ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року Справа № 922/4371/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіВовка І.В.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників: від позивача 1Пуленця А.С.,від позивача 2Барди С.Ю.,від позивача 3Дяченка В.П.,від відповідачаІщенко І.М.,та прокурора Головної військової прокуратури Яговдіка С.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест"на рішення Господарського суду Харківської області від 06.04.2016 року та постановуХарківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016 рокуу справі№ 922/4371/15 Господарського суду Харківської областіза позовомЗаступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі: 1. Кабінету міністрів України, 2. Міністерства оборони України, 3. Військово-медичного клінічного центру Північного регіону України,доТовариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест"провитребування майна,ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року Заступник Генерального прокурора України (надалі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України (надалі - КМУ, позивач 1), Міністерства оборони України (надалі - МОУ, позивач 2) та Військово-медичного клінічного центру Північного регіону України (надалі - позивач 3) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" (надалі - ТОВ "Земінвест", відповідач), у якому просив:

1) визнати за державою Україна в особі позивачів 1,2 право власності на будівлі та споруди, що розташовані за адресою м. Харків, вул. Культури, 5, а саме:

нежитлову будівлю літ. А-2 загальною площею 3024,1 кв. м; нежитлову будівлю літ. В-2 загальною площею 707,2 кв. м;

нежитлову будівлю Д-3 загальною площею 1484,6 кв. м;

нежитлову будівлю літ. Ж-1 загальною площею 163,0 кв. м; нежитлову будівлю літ. И-1 загальною площею 60,7 кв. м,

нежитлову будівлю літ. Е-1 загальною площею 129,8 кв.м,

2) витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ "Земінвест" ці будівлі та споруди та передати їх на баланс позивача 3.

Відповідач відзив на позов не подав, справа була розглянута в суді першої інстанції за наявними в ній матеріалами справи відповідно до вимог ст. 75 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).

Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.04.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Інте Т.В., суддів: Лаврова Л.С., Доленчук Д.О.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Сіверін В. І., суддів: Гетьман Р.А., Терещенко О.І.), позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач порушує питання про скасування оскаржуваних рішень суду із передачею справи на новий розгляд, мотивуючи свою скаргу тим, що суди внаслідок порушення ст. 203 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) дійшли помилкового висновку про нікчемність договорів, оскільки судами не визначено порушень сторонами вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та не враховано, що відповідно до договорів та додаткових угод до нього відчуження майна не здійснювалось.

Заявник касаційної скарги також посилається на порушення судами норм ст. 35 ГПК України, так як ними не враховано, що рішенням Господарського суду Харківської області від 12.11.2008 року у справі № 29/489-08 було визнано право власності за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на спірні об'єкти, оскільки було встановлено, що ці об'єкти підлягали знесенню внаслідок повного і належного виконання сторонами договору № 38 від 18.02.2005 року, проти чого не заперечував представник МОУ, який брав участь у справі № 29/489-08.

Крім того, ТОВ "Земінвест" посилається на порушення ч. 4 ст. 267 ЦК України, а також незастосування правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України у подібних правовідносинах, про те, що зважаючи на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. На думку заявника касаційної скарги, оскільки договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості був укладений 18.06.2009 року, то відповідно строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України, закінчився 18.06.2012 року, що не було враховано судами попередніх інстанцій.

Прокурор та позивачі подали відзиви та пояснення, в яких просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалені у справі рішення та постанову - без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників позивачів, відповідача та прокурора Головної військової прокуратури, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, а судові рішення - залишити без змін з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18.02.2005 року між Східним управлінням капітального будівництва МОУ, ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" та Управлінням капітального будівництва та придбання житла МОУ був укладений договір № 38 "Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін", предметом якого є будівництво у порядку пайової участі об'єктів житлового багатоповерхового комплексу на вільних від забудови земельних ділянках загальною площею 0,35 га по вул. Культури, 5 у м. Харків (військове містечко № 9), для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей (а.с. 40-44 т. 1).

