ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2016 року Справа № 910/26993/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя : Данилова Т.Б. (доповідач)

судді: Данилова М.В., Алєєва І.В.

розглянувши матеріали касаційних скаргзаступника прокурора міста Києва та Київської міської радина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 14.07.2016р. у справі господарського суду№910/26993/15 міста Києваза позовомзаступника керівника Київської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Київської міської радидопублічного акціонерного товариства "Київметал"про за участю прокуратури - представників сторін: позивача - відповідача -внесення змін до договору оренди земельної ділянки Кравчук О.А.- прокурор відділу Генеральної прокуратури України, посв. №043796 Візир А.С. дов.№225-КМГ-2921 від 12.09.2016 Карасова Н.В. дов.б/н від 09.11.2015

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року Виконувач обов'язків першого заступника прокурора Дніпровського району міста Києва (правонаступник - Заступник керівника Київської місцевої прокуратури №4) звернувся до Господарського суду м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Публічного акціонерного товариства "Київметал" про внесення змін до Договору на право тимчасового довгострокового користування землею, який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 за №66-5-00032 в частині збільшення розміру орендної плати за землю до 3% (три відсотки ) від нормативної грошової оцінки землі.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 25.11.2015 ( суддя Чинчин О.В.) позов задоволено повністю, внесено зміни до договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25.08.1999, укладеного між Київрадою та відповідачем, а саме п. 2.1 договору викладено у наступній редакції: "Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% (три відсотки) від її нормативної грошової оцінки", з відповідача стягнуто до Державного бюджету України 1218 грн. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України, положеннями якого передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки. Отже, законодавством встановлено мінімальний розмір орендної плати за землю. Оскільки, як на момент укладення спірного договору, так і на момент розгляду спору в суді, орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності була/є регульованою ціною, то це є підставою для її перегляду у разі законодавчої зміни її граничного розміру.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016 (головуючого судді Тищенка А.І., суддів Отрюха Б.В., Михальської Ю.Б.) за апеляційною скаргою ПАТ "Київметал" Рішення Господарського суду м. Києва від 25.11.2015 скасовано та прийнято нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Постанова суду апеляційної інстанції вмотивована тим, що відносини тимчасового довгострокового користування землею на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 року не є тотожними відносинам оренди землі, плата за довгострокове тимчасове користування землею вносилася у вигляді земельного податку, натомість плата за користування землею на умовах оренди вноситься у формі орендної плати, розмір якої мав визначатися сторонами цього договору, що передбачено ст. 2 Закону України "Про плату за землю".

Не погоджуючись із постановою апеляційного суду, Заступник прокурора міста Києва та Київська міська рада звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких посилаються на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просять Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016 скасувати, а Рішення господарського суду м. Києва від 25.11.2015 залишити в силі.

Касаційні скарги вмотивовані посиланням на ст.2 Закону України "Про плату за землю", за яким орендна плата за землю є регульованою ціною, відтак, наявні законодавчі підстави для перегляду розміру орендної плати у разі законодавчої зміни її граничного розміру.

Заслухавши присутніх представників сторін та