ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2015 року Справа № 910/9654/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників сторін: від позивачаОвдіної Ю.Б.від відповідачаШегери І.П.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"на рішення Господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 рокуу справі№ 910/9654/15 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"доДочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"простягнення 134501,92 грн ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз" (надалі - ПАТ "Укртрансгаз", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом, у якому посилаючись на порушення Дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (надалі - ДП "Укравтогаз" НАК "Нафтогаз України", відповідач) умов договору № 260-к/99-234-у від 13.10.2010 року щодо оплати поставленої продукції на суму 94558,62 грн за накладними від 13.10.2010 року, просило суд стягнути з відповідача суму основного боргу в розмірі 94558,62 грн, а також 17020,55 грн - пені за період прострочення з 01.01.2011 року по 29.06.2011 року та, 6619,10 грн - 7 % штрафу, що нараховані на підставі ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), 8518,05 грн - 3 % річних та 7785,60 грн - інфляційних, нарахованих за період прострочення з 01.01.2011 року по 01.01.2014 року відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України).

Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на сплив позовної давності щодо заявлених вимог 19.10.2013 року, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року (суддя Любченко М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 року (судді: Пономаренко Є.Ю. (доповідач), Буравльов С.І., Шапран В.В.), позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість в сумі 94558,62 грн та три відсотки річних в сумі 4859,69 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 256-258, 264, 266, 267, 526, 692 ЦК України та ст. 1, ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін та третьої особи, перевіривши згідно із ст.ст. 1115, 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13.10.2010 року між сторонами було укладено договір купівлі-продажу №260-К/99-234-У (далі - договір), за умовами якого позивач (продавець) поставив відповідачеві (покупець) запасні частини та матеріали (надалі - товар), а відповідач зобов'язався оплатити цей товар протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення суми основного боргу в розмірі 94558,62 грн та 8110,70 грн - 3% річних, нарахованих за період прострочення з 01.01.2011 року по 01.01.2014 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач на виконання договору передав відповідачу товар на загальну суму 94558,62 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи накладними-вимогами № 15/10-2005 від 13.10.2010 року, №14/10-2009 від 13.10.2010 року, №13/10-2027 від 13.10.2010 року та №10/10-2007 від 13.10.2010 року, проте відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо здійснення своєчасної оплати вартості товару, а тому відповідно до ст. 599, 692 ЦК України зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, а також сплатити 3 % річних від простроченої суми в межах загального строку позовної давності відповідно до ст.ст. 625 ЦК України.

Суд дійшов висновку, що ненадання заявником рахунку-фактури на оплату поставленого товару не нівелює обов'язку покупця оплатити отримай товар, оскільки за своєю правовою природою рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати та ніяким чином не засвідчує обсяг поставленої продукції, і його ненадання, зважаючи на те, що платіжні реквізити продавця зазначені в розділі 10 договору та у специфікації, не є відкладальною умовою у розумінні приписів ст. 212 ЦК України, відповідно до ч.1 якої особи, що вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) та не є простроченням кредитора у розумінні ст. 613 ЦК України, яка передбачає, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Доводи відповідача про сплив строку позовної давності щодо суми основного боргу, про застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, оскільки встановив, що 01.07.2012 року, 01.10.2012 року та 15.01.2013 року, тобто до спливу строку позовної давності (а.с.79-81), відповідач вчинив дії, які свідчать про визнання ним свого боргу перед позивачем в розмірі 1091584,19 грн, шляхом підписання актів звірки взаєморозрахунків уповноваженою особою відповідача - головним бухгалтером регіонального виробничого управління "Київавтогаз" Погребною М.А., що був призначений на посаду відповідно до наказу ДП "Укравтогаз" № 271к від 30.11.2010 року та діяв згідно з посадовою інструкцією головного бухгалтера, у відповідності до положень наказу Міністерства праці та соціальної політики "Про затвердження Випуску 1 "Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності"№ 336 від 29.12.2004 року, ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". При цьому, суд встановив, що заборгованість за договором №260-К/99-234-У в розмірі 94558,62 грн увійшла до сум визначених в актах звірки, що визнається обома сторонами у викладених ними письмових поясненнях суду (а.с. 156-177 т. 1). Суд дійшов висновку, що такі дії відповідача (підписання актів звірки взаєморозрахунків) переривають строк позовної давності відповідно до положень ч. 1 ст. 264 ЦК України.

У задоволенні позовних вимог про стягнення грн пені та 7 % штрафу суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив, оскільки положення абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України не можуть бути застосовані до грошових зобов'язань. У стягненні 3% річних в розмірі 3658,36 грн та інфляційних втрат в розмірі 5011,61 грн, що нараховані за період з 01.01.2011 року по 14.04.2012 року суд відмовив у зв'язку зі спливом строку позовної давності. У стягненні інфляційних втрат, нарахованих за період з 15.04.2012 року по 31.12.2013 року, суд відмовив, оскільки за цей період сукупний індекс інфляції становив 0.996, тобто інфляція була відсутня.

Вищий господарський суд України вважає, що такі висновки суду є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права.

Щодо доводів заявника касаційної скарги, які зводяться до того, що суди безпідставно не застосували наслідки спливу позовної давності, оскільки надали неправильну правову оцінку актам звірки взаєморозрахунків, які на думку відповідача, не містять достовірних відомостей про те, що відповідачем визнається саме заборгованість за договором №260-К/99-234-У на суму 94558,62 грн, та підписані особою, яка мала право лише відображати результати господарської діяльності на рахунках бухгалтерського обліку та не була уповноважена на визнання боргу від імені відповідача, то Вищий господарський суд України виходить з того, що відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Як вбачається з матеріалів справи, суди попередніх інстанцій в межах своїх повноважень оцінили акти звірки взаєморозрахунків, та встановили, що вони підписані головним бухгалтером відповідача в межах, наданих йому повноважень та засвідчені печаткою відповідача; позивач надав розшифрування суми заборгованості, вказаної в акті, відповідач у письмових поясненнях від 09.06.2015 року (а.с. 177 т. 1) визнав, що "заборгованість РВУ "Київавтогаз" ДП "Укравтогаз" перед ПАТ "Укртрансгаз" згідно з договором від 13.10.2010 року № 260-к на суму 94558,62 грн увійшла до сум визначених у актах звірки станом на 01.07.2012 року, на 01.10.2012 року та на 15.01.2013 року". На підставі встановлених обставин суди дійшли правильного висновку, що підписання відповідачем акту звіряння заборгованості є дією, яка свідчить про визнання ним свого боргу, та перериває строк позовної давності. Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують такий висновок суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, враховуючи те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, доводи касаційної скарги про порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права не знайшли свого підтвердження, Вищий господарський суд України відхиляє касаційну скаргу та залишає без змін ухвалені у справі рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду.

Судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 року № 910/9654/15 - без змін.

Головуючий суддя Гончарук П.А.Суддя Кондратова І.Д.СуддяСтратієнко Л.В.