ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2016 року Справа № 924/265/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого суддіКорсака В.А.суддівДанилової М.В., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю аграрна фірма "Нефедівське"на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 31.10.2016у справі № 924/265/16 Господарського суду Хмельницької областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю аграрна фірма "Нефедівське"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Віейбі Лізинг"простягнення коштів

в судовому засіданні взяли участь представники :- - позивачане з'явився- - відповідачаТимчук С.С.- третьої особине з'явивсяВ С Т А Н О В И В:

У березні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю „Підприємство матеріально-технічного забезпечення „Агропромтехніка" звернулось до Господарського суду Хмельницької області з позовною заявою до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю аграрна фірма „Нефедівське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Віейбі лізинг", в якій просило суд стягнути з відповідача на свою користь 250 000 грн. основного боргу, 120 750 грн. інфляційних втрат та 86 493,15 грн. 28 % річних.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору про надання безпроцентної позики від 12.11.2014 в частині повернення позики.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 06.06.2016 (суддя Димбовський В.В.) у даній справі в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивоване фактом повернення відповідачем коштів позивачу.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 31.10.2016 (головуючий Бучинська Г.Б., судді: Василишин А.Р., Філіпова Т.Л.) у даній справі вказане рішення суду скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю.

Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції послався на неналежне виконання відповідачем умов договору про надання безпроцентної позики від 12.11.2014 в частині повернення позики.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю аграрна фірма „Нефедівське" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та прийняти нове рішення про відмову у позові.

Товариство з обмеженою відповідальністю „Підприємство матеріально-технічного забезпечення „Агропромтехніка" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Віейбі лізинг" не скористались правом, наданим статтею 1112 Господарського процесуального кодексу України, не надіслали свої відзиви на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується та не реалізували процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення були повідомлені належним чином.

Клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю „Підприємство матеріально-технічного забезпечення „Агропромтехніка" про відкладення розгляду справи, яке надійшло на адресу суду 21.12.2016, колегією суддів залишено без задоволення, оскільки статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд розглядає справу в межах строків, встановлених статтями 69, 1118 цього Кодексу, і розгляд справи може бути відкладено, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Проте, заявником не доведено наявність підстав для відкладення розгляду справи, а його доводи та заперечення викладені у наявних в матеріалах справи документах.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 12.11.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю „Підприємство матеріально-технічного забезпечення „Агропромтехніка" (позикодавець) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю аграрна фірма „Нефедівське" (позичальник) укладено договір про надання безпроцентної позики, за умовами якого, позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти на безпроцентній основі, а останній зобов'язується повернути позику в порядку та на умовах, визначених цим договором. Договір підписано уповноваженими представниками сторін, а їх підписи скріплені печатками.

В пунктах 2.1., 2.2., 2.3, 3.4, 4.3 цього договору сторони узгодили, що розмір позики складає 250 000,00 грн. Факт одержання позичальником від позикодавця позики в розмірі, зазначеному в п. 2.1 цього договору, підтверджується відповідним видатковим документом. Позичальник зобов'язаний повернути визначений в п. 2.1 договору розмір позики позикодавцю до 26 грудня 2014 року. Позика підлягає поверненню шляхом внесення позичальником відповідних сум грошових коштів на рахунок позикодавця. Строк повернення позики може бути скорочений в односторонньому порядку за бажанням позичальника. Позичальник має право достроково повернути позику повністю або частково. У цьому випадку повернення здійснюється шляхом внесення позичальником відповідних сум грошових коштів на рахунок позикодавця За прострочення повернення позики позичальник сплачує позикодавцю, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 28 відсотків річних з простроченої суми.

На виконання умов зазначеного договору, позивач перерахував відповідачу 250 000,00 грн., що підтверджено платіжним дорученням № 6689 від 13.11.2014.

Відповідно до банківської виписки по рахунку відповідача платіжним дорученням № 326 від 13.11.2014 останній перерахував позивачу кошти в сумі 250 000,00 грн. з призначенням платежу „повернення коштів згідно договору № 412 від 12.09.2013р.".

В своєму позові позивач послався на неналежне виконання відповідачем умов договору про надання безпроцентної позики від 12.11.2014 в частині повернення позики. Згідно розрахунків позивача, у відповідача наявний борг з повернення коштів за вказаним договором в розмірі 250 000,00 грн. Крім основного боргу, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 120 750,00 грн. інфляційних втрат (за грудень 2014 року - лютий 2016 року) та 86 493,15 грн. 28 % річних (з 27.12.2014 по 21.03.2016).

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позову, відповідач послався на те, що він належним чином виконав умови договору позики, однак в платіжному документі про перерахування коштів позивачу допущена помилка в графі "призначення платежу".

