ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2015 року Справа № 915/1719/14 Вищий господарський суд України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Поляк О.І.,розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюро інженерних технологій"на постановувід 17.03.2015Одеського апеляційного господарського судуу справі Господарського суду Миколаївської області № 915/1719/14за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Пластікс-Україна"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Бюро інженерних технологій"простягнення 28373,10грн,за участю представників: позивача - Бесарабчик К.В.відповідача -Козаренко Є.В.ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Пластікс-Україна" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюро інженерних технологій" (далі - відповідач) заборгованості за поставлений товар за видатковими накладними №23213 від 18.04.2014 на суму 6882,14грн, № 28206 від 15.05.2014 на суму 9833,14грн, № 27527 від 13.05.2014 на суму 5789,65грн, № 27233 від 12.05.2014 на суму 3170,16грн, а всього на суму 25675,09грн, а також нарахованих на цю суму інфляційних втрат - 2356,02грн та 3% річних - 341,99грн.

В процесі розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем частково погашено заборгованість за накладною №27527 від 13.05.2014 на суму 5789,65грн та за накладною №27233 від 12.05.2014 на суму 3170,16грн.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 09.12.2014 припинено провадження у справі в частині стягнення з відповідача 8959,81грн основного боргу на підставі п.11 ч.1 ст.80 ГПК України

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.12.2014 у справі №915/1719/14 (суддя Олейняш Е.М.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 17.03.2015 (колегія суддів у складі головуючого судді Ярош А.І., суддів Журавльова О.О., Лисенко В.А.), задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Пластікс-Україна", стягнуто з відповідача на користь позивача 16715,28грн основного боргу, 2356,02грн інфляційних втрат та 341,99грн 3%річних.

Відповідач з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення про стягнення з відповідача заборгованості, при її наявності на день касаційного перегляду справи, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст. 626, 638, 629, 901 Цивільного кодексу України, ст. ст. 35, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Зокрема, скаржник вважає, що вирішуючи спір у справі, господарські суди попередніх інстанцій мали б врахувати не виконання відповідачем зобов'язань по окремим двом поставкам за накладними №23213 від 18.04.2014 та №28206 від 15.05.2014, а за наслідками дослідження історії правовідносин сторін в цілому, починаючи з 2013 року, з якої, за даними відповідача, його заборгованість становить 3428,69грн.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Заслухавши пояснення присутніх у відкритому судовому засіданні представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Пластікс-Україна" (постачальник) на підставі усної домовленості здійснено поставку товару Товариству з обмеженою відповідальністю "Бюро інженерних технологій" (покупець) на загальну суму 25675,09грн, що підтверджується видатковими накладними, наявними у матеріалах справи, а саме:

- видаткова накладна № 23213 від 18.04.2014 на суму 6882,14грн;

- видаткова накладна № 28206 від 15.05.2014 на суму 9833,14грн;

- видаткова накладна № 27527 від 13.05.2014 на суму 5789,65грн;

- видаткова накладна № 27233 від 12.05.2014 на суму 3170,16грн.

Поставка позивачем товару по вказаним накладним здійснювалась на підставі відповідних замовлень відповідача, а на оплату отриманого ним товару виставлені відповідні рахунки.

Внаслідок несплати відповідачем грошових коштів за поставлений товар у нього утворилась заборгованість в сумі 25675,09грн, за стягненням якої, нарахованих на неї інфляційних втрат та 3% річних, Товариство з обмеженою відповідальністю "Пластікс-Україна" звернулось до господарського суду з позовом, вимоги якого обґрунтовані, зокрема, приписами ст. ст. 611, 625, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України.

Під час розгляду справи в місцевому господарському суді відповідач частково погасив заборгованість, оплативши товар за видатковими накладними №27527 від 13.05.2014 в сумі 5789,65грн та №27233 від 12.05.2014 в сумі 3170,16грн, у зв'язку з чим основна заборгованість зменшилась до 16715,28грн, а провадження у справі в частині стягнення з відповідача 8959,81грн основного боргу припинено ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 09.12.2014 на підставі п.11 ч.1 ст.80 ГПК України за відсутності предмета спору.

Вирішуючи спір у справі в частині стягнення залишку суми боргу, інфляційних втрат та 3% річних, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем за допомогою належних та допустимих доказів доведено, а відповідачем не спростовано наявності заборгованості за поставлений товар по накладних №23213 від 18.04.2014 та №28206 від 15.05.2014 на момент прийняття рішення у справі, у зв'язку з чим, перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, дійшов висновку про підставність позовних вимог.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до приписів ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судами попередніх інстанцій вірно визначено, що надання відповідачем замовлень на товар, його подальша поставка позивачем та отримання відповідачем за видатковими накладними і оплата за виставленими рахунками свідчить про виникнення між сторонами правовідносин з договору поставки, який оформлювався у такий спосіб за кожною окремою поставкою, що не суперечить приписам ст. 205 ЦК України, ст. 181 ГК України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За приписами ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до п. 1.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, у видаткових накладних №23213 від 18.04.2014 та №28206 від 15.05.2014, підписаних і скріплених печатками обох сторін, які засвідчують поставку і прийняття товару, строк його оплати не вказано, а, отже, відповідач зобов'язаний оплатити товар після його прийняття.

Відтак, враховуючи встановлення попередніми судовими інстанціями тієї обставини, що на момент прийняття рішення у справі місцевим господарським судом відповідач не оплатив товар, отриманий саме по вказаних видаткових накладних та не надав належних доказів оплати виставлених позивачем рахунків №29271 від 18.04.2014 на суму 6882,14грн та №35913 від 15.05.2014 на суму 9883,14грн, колегія суддів погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення основної заборгованості у сумі 16715,28грн.

Статтею 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, що передбачено ст. 611 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, враховуючи встановлення попередніми судовими інстанціями обставин неналежного виконання зобов'язання щодо розрахунку за поставлений товар після його отримання, висновки про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів також вважає законними та обґрунтованими.

Доводи скаржника про те, що врахування попередніми судовими інстанціями лише видаткових накладних №23213 від 18.04.2014 та №28206 від 15.05.2014 не може свідчити про існування заборгованості на пред'явлену до стягнення суму, адже, на думку скаржника, для з'ясування таких обставин необхідно було досліджувати історію правовідносин сторін в цілому, починаючи з 2013 року, що засвідчило б існування боргу відповідача лише в сумі 3428,69грн, колегія суддів відхиляє, оскільки предметом доказування у справі є з'ясування обставин наявності/відсутності заборгованості відповідача за товар, поставлений саме за вказаними видатковими накладними, кожною з яких оформлено окремий договір поставки у спрощеній формі, адже єдиного письмового договору, яким би було врегульовано правовідносини сторін щодо загальної поставки товару протягом 2013-2014 років, сторони не укладали. Відповідач під час розгляду справи і суді першої інстанції не довів за допомогою належних і допустимих доказів факту оплати рахунків №29271 від 18.04.2014 на суму 6882,14грн та №35913 від 15.05.2014 за товар, поставлений по видатковим накладним №23213 від 18.04.2014 та №28206 від 15.05.2014, а надані ним до суду апеляційної інстанції платіжні доручення правомірно відхилені цим судом, оскільки засвідчують оплату інших рахунків.

Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Наведене свідчить, що під час прийняття рішення та постанови у справі суди попередніх інстанцій не припустилися порушення або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для їх скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюро інженерних технологій" залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.03.2015 у справі Господарського суду Миколаївської області № 915/1719/14 залишити без змін.

Головуючий суддя К.В. Грейц

Судді С.В. Бакуліна

О.І. Поляк