14.08.2006 року між МОУ в особі директора Департаменту будівництва МОУ Ісаєнка Д.В., що діяв на підстав наказу Міністра оборони України № 772 від 28.12.2005 року, ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" та Східним управлінням капітального будівництва МОУ було укладено додаткову угоду №ДУ-1/38 СП3, відповідно до умов якої функції замовника будівництва взяло на себе МОУ. Сторони також погодили, що частка МОУ в грошовому еквіваленті орієнтовно становить 7000000,00 грн, а частка ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" 21000000,00 грн. МОУ забезпечує свою частку вкладом у вигляді вартості оціненого нематеріального активу - права користування земельною ділянкою площею 1 га, яка розташована по вул. Культури у м. Харкові (військове містечко № 9) під забудову, а ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" - шляхом фінансування будівництва, виконання функцій замовника по будівництву об'єкту (а.с. 45-50 т.1).

17.08.2006 року між МОУ, в особі директора Департаменту будівництва МОУ Ісаєнка Д.В., що діяв на підставі наказу Міністра оборони України № 772 від 28.12.2005 року, та ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" укладено додаткову угоду № ДУ-2/38 СП3, в якій погодили, що останнє сплачує МОУ частку в спільній діяльності в сумі 7000000,00 грн шляхом перерахування коштів на рахунок або передає квартири (оплачені майнові права на квартири) загальною площею 2461 м2 у житловому будинку, розташованому за адресою: м. Харків, вул. Котлова, 252 до 31.12.2006 року. В свою чергу, МОУ зобов'язувалось надати в 10 денний термін згоду на припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 1 га по вул. Культури у м. Харкові (військове містечко № 9).

Отже, за умовами цих договорів вирішувалось лише питання щодо передачі права користування земельною ділянкою площею 1 га, яка розташована по вул. Культури у м. Харкові (військове містечко №9), і передбачалась можливість надання згоди на припинення права користування цією земельною ділянкою МОУ. При цьому, у договорі від 14.08.2006 року та додатковій угоді до нього від 17.08.2006 року не було передбачено, що його предметом є земельні ділянки державної власності разом із розташованими на них об'єктами нерухомого військового майна, а у першому договорі від 18.02.2005 року взагалі чітко обумовлювалось, що предметом договору є вільні від забудови земельні ділянки. Водночас, унаслідок вчинення дій на виконання цього договору відбулось відчуження військового майна (вилучення військового майна із Збройних Сил у приватну власність).

Так, рішенням Господарського суду Харківської області від 12.11.2008 року у справі № 29/489-08 за позовом ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" до Харківської міської ради визнано право власності на нежитлову будівлю літ. А-2 загальною площею 3024, 1 кв. м; нежитлову будівлю літ. В-2 загальною площею 707,2 кв. м; нежитлову будівлю літ. Д-3 загальною площею 1484,6 кв. м; нежитлову будівлю літ. Ж-1 загальною площею 163,0 кв. м; нежитлову будівлю літ. И-1 загальною площею 60,7 кв. нежитлову будівлю літ. Е-1 загальною площею 129,8 кв. м, які розташовані по вул. Культури, 5 у м. Харків.

Підставою для прийняття рішення у цій справі стало встановлення обставин, якими підтверджується, що 05.04.2007 року МОУ та ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" підписали акт звірки виконання умов договору № 38 від 18.02.2005 року, в якому підтвердили виконання зобов'язання щодо передачі 42 квартир загальною площею 2456,50 м2 (акт № 07-вх/36 від 15.01.2007 року), а також погодили, що МОУ зобов'язується списати, зняти з обліку та передати під розбирання будівлі та споруди, що підпадають в межі обумовленої договором земельної ділянки. Оскільки спірні об'єкти нерухомого військового майна знаходились на земельній ділянці площею, орієнтовно 1,4 га, по вул. Культури, 5, на яку рішеннями 16 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 21.11.2007 року № 237/07 та 17 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 25.12.2007 року № 282/07 було надано згоду ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на розроблення проектів відведення цієї земельної ділянки, згідно з реєстрами ці об'єкти були списані, і для реалізації свого права на будівництво об'єктів нерухомого майна та отримання права власності на нього, ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" має в порядку земельного та містобудівного законодавства та наведеного рішення міської ради звільнити земельну ділянку від будівель та споруд (після оформлення належним чином право власності на ці об'єкти), оформити право користування на земельні ділянки та отримати інші дозвільні документи, суд дійшов висновку, що за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" слід визнати право власності на існуючі на земельних ділянках, що відводяться під забудову, будівлі та споруди, для їх знесення, проведення їх реконструкції та вжиття інших дій, необхідних для виконання умов договору та будівництва об'єктів нерухомого майна.