Висновки суду апеляційної інстанцій про обґрунтованість позовних вимог колегія вважає правильними, з огляду на наступне.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних осіб та банків, в тому числі і вимоги щодо заповнення розрахункових документів, платіжних доручень регламентуються Інструкцією про безготівкові в Україні в національній валюті , яка затверджена постановою правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 року (надалі - інструкція).

Відповідно до п.2.1 інструкції, розрахункові документи складаються на бланках, форми яких наведені в додатках до даної Інструкції. Реквізити розрахункових документів за цими формами заповнюються згідно вимог додатку 8 до цієї Інструкції та відповідно до її глав. При цьому, згідно п.2.3 Інструкції, відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей документ подала його до обслуговуючого банку.

Зокрема, згідно п.3.1 Інструкції, платіжне доручення, одним із реквізитів якого є графа "призначення платежу", оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 Інструкції.

В силу п.3.8 Інструкції, реквізит "призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником таким чином, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. При цьому, платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "призначення платежу".

Отже, допустимим доказом призначення грошових коштів, що перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу, у даному випадку платіжне доручення № 326 від 13.11.2014 з призначенням платежу „повернення коштів згідно договору № 412 від 12.09.2013р.".

Відповідно до п. 2.29 Інструкції, платник має право відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами банку. Платник може змінити реквізит "призначення платежу".

Вказана норма чинного законодавства врегульовує порядок зміни призначення платежу, а відтак і відповідні правові наслідки у формі зміни документів, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу та їх зарахування останнім.

Суд апеляційної інстанції послався на те, що відповідач не був позбавлений права у випадку допущення помилки в зазначенні призначення платежу змінити його цільове призначення чи відкликати у встановленому законодавством порядку.

Посилання відповідача на помилково перераховані кошти обґрунтовано не прийняті судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки відповідно до п. 6 Указу Президента України "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" від 16.03.1995 № 227/95, підприємства незалежно від форм власності мають повертати у п'ятиденний строк платникам помилково зараховані на їх рахунки кошти.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів, які підтверджують, що він повідомив позивача про те, що кошти в сумі 250 000 грн. перераховані йому помилково, і він вжив всіх заходів щодо їх повернення у встановлений чинним законодавством строк.

Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, між позивачем та відповідачем на час сплати коштів по вказаному платіжному дорученню діяли правовідносини за договором купівлі-продажу №412-СГТ від 12.09.2013, за умовами якого позивач, як продавець, зобов'язався передати у власність відповідача, як покупця, сільськогосподарську та/або тракторну техніку, а відповідач зобов'язався прийняти товар і оплатити його вартість.

У додатку № 1 від 12.09.201 до цього договору сторонами погоджено умову про продаж трактору колісного New Holland T8.390 на зпарених колесах (новий) та встановлено порядок його оплати частинами, де останній платіж мав бути здійснений до 20.09.2014.

На виконання вказаного договору, 17.09.2013 позивач передав в фактичне володіння та користування відповідача трактор колісний згідно акту приймання-передачі № 412.

До матеріалів справи залучено платіжні доручення та банківські виписки по рахунку відповідача, які свідчать про те, що відповідач перераховував позивачу кошти в якості оплати за трактор, а саме: №162 від 16.09.2013р. на суму 21836,00 грн., №163 від 17.09.2013р. на суму 190000,00 грн., №191 від 18.10.2013р. на суму 84000,00 грн., №205 від 04.11.2013р. на суму 22000,00 грн., №228 від 29.11.2013р. на суму 29000,00 грн., від 27.12.2013р. на суму 10000,00 грн., №23 від 25.02.2014р. на суму 10000,00 грн., №54 від 18.04.2014р. на суму 10000,00 грн., №73 від 14.05.2014р. на суму 10000,00 грн., №211 від 27.06.2014р. на суму 10000,00 грн., №220 від 21.07.2014р. на суму 10000,00 грн., №243 від 28.08.2014р. на суму 50000,00 грн., №268 від 03.09.2014р. на суму 45000,00 грн., №272 від 12.09.2014р. на суму 30000,00 грн., №291 від 29.09.2014р. на суму 30000,00 грн., №295 від 06.10.2014р. на суму 30000,00 грн. При цьому, як встановлено судом, що два останніх платежі відповідачем здійснено в термін, що перевищує граничний, зазначений у додатку №1 до договору купівлі-продажу.

В матеріалах справи міститься копія додаткової угоди до договору купівлі-продажу від 30.10.2014, укладена між позивачем в особі генерального директора Побережного М.Д. та відповідачем в особі директора Тимчука С.С., в якій закріплено обов'язок відповідача щодо повернення позивачу товару, специфікація якого визначена у додатку №1 до основного договору від 12.09.2013р. (п. 1).

