ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2016 року Справа № 926/406/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівБожок В.С., Мачульського Г.М.розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз", м. Чернівціна постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 рокуу справі господарського суду Чернівецької областіза позовомПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз", м. Чернівцідо Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м. Київпровизнання недійсним договору на купівлю-продаж природного газу

за участю представників

позивача: не з'явився,

відповідача: Прокоф'єва Л.В.

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз" (далі за текстом - ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз") звернулось до господарського суду Чернівецької області з позовом до публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі за текстом - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") про визнання недійсним Договору № 13-251-РО на купівлю-продаж природного газу від 04.01.2013 року, укладеного ПАТ "НАК "Нафтогаз України" та ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз".

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 16.05.2016 року залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Вищезазначені судові акти мотивовано відсутністю правових підстав для визнання Договору недійсним, оскільки з урахуванням вимог ст. 627 Цивільного кодексу України щодо свободи договору оспорюваний Договір не суперечить вимогам ст. ст. 263, 264, 265 Господарського кодексу України та типовому договору на купівлю-продаж природного газу (між власниками та постачальниками природного газу), затвердженого постановою НКРЕ України від 05.07.2012 року № 849; також, судами відхилено посилання позивача на порушення ст. 10 Закону України "Про природні монополії", оскільки оскаржуваний Договір не передбачає умов щодо вчинення сторонами дій, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання відповідно до Закону України "Про природні монополії".

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Чернівецької області від 16.05.2016 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 року і прийняти нове рішення у справі, яким позов задовольнити.

Відповідачем відзиву на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні представник відповідача проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

Позивача згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника відповідача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.07.2012 року Національною комісією регулювання електроенергетики України (далі за текстом - НКРЕ) прийнято Постанову "Про затвердження типового договору на купівлю-продаж природного газу (між власниками та постачальниками природного газу)" № 849, в п. 2 якої зобов'язано власників природного газу та суб'єктів господарювання, що провадять діяльність на підставі ліцензії на постачання природного газу за регульованим тарифом, привести свої договірні відносини у відповідність до вимог Типового договору на купівлю-продаж природного газу (між власниками та постачальниками природного газу) у місячний строк з дати набрання чинності цією постановою, тобто до 14.09.2012 року.

04.01.2013 року ПАТ "НАК "Нафтогаз України" (продавець) та ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз" (покупець) укладено Договір № 13-251-РО на купівлю-продаж природного газу (далі за текстом - Договір), за умовами якого продавець зобов'язується передати у власність покупця у 2013 - 2015 роках природний газ, а покупець зобов'язується прийняти у власність та оплатити вартість газу на умовах цього Договору (враховуючи зміни внесені Додатковими угодами № 2 від 31.12.2013 року та № 9 від 22.12.2014 року).

Відповідно до п. 1.2. Договору газ, що постачається за Договором, використовується покупцем виключно для подальшої реалізації релігійним організаціям (крім обсягів, що використовуються для виробничо-комерційної діяльності), які є кінцевими споживачами газу (враховуючи зміни внесені Додатковими угодами № 3 від 28.04.2014 року та № 6 від 05.09.2014 року).

Продавець передає покупцеві з 01.01.2013 року по 31.12.2015 року газ в обсязі до 2 788, 121 тис. куб. м. (п. 2.1. Договору, враховуючи зміни внесені Додатковими угодами № 1 від 10.07.2013 року, № 2 від 31.12.2013 року, № 9 від 22.12.2014 року, № 10 від 05.02.2015 року та № 12 від 23.03.2015 року).

Згідно з п. 7.2. Договору у разі, якщо до 20 числа місяця, наступного за місяцем закінчення строку дії Договору в частині реалізації газу (розділ XI Договору), покупець не здійснить повну оплату фактично отриманого за Договором природного газу, покупець зобов'язується (крім суми заборгованості) сплатити продавцеві пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла на період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день простроченого платежу (п. 6.1. Договору) (в редакції Додаткової угоди № 2 від 31.12.2013 року, якою зазначений пункт доповнено словами "(п. 6.1. Договору)").

В п. 7.4. Договору (яким доповнено Договір згідно з п. 8 Додаткової угоди № 2 від 31.12.2013 року) сторони погодили, що продавець звільняється від відповідальності (штраф, пені та інше) за несвоєчасну та/або неповну поставку природного газу у разі відсутності у продавця по незалежним від нього обставинам достатнього ресурсу природного газу на дату складання акту приймання-передачі газу.

Договір № 13-251-РО від 04.01.2013 року набирає чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін, поширює свою дію на відносини, що фактично склались між сторонами з 01.01.2013 року і діє в частині реалізації газу до 31.12.2013 року, а в частині проведення розрахунків за газ - до їх повного здійснення (п. 11 Договору).

Додатковими угодами № 2 від 31.12.2013 року, № 12 від 23.03.2015 року та № 16 від 19.06.2015 року до Договору № 13-251-РО на купівлю-продаж природного газу дію цього Договору продовжено до 30.06.2015 року.

Позивач звертаючись до господарського суду з позовом про визнання недійсним Договору № 13-251-РО на купівлю-продаж природного газу від 04.01.2013 року (зі змінами та доповненнями) посилався на те, що останній не відповідає вимогам ст. ст. 263, 264, 265 Господарського кодексу України, оскільки реалізація природного газу позивачу, який не є негосподарюючим суб'єктом, мала бути здійснена шляхом укладання відповідного договору поставки природного газу, а не купівлі-продажу природного газу; п. 7.4. Договору в редакції п. 8 Додаткової угоди № 2 від 31.12.2013 року щодо звільнення відповідача від відповідальності за несвоєчасну та/або неповну поставку природного газу суперечить положенням ст. 207 Господарського кодексу України; також, на думку позивача, оспорюваний Договір суперечить положенням ст. 10 Закону України "Про природні монополії", оскільки суб'єкти природних монополій не можуть вчиняти дії, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання відповідно до цього Закону; крім того, позивач зазначав, що Договір не відповідає вимогам Типового договору, затвердженого Постановою НКРЕ № 849 від 05.07.2012 року, щодо нарахування пені на суми простроченого платежу за кожен день простроченого платежу (п. 6.1. Договору) і зазначені невідповідності вимогам діючого законодавства є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є визнання недійсним договору на купівлю-продаж природного газу, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших законодавчих актів.

При цьому загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1 - 6 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За приписами ч. ч. 1 - 4 ст. 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 Господарського кодексу України господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

Згідно зі ст. 264 Господарського кодексу України матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.

З урахуванням вищенаведених законодавчих приписів та встановлених обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про відсутність правових підстав для визнання Договору на купівлю-продаж природного газу недійсним, оскільки з урахуванням вимог ст. 627 Цивільного кодексу України щодо свободи договору оспорюваний Договір не суперечить вимогам ст. ст. 263, 264, 265 Господарського кодексу України та типовому договору на купівлю-продаж природного газу, який укладається між власниками та постачальниками природного газу, а доповнення умов типового договору п. 7.4. та п. 7.2. з посиланням на інший пункт Договору узгоджується з положеннями ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України щодо конкретизації умов типового договору; при цьому, судами правомірно відзначено, що укладений сторонами Договір купівлі-продажу природного газу не передбачає умов щодо вчинення сторонами дій, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, що свідчить про відсутність порушень положень Закону України "Про природні монополії".

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки господарських судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи ПАТ по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз", викладені в касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обґрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України.

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 року у справі № 926/406/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіВ.С. Божок Г.М. Мачульський