18.06.2009 року між ТОВ фірма "Спартак" та ТОВ "Земінвест" був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований в реєстрі приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М. за № 1352 (а.с. 53 т. 1), відповідно до умов якого відповідач придбав у власність спірні об'єкти нерухомого військового майна, що згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 15.04.2009 року, належать ТОВ фірма "Спартак" на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 12.11.2008 року у справі № 29/489-08.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч. 1 ст. 182, ч. 4 ст. 334 ЦК України (у редакції, чинній на час вибуття майна з володіння держави)).

Отже, 15.04.2009 року спірні об'єкти нерухомого майна вибули з володіння держави та перейшли у власність ТОВ фірма "Спартак", яке в подальшому їх відчужило за відплатним договором ТОВ "Земінвест". З 25.06.2009 року право власності на спірні об'єкти зареєстровані за відповідачем у справі - ТОВ "Земінвест", що підтверджується відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 51-52 т. 1).

Вищий господарський суд України погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання права власності на спірні об'єкти нерухомого майна за державою Україна та наявність підстав для його витребування у відповідача в порядку п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, виходячи з такого.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ст. 326 ЦК України).

Правові основи управління об'єктами державної власності визначені Законом України від 21.09.2006 року № 185-V "Про управління об'єктами державної власності" (далі - Закон № 185-V).

За ч. 1 ст. 4 цього Закону до кола суб'єктів управління об'єктами державної власності входять, зокрема, КМУ, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління), Фонд державного майна України (надалі - ФДМ).

Пунктом 5 ст. 116 Конституції України передбачено, що КМУ здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Згідно з ст. 5 Закону № 185-V КМУ є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, КМУ серед іншого забезпечує контроль за ефективністю управління об'єктами державної власності, виконує відповідно до законів інші функції з управління об'єктами державної власності (п.п. 19, 26 ч. 2 ст. 5).

Відповідно до ст. 2 Закону № 185-V законодавство про управління об'єктами державної власності складається з цього Закону Господарського кодексу України, Закону України від 11.01.2001 року № 2210-III "Про захист економічної конкуренції", інших законів України, якими можуть бути встановлені особливості управління окремими об'єктами державної власності або їх видами, та інших нормативно-правових актів з питань управління об'єктами державної власності.

Спірні нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Культури, 5 (територія військового містечка № 9), відповідно до інвентарних відомостей на момент їх відчуження було закріплено за військовою частиною А 3306, тобто, відповідно до вимог ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), було військовим майном, що визнається та не оспорюється сторонами спору.

Відповідно до ст. ст. 3, 15 Закону України "Про Збройні Сили України", ст. 10 Закону України "Про оборону України" та ст. ст. 3, 4, 6 Закону № 185-V МОУ є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, чиє фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. МОУ уповноважене державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, управляти переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфер його управління.

Особливості управління військовим майном та його статусу визначає Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" від 21.09.1999 року № 1075-XIV (далі - Закон № 1075-XIV).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 цього Закону з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається КМУ. Такий порядок ведення обліку і зберігання військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил, його списання та використання було затверджено постановою КМУ від 04.08.2000 року № 1225 "Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах".

Відповідно до п.п. 16, 19, 22 цього Положення списання військового майна, закріпленого за військовими частинами, здійснюється, зокрема: у разі знесення будівель і споруд через недоцільність їх використання та з метою будівництва на їх місці нових об'єктів. Списання цих будівель здійснюється за актами списання, які складаються командирами (начальниками) військових частин і посадовими особами органів військового управління.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону № 1075-XIV відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені КМУ підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Зокрема, у ч. 2 визначено, що рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає КМУ за поданням МОУ.

Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затверджено постановою КМУ від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" (надалі - Положення № 1919), яке передбачає, що рішення про відчуження військового майна, яке є придатним для подальшого використання, а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого майна приймає КМУ (в тому числі списаного військового майна за пропозицією МОУ (п. п. 3, 4, 6, 7 Положення № 1919). При цьому, реалізація цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, та іншого нерухомого військового майна здійснюється за процедурою торгів (тендерів), що визначається Міноборони за погодженням з Мінекономіки та Мінфіном (п. 12 Положення № 1919, у редакції чинній на момент підписання акту звірки виконання умов договору № 38 від 18.02.2005 року).

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2008 № 313 "Про заходи щодо удосконалення управління об'єктами державної власності" також було встановлено, що продаж нерухомого майна державних підприємств, установ та організацій здійснюється на аукціонах; відчуження об'єктів нерухомого військового майна здійснюється на аукціонах виключно разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані, або майновими правами на них.

Отже, реалізація нерухомого військового майна (господарська операція, що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно (абз. 6 п. 2 Положення № 1919)), в тому числі і списаного, може здійснюватися виключно на аукціонах на підставі прийнятого в установленому порядку рішення КМУ за пропозицією Міноборони.

З матеріалів справи вбачається, що рішення про списання військового майна та його відчуження зазначені органи в установленому порядку не приймали, тендер (аукціон) з реалізації цього майна уповноваженими підприємствами (організаціями) не проводився, тому виконання сторонами договору № 38 від 18.02.2005 року, внаслідок якого було здійснено відчуження військового майна у іншому, ніж передбачено законодавством порядку, не може породжувати правових наслідків.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч.1, 2 ст. 228 ЦК України).

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Установивши, що договір від 18.02.2005 року № 38 "Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін", у викладеній редакції з урахуванням змін та доповнень, порушує правовий режим відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, суди обох інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що цей договір з додатками до нього є таким, що спрямований на незаконне заволодіння державним майном, а відповідно є нікчемним відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України.

Чинна редакція ч. 3 ст. 228 ЦК України, яка встановлює правові наслідки вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, не застосовується до спірних правовідносин, оскільки чинності у зазначений період ще не набула (постанова Верховного Суду України від 15.10.2013 року у справі N 21-281а13). В такому випадку підлягають застосуванню загальні положення ЦК України, які визначають підстави, за яких власник має право витребувати свою річ.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України). Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми вибуття майна не з волі власника означає відсутність у нього свідомо поставленої мети щодо передачі майна у власність іншій особі, невжиття ним будь-яких дій чи заходів для досягнення цієї мети та втрату майна в результаті вчинення іншими особами дій, спрямованих на відчуження майна, без погодження з власником.

Суди попередніх інстанцій, керуючись наведеними вище нормами матеріального права, встановивши, що спірне військове майно вибуло з володіння держави за відсутності прийнятого в установленому порядку рішення КМУ про його відчуження без застосування тендерної процедури, і відповідач придбав це майно в особи, яка не мала права його відчужувати (договір від 18.02.2005 року № 38 "Про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін", у викладеній редакції з урахуванням змін та доповнень, є нікчемним), дійшли обґрунтованого висновку про те, що належне державі на праві власності майно вибуло поза її волею, а відтак відповідно до п. 3 ч. ст. 388 ЦК України спірне майно підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь держави в особі Військово-медичного клінічного центру Північного регіону України (військової частини АА3306), за якою закріплене це військове майно на праві оперативного управління (ч. 1 ст. 3 Закону № 1075-XIV).

Разом з тим висновок судів про те, що спірне майно було відчужено без дозволу (погодження) ФДМ немотивований (в рішеннях судів в порушення вимог ст.ст. 84, 105 ГПК України відсутнє посилання на норми законодавства, які визначають необхідність погодження ФДМ на відчуження військового майна) та суперечить пп. "и" п. 2 ст. 7 Закону № 185-V, який визначає, що останній дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством. Зокрема, згідно з абз. 2 п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 року N 803, передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з ФДМ. Водночас, відповідно до пп. 4 п. 5 цього Порядку його дія не поширюється на відчуження майна, порядок відчуження якого визначається окремими законами. В даному випадку, особливий порядок відчуження військового майна визначається Законом № 1075-XIV та Положення № 1919, які не передбачають необхідність отримання дозволу ФДМ на відчуження військового майна.

