ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2017 року Справа № 922/2170/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І., - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Коробенка Г.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства закритого типу "Інтелс"на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.11.2016 у справі№ 922/2170/16 Господарського суду Харківської областіза позовомДержавного підприємства "Благодатне"доАкціонерного товариства закритого типу "Інтелс" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача- Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області; - Міністерство аграрної політики та продовольства Українипровизнання недійсним договору

за участю представників: позивачаШилов В.І. - предст., дов. від 16.01.17відповідачаПортік В.О. - предст., дов. від 10.01.17третіх осібне з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належно)ВСТАНОВИВ:

04.07.2016 Державне підприємство "Благодатне" звернулося з позовом про визнання недійсним договору про співробітництво та спільну діяльність № 01/02 від 01.02.2010, укладеного з Акціонерним товариством закритого типу "Інтелс". Позовні вимоги обґрунтовано суперечністю спірного договору, приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України у зв'язку з тим, що договір укладено за відсутності у відповідача належного обсягу цивільної дієздатності за відсутності у нього отриманого належним дозволу власника майна (приміщень) на надання позивачу доступу до майна (приміщень); також особа, чий підпис нібито проставлено під спірним договором (ОСОБА_6), звернулася із повідомленням до поліції про вчинене кримінальне правопорушення.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з тих підстав, що даний спір повинен розглядатися судом, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство Державного підприємства "Благодатне"; також зазначав про відсутність підстав для визнання спірного правочину недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України, просив застосувати наслідки спливу позовної давності відповідно до приписів статей 256, 257, 267 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.09.2016 (суддя Калантай М.В.) позов задоволено; визнано недійсним договір про співробітництво та спільну діяльність № 01/02 від 01.02.2010, укладений між Акціонерним товариством закритого типу "Інтелс" та Державним підприємством "Благодатне"; стягнуто з Акціонерного товариства закритого типу "Інтелс" на користь Державного підприємства "Благодатне" 1378,00 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 15.11.2016 (судді: Шепітько І.І. - головуючий, Медуниця О.Є., Хачатрян В.С.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення місцевого та постанову апеляційного суду скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: суди, всупереч частині четвертій статі 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розглянули спір про недійсність правочину, укладеного боржником, у позовному провадженні, а не у межах провадження у справі про банкрутство, безпідставно відхиливши доводи відповідача про припинення провадження у справі; розглянувши спір відповідно до підстав, наведених у статті 235 Цивільного кодексу України, суди вийшли за межі позовних вимог, визначених позивачем у позовній заяві та не застосували наслідки недійсності правочину у вигляді реституції, невірно оцінили правову природу спірного договору, який має змішаний характер та належно виконувався сторонами та на укладення якого не потрібно було згоди Регіонального відділення Фонду державного майна України; суди визначили початок перебігу позовної давності невірно, всупереч приписам частини третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, залишивши поза увагою докази, з яких вбачається, що позивачу було відомо про укладення цього договору.

Позивач надав відзив на касаційну скаргу з додатковим обґрунтуванням, в якому зазначив, що судові рішення у справі винесені з дотримання норм матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, присутніх у судових засіданнях, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Виходячи зі змісту статті 1 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України підприємства, установи, організації звертаються до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом свого порушеного (оспорюваного, невизнаного) права.

В силу статей 203, 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За приписами частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, щодо відповідності змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; наявності у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільного і відповідного внутрішній волі волевиявлення учасника правочину, тощо.

Згідно з частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статей 54, 83 Господарського процесуального кодексу України за загальним правилом суд розглядає спір відповідно до визначених позивачем підстав та предмету позову.

Як встановили господарські суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 01.02.2010 відповідач (сторона 1) та позивач (сторона - 2) уклали договір про співробітництво та сумісну діяльність № 01/02, за умовами якого сторони з метою сприяння один одному у вирішенні статутних задач домовилися надавати взаємні послуги, обмін інформацією, брати участь в сумісних практичних проектах та інших видах сумісної діяльності, що не суперечать чинному законодавству, на комерційній основні.

