервітут, зазначену у додатку № 2, який є невід'ємною частиною даного договору.

У додатку № 2 до договору сторони встановили щомісячну плату за сервітут у розмірі 176,40 грн. (без ПДВ) за 1 м довжини причалу.

Пунктом 4.3 договору передбачено, що сервітуарій здійснює оплату рахунків сервітутонадавача шляхом банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок позивача протягом 10 робочих днів з дати отримання виставленого рахунку.

Згідно п. 7.1 договору він набуває чинності з дня його укладення, але регулює взаємовідносини між сторонами починаючи з 13.06.2013 року відповідно до ст. 631 ЦК України. Договір діє до 31.12.2013 року, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

У додатку № 1 до договору № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року сторони визначили перелік нерухомого майна щодо якого встановлено сервітут (об'єкт сервітуту), а у додатку № 2 до вказаного договору встановили щомісячну плату за сервітут (а.с. 48, 49).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сервітутонадавач умови договору виконав у повному обсязі, що підтверджується актами приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) та виставив відповідачу (сервітуарію) рахунки для оплати користування об'єкту сервітуту на загальну суму 3 352 452,37 грн., які останнім не були сплачені.

Частиною 3 ст. 18 Закону України "Про морські порти України" передбачено, що власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Судами встановлено, що згідно статуту державного підприємства "Адміністрація морських портів України" воно є державним комерційним підприємством, зареєстрованим відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 74 Господарського кодексу України, п. 4.2 статуту державного підприємства "Адміністрація морських портів України" майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Посилаючись на приписи ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України та те, що державне підприємство "Адміністрація морських портів України" як особа, у господарському віданні якої знаходиться причали та на балансі якої вони числяться, суди дійшли висновку, що позивач має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Враховуючи те, що договір № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року не визнано недійсним чи нікчемним, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог у розмірі 2 852 452,00 грн. та припинення провадження у справі в частині вимог про стягнення 500 000,00 грн., у зв'язку з їх оплатою під час розгляду справи.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є хибними.

Відповідно до ч. 1 ст. 11112 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи прийняті у справі судові акти, Вищий господарський суд України у постанові від 08.10.2014 року зазначив про порушення судами попередніх інстанцій приписів ч. 2 ст. 144 ГК України, ч. 1, 4 ст. 182 ЦК України, Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", ст. 43 ГПК України.

Частиною 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Суди попередніх інстанцій у порушення вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 08.10.2014 року не дослідили належним чином, чи є акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг), не підписані замовником, (т. 1, а.с. 51, 53, 55, 57, 59, 61, 63, 65) беззаперечними доказами наявності заборгованості відповідача.

Суди попередніх інстанцій при новому розгляді справи, зазначивши, що обов'язкової державної реєстрації договору про встановлення сервітуту вимогами чинного на момент укладення договору законодавства не передбачено та такий договір не визнано недійсним чи нікчемним, дійшли висновку про обов'язковість виконання його вимог.

Проте, суди, знову ж таки, у порушення вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 08.10.2014 року не дослідили чи позивач належним чином оформив речові та інші права і їх обтяження на нерухоме майно щодо якого встановлено сервітут, оскільки права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Право користування чужим майном закріплено у Главі 32 Цивільного кодексу України.

Частина 1 ст. 401 Цивільного кодексу України передбачає, що сервітут можу бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

За ч. 3 ст. 402 Цивільного кодексу України у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Згідно ст. 395 Цивільного кодексу України сервітут є однією з різновидностей речових прав на чуже майно.

Отже, у разі укладення договору сервітуту на причал портовим операторам передається речове право на гідротехнічні споруди, які належать державі, балансоутримувачем яких є державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Таке речове право підлягає реєстрації в порядку, встановленому Законом України від 01.07.2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", з врахуванням вимог постанов Кабінету Міністрів України № 703 від 22.06.2011 року, яка діяла до 12.02.2014 року та № 868 від 17.10.2013 року.

Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Також, згідно п. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже, господарський суд не позбавлений можливості при розгляді справи по суті заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості у зв'язку з невиконанням боржником зобов'язань за договором, надати правову оцінку такому договору, на підставі якого заявлено цей позов і у разі наявності відповідних правових підстав вправі застосувати положення п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України щодо визнання вказаного правочину недійсним.

Крім того, державне підприємство "Адміністрація морських портів України" не наділено правом видавати нормативні акти, тому відповідність його наказів № 6 від 12.06.2013 року та № 281 від 20.12.2013 року, на підставі яких згідно п. 4.1 договору № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року (в редакції, додаткової угоди № 2 від 26.12.2013 року) розраховується плата за сервітут, вимогам законодавства про захист економічної конкуренції і обов'язковість для третіх осіб є питанням спірним.

Згідно ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Стаття 11 Цивільного кодексу України крім договору, передбачає і інші підстави виникнення цивільних прав і обов'язків.

Отже, позивач не позбавлений процесуальної можливості захисту права, яке він вважає порушеним, шляхом звернення з позовом про стягнення коштів з інших підстав.

Таким чином, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 1119 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки оскаржені судові акти прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права, як рішення місцевого господарського суду, так і постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Одеської області від 14.04.2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року у справі № 916/871/14 скасувати.

Справу № 916/871/14 передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя В.І. Шаргало

Судді: І.В. Алєєва

Г.К. Прокопанич