У пунктах 2, 3, 4 додаткової угоди сторони також погодили, що сплачені покупцем платежі по основному договору не повертаються останньому, а залишаються у продавця в якості компенсації понесених матеріальних збитків. Сторони підтверджують, що на момент укладення цієї угоди між ними немає неврегульованих спорів з приводу виконання основного зобов'язання, а також будь-яких невиконаних зобов'язань. У зв'язку із укладенням додаткової угоди, кожна із сторін засвідчує факт відсутності претензій до іншої сторони по основному договору.

Пунктом 5 додаткової угоди передбачено, що інші, крім передбачених цією додатковою угодою, умови основного договору, є незмінними.

Згідно п. 6 додаткової угоди, вона набирає чинності з моменту її підписання і становить невід'ємну частину договору купівлі-продажу №412-СГТ від 12.09.2013р.

У повідомленні від 18.04.2016 Генеральний директор ТОВ „ПМТЗ „Агропромтехніка" зазначив, що 12.09.2013 від імені продавця ТОВ „ПМТЗ „Агропромтехніка" договір купівлі-продажу № 412-СГТ та додаток № 1 до договору був підписаний фінансовим директором Дублянською Г.М., на підписання яких їй видано довіреність від 12.09.2013.

У повідомленні, а також представником позивача у письмових поясненнях та у судовому засіданні зауважено, що додаткову угоду до договору купівлі-продажу від 30.10.2014 від продавця ТОВ „ПМТЗ „Агропромтехніка" теж підписала фінансовий директор Дублянська Г.М. Однак, на підписання вказаної додаткової угоди в Дублянської Г.М. жодних повноважень не було і відповідна довіреність не видавалась. До повідомлення додано службову записку фінансового директора Дублянської Г.М. та довіреність від 12.09.2013.

Проаналізувавши вищевказані умови додаткової угоди, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що дана угода не може вважатися доказом розірвання та припинення основного договору, так як за її умовами решта його пунктів залишились незмінними.

31 жовтня 2014 року між позивачем та ТОВ "Віейбі Лізинг" укладено договір купівлі-продажу № 461-СГТ, за яким позивач продає, а ТОВ "Віейбі Лізинг" за суму в розмірі 1560202,24 грн. погоджується, при умовах розстрочення платежу, придбати трактор колісний NEW HOLLAND Т8.390 для подальшої передачі відповідачу.

Доказів передання предмету договору купівлі-продажу за умовами додаткової угоди станом на 31.10.14 (дата укладення договору лізингу) ні позивачем, ані відповідачем суду не надано.

Відповідно до пояснень позивача, укладення договору купівлі-продажу між ним та ТОВ "Віейбі лізинг" зумовлене неможливістю відповідача належним чином виконати свої обов'язки по договору купівлі-продажу колісного трактора. Крім того, враховуючи наявність обов'язку відповідача повернути трактор, а також вимоги п.2.6 договору купівлі-продажу №412-СГТ щодо нарахування відповідачу товарного кредиту за користування товаром, позивачем та відповідачем узгоджено компенсацію грошових коштів за період користування трактором після укладення угоди 30.10.2014 протягом 14 календарних днів в сумі 250 000 грн., яка буде сплачена відповідачем після отримання ним позики в цій сумі.

В подальшому, як вже зазначалося, 12.11.2014 між позивачем та відповідачем укладено договір позики на суму 250 000 грн.

13.11.2014 відповідачем повернуто позивачу кошти в сумі 250 000 грн. платіжним дорученням № 326 від 13.11.2014.

14.11.2014 відповідачем повернуто трактор колісний позивачу, чим припинено дію договору купівлі-продажу № 412-СГТ. При цьому, обставина повернення трактора підтверджується розрахунками №№ 998, 997, 996 від 14.11.2014 додатку 2 до податкових накладних, в яких зазначено договір № 412-СГТ від 12.09.2013 та згідно яких проведено коригування податкового зобов'язання та податкового кредиту у зв'язку із поверненням товару (а.с. 115-117).

В подальшому, вказаний трактор позивачем було передано ТОВ „Віейбі Лізинг" по акту прийому-передачі товару від 19.11.2014.

Колегія погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що сторони, уклавши 30.10.2014 додаткову угоду, до моменту перерахування коштів згідно платіжного доручення № 326 від 13.11.2014 достроково припинили дію договору купівлі-продажу.

Наявність заборгованості по договору № 412-СГТ на момент сплати відповідачем грошових коштів підтверджується також наявними у матеріалах справи доказами, а саме: оборотно-сальдова відомість по рахунку 361 за липень-листопад 2014 року; оборотно-сальдова відомість по рахунку 3771 з 01.07.2014 по 20.04.2016; розрахунки коригування кількісних і вартісних показників за договором купівлі-продажу № 412 СГТ; квитанція №2 про відправку звіту до Держстату України від 25.02.2015 із балансом станом на 31.12.2014 та розшифровкою поточної дебіторської заборгованості станом на 31.12.2014; довідка №1825 від 10.11.2014; договір застави майнових прав від 22.07.2014; розрахунок позивача заборгованості по договору №412-СГТ, згідно якого розмір боргу становив 2 309 751, 53 грн.

Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що трактор, який є предметом договору купівлі-продажу від 12.09.2013, не був переданий третій особі за договором купівлі-продажу від 31.10.2014, з наступних підстав.

Відповідно до інформації № 7-1401 від 24.10.2016 Державної інспекції сільського господарства в Хмельницькій області (а.с.256), трактор колісний New Holland Т8.390 2012 р.в. заводський № ZCRC07813, двигун №Н00027221 було зареєстровано 23.09.2013 та позивачем та знято з обліку 14.11.2016, що повністю збігається із датою укладення договору купівлі-продажу № 412-СГТ та датою передачі даного трактора від відповідача позивачу.

Крім того, у Специфікації до договору лізингу між позивачем та ТОВ "Віейбі Лізинг" (додаток № 1 до договору від 31.10.2014) сторонами погоджено про продаж трактора колісного New Holland T8.390, заводський №ZCRC07813, двигун №Н00027221.

Отже, наведені обставини свідчать про те, що об'єктом договору купівлі-продажу від 12.09.2013 та договору купівлі-продажу від 31.10.2014 був один і той самий трактор.

Визнавши встановленими зазначені обставини на підставі аналізу сукупності поданих до матеріалів справи доказів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту сплати грошових коштів в сумі 250 000 грн. за платіжним дорученням № 326 від 13.11.2014 саме по договору купівлі-продажу № 412-СГТ, а не по договору позики.

Згідно з частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частинами 1, 3 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статей 525, 526 ЦК України, які кореспондуються з положеннями статті 193 ГК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.11.2010 у справ № 4/720, від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 у справі № 6/433-42/183, від 24.10.2011 у справі № 16/5/5022-103/2011 (2/43-654), від 14.11.2011 у справі № 12/207).

Судом апеляційної інстанції на підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів встановлено, що в порушення умов договору позику відповідач не повернув. Таким чином, заборгованість відповідача на час вирішення спору судом склала 250 000 грн., що в установленому законом порядку не спростовано. Доказів сплати боргу матеріали справи не містять.

Задовольняючи позов в частині основного боргу, інфляційних втрат та 28 % річних від простроченої суми, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач неналежним чином виконав свої договірні зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення суми позики, а також передбаченої статтею 625 ЦК України та п.4.3 договору відповідальності за порушення грошового зобов'язання у вигляді інфляційних втрат та 28 % річних.

За перевіреними судом розрахунками позивача, у останнього виникло право на нарахування та стягнення з відповідача 250 000 грн. основного боргу, 120 750 грн. інфляційних втрат за грудень 2014 року - лютий 2016 року та 86 493,15 грн. 28 % річних за період з 27.12.2014 по 21.03.2016.

Колегія вважає, що апеляційний господарський суд, керуючись визначеними процесуальним законом повноваженнями, правомірно скасував рішення місцевого господарського суду, як таке, що прийняте при неповно з'ясованих обставинах справи.

Відповідно до приписів статті 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

У відповідності до вимог статті 43 ГПК України, судом апеляційної інстанції дана належна правова оцінка сукупності поданих до матеріалів справи доказів з правильним застосуванням до спірних правових відносин норм матеріального та процесуального права, тому правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, відсутні.

Посилання у касаційній скарзі на належне виконання відповідачем умов договору про надання безпроцентної позики від 12.11.2014 в частині повернення позики не приймаються колегією до уваги, оскільки судом апеляційної інстанції на підставі сукупності поданих до справи доказів встановлено, що відповідач не виконав договірні зобов'язання в частині повернення позивачу коштів (позики), а касаційна інстанція в силу своїх процесуальних повноважень (ст. 1117 ГПК України) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Таким чином, в своїй касаційній скарзі скаржник фактично просить вирішити питання про достовірність поданих ним доказів, які на його думку, в зв'язку з вибірковим підходом до їх оцінки були безпідставно відхилені судом апеляційної інстанції, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статями 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 31.10.2016 у справі № 924/265/16 залишити без змін.

Головуючий суддя В. А. Корсак

С у д д і М. В. Данилова

В. О. Швець