За умовами пунктів 1.3, 1.4 договору відповідач надає позивачу частково свої засоби зв'язку, комп'ютерну та офісну техніку, автотранспорт, а також доступ до частини приміщень площею 54,6 кв.м. №№ 18, 19, 20 для сумісного використання, орендованих у ЦККБ "Протон", що знаходяться за адресою м. Харків, пл. Повстання, 7/8. Крім того, відповідач надає позивачу послуги з реклами, вивченню ринку збуту продукції, що реалізується позивачем. Згідно з пунктом 2.4 договору позивач зобов'язався відшкодувати позивачу витрати за використання приміщень, зазначених в пункті 1.3 договору, комунальні, телекомунікаційні та мобільного зв'язку. Відповідно до пунктів 3.1, 3.2 договору всі розрахунки між сторонами здійснюються за конкретні виконані роботи та взаємні послуги, що оформлюються актом здачі-прийняття робіт (наданих послуг), в якому зазначається вид і сума послуг.

Суд зауважив, що відповідач не надав та в матеріалах справи відсутній відповідний договір оренди вказаного вище нерухомого майна, який діяв станом на момент укладення оспорюваного договору (01.02.2010). Натомість, за змістом наявних у матеріалах справи договору оренди № 4580-Н від 13.04.2010, укладеним відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області, АТЗТ "Інтелс" про оренду державного майна (нежитлові приміщення кім. №№ 6, 7, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28 за адресою: м. Харків, пл. Повстання, 7/8, що знаходиться на балансі Центрального казенного конструкторського бюро "Протон") строком дії до 13.03.2013 та договору оренди № 21-А/2013 від 15.07.2013 з Державним підприємством "Центральне конструкторське бюро "Протон" про оренду державного майна (нежитлові приміщення кім. №№ 6, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28 за адресою: м. Харків, пл. Повстання, 7/8, що перебуває на балансі ДП "Центральне конструкторське бюро "Протон") строком дії до 14.06.2016 встановлено заборону відповідачу здавати орендоване майно в суборенду (пункт 6.3. договору оренди № 4580-Н від 13.04.2010) та обов'язок відповідача не здавати орендоване майно в суборенду (пункт 5.15 договору оренди № 21-А/2013 від 15.07.2013).

За змістом листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області № 31-652 від 11.02.2016 позивачу стало відомо, що Відділення не надавало жодних погоджень щодо укладення договору про співробітництво та спільну діяльність, а також те, що умови договору оренди № 21-А/2013 від 15.07.2013 не передбачали передачу державного майна в суборенду.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, посилаючись на те, що у відповідача були відсутні повноваження на надання позивачу в користування приміщень, зазначених в пункті 1.3 договору, звернувся з позовом про визнання недійсним договору про співробітництво та сумісну діяльність № 01/02.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку, що спірним договором було опосередковано фактично існуючі між сторонами у справі правовідносини суборенди державного майна, матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача права на передання в суборенду спірних приміщень відповідно до положень Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна", що є підставою для недійсності спірного договору. Також суд відхилив доводи відповідача щодо застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки позивач дізнався про обставини, відповідно до яких подано позов, з листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області № 31-652 від 11.02.2016.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що відповідач не надав доказів наявності у нього повноважень станом на 01.02.2010 щодо розпорядження державним майном шляхом надання його у користування.

Крім того, суди відхилили доводи відповідача щодо припинення провадження у справі з огляду на приписи статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зазначивши, зокрема, про те, що положеннями статті 80 Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості припинення провадження у справі з наведених відповідачем підстав.

Колегія суддів відзначає що відповідно до частини сьомої статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (статті 626, 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

У відповідності до статті 1131 Цивільного кодексу України умовами договору про спільну діяльність, який укладається у письмовій формі, визначається координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статут виділеного для спільної діяльності майна, їх участь у результатах спільних дій (в тому числі в розподіленні прибутку, отриманого в результаті такої діяльності) та інше.

Відповідно до статті 1132 Цивільного кодексу України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Згідно з частиною першою статті 1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі, грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.

Приписами частини 1 статті 1134 Цивільного кодексу України встановлено, що внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Укладаючи договір про сумісну діяльність, сторони визначають обов'язок кожної з них щодо внесків, необхідних для досягнення мети сумісної діяльності. Такими внесками можуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання послуг, розробка і забезпечення проектною документацією, тощо.

Дослідивши умови спірного договору, господарські суди попередніх інстанцій встановили що він не відповідає вимогам статей 1130, 1131 ЦК України, які регулюють правовідносини спільної діяльності, оскільки він не передбачає будь-якої певної мети, яку сторони намагалися досягти своїми спільними діями; в договорі не визначені питання координації спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій тощо; водночас, з поданих відповідачем актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) вбачається, що вони не передбачали оплату не спільних дій щодо досягнення певної мети, а виключно відшкодування витрат на оренду приміщень, комунальних витрат, телекомунікаційних послуг, витрат по мобільному зв'язку, при цьому доказів надання позивачу будь-яких інших послуг, що обумовлювалися пунктом 1.4 договору, зокрема, послуг з реклами, вивченню ринку збуту продукції, надання сторонами "взаємних" послуг, матеріали справи не містять. З урахуванням викладеного, суди дійшли висновку, що фактично спірний договір було укладено з метою приховати інший договір - оплатної суборенди державного майна, яке знаходилось на балансі ЦККБ "Протон" .

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

За приписами статті 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму. Відповідно до статті 774 цього Кодексу передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.

Частиною другою статті 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору), передбачено, що орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди.

Суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи договори оренди № 4580-Н від 13.04.2010 та № 21-А/2013 від 15.07.2013 достовірно з'ясували, що умови, на яких майно надавалося в оренду відповідачу, прямо забороняють передачу в суборенду орендованого майна, у тому числі й нежитлових приміщень №№18, 19, 20 за адресою м.Харків, пл.Повстання, 7/8; натомість відповідач взагалі не надав будь-яких договорів оренди вищевказаного нерухомого майна, чинних на момент укладення спірного договору, що містили б умову про надання йому права розпоряджатися орендованими приміщеннями.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Також відповідно до положень статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України обставини, з якими пов'язується недійсність правочину, повинні підтверджуватись належними та допустимими доказами.

Дослідивши матеріали справи, господарські суди попередніх інстанцій встановили, що спірний договір укладений відповідачем без відповідних повноважень на розпорядження (передання в суборенду) нежитлових приміщень.

З касаційної скарги вбачається, що доводи заявника, зводяться, в основному до того, що судами попередніх інстанцій не було застосовано наслідків спливу позовної давності, а також не враховані приписи статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо вирішення спорів про визнання угод, укладених боржником, недійсними, судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Втім, як вбачається з тексту оскаржуваних судових рішень, вказані заперечення були розглянуті та обґрунтовано відхилені судами попередніх інстанцій.

Так, відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Кодексу), а відповідно до частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач дізнався про відсутність у відповідача повноважень розпоряджатися майном за спірним договором з листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області №31-652 від 11.02.2016; враховуючи, що позивач не був стороною договорів оренди, укладених відповідачем та орендодавцем спірного майна, його доводи про неможливість бути обізнаним з порушенням своїх прав у період, що передує надходженню листа, не спростовані позивачем.

Також колегія суддів відзначає, що частиною першою статті 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Відповідно до частини дев'ятої статті 16 Господарського процесуального кодексу України справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Згідно з частиною четвертою статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Відповідно до статті 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо: 1) спір не підлягає вирішенню в господарських судах України; 1-1) відсутній предмет спору; 2) є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; 4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом; 5) сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду; 6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено діяльність суб'єкта господарювання, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; 7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господарським судом.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (пункт 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Отже, здійснення судочинства має на меті досягнення певного правового висновку або результату, на який сподіваються учасники спору, звертаючись до суду. Тобто, вирішуючи спір суди мають зважати не лише на правомірність того чи іншого висновку, але й на результат такого розгляду.

При цьому відповідачем не зазначено правової підстави, передбаченої статтею 80 Господарського процесуального кодексу України, для припинення провадження у справі, а розгляд позовних вимог Державного підприємства "Благодатне" не в межах справи про банкрутство не визначений чинним законодавством, як процесуальна підстава для припинення провадження у справі ні чинним Господарським процесуальним кодексом України, ні Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; за відсутності правових підстав для скасування судових рішень по суті результату розглянутих та задоволених позовних вимог доводи касаційної скарги про необхідність розгляду цього ж спору у межах справи про банкрутство зводяться саме до намагання відповідача домогтися нового судового розгляду справи.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського судів, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди вирішили спір відповідно до вимог статей 42, 43, 33, 34, 43, 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України, розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, надали оцінку доказам, наявним у матеріалах справи, та доводам сторін, відповідно відобразивши це в судових рішеннях.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства закритого типу "Інтелс" залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.11.2016 у справі № 922/2170/16 Господарського суду Харківської області та рішення Господарського суду Харківської області від 19.09.2016 залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді: І. Алєєва

Г. Коробенко