Між тим, ураховуючи обставини (відсутність рішення КМУ), встановлені у справі, що переглядається, вказана помилка не призвела до неправильного вирішення спору.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судами положень ч. 4 ст. 267 ЦК України, а також незастосування правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України у подібних правовідносинах, про те, що зважаючи на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, Вищий господарський суд України відхиляє. Частина 3 ст. 267 ЦК України передбачає можливість застосування цього правового інституту лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності та обґрунтованості рішення суду (ст. 101 ГПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута лише, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Апеляційним господарським судом на стадії апеляційного провадження може бути прийнята така заява сторони, якщо остання доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом.

У справі, яка є предметом перегляду, ТОВ "Земінвест" (яке належним чином було повідомлено про розгляд справи в суді першої інстанції, і мало достатньо часу для подання письмового відзиву на позовну заяву, в тому числі заяви про застосування позовної давності) до суду першої інстанції не зверталось із заявою про застосування строку позовної давності до ухвалення рішення по суті спору. В суді апеляційної інстанції не обґрунтувало неможливість подання відповідної заяви. Відтак, доводи ТОВ "Земінвест" про помилкове незастосування судами наслідків спливу позовної давності суд касаційної інстанції відхиляє, як необґрунтовані.

Твердження заявника касаційної скарги про порушення судами норм ст. 35 ГПК України внаслідок неврахування, що рішенням Господарського суду Харківської області від 12.11.2008 року у справі № 29/489-08 було визнано право власності за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на спірні об'єкти, Вищий господарський суд України відхиляє, оскільки, як вже зазначалось в цій постанові, військове майно могло бути відчужене лише на підставі рішення КМУ, яке не було стороною у справі № 29/489-08, а відтак факти встановлені у цій справі не можуть мати приюдиційне значення для вирішення цього спору.

Вищий господарський суд України зауважує, що судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності, а лише підтверджує у спорі між сторонами в судовому процесі (позивачем та відповідачем) наявність у позивача права власності на спірне майно. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати безпосередньо з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства (наприклад: відповідно до ст. 335 ЦК про передачу за рішенням суду в комунальну власність безхазяйної нерухомої речі; в порядку, встановленому ст. 376 ЦК, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за рішенням суду).

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. При цьому, позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником, а відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності (правовий висновок Верховного Суду України від 06.07.2016 року у справі № 3-576гс16).

Отже, позови про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК подаються лише у випадках, коли особа вже є власником, і прийняте за наслідками розгляду цього позову рішення суду не може вважатися правовою підставою для набуття особою права власності згідно з ч. 5 ст. 11 ЦК України. В такому випадку право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).

За цих обставин, наявність рішення суду у справі № 29/489-08 про визнання права власності на спірне майно за ТОВ Консалтинго-правова фірма "Спартак" на підставі ст. 392 ЦК України, у якій орган державної влади, який від імені держави Україна здійснює право власності і приймає рішення про відчуження майна, не брав участь у справі як відповідач, не виключає можливість доведення цим органом в цій справі незаконність набуття суб'єктом господарювання права власності на державне майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, враховуючи те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанцій з достатньою повнотою, доводи касаційної скарги не спростовують обґрунтованих та законних висновків судів про наявність підстав для задоволення позову, а помилкові висновки судів про необхідність дозволу ФДМ на відчуження спірного майна в цілому не вплинули на прийняття правильного по суті рішення, Вищий господарський суд України відхиляє касаційну скаргу та залишає без змін прийняті у справі судові рішення.

Судові витрати відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, п. 1 ст. 1119, ст. 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Земінвест" залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.06.2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 06.04.2016 року у справі № 922/4371/15 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д.Суддя Вовк І.В.СуддяСтратієнко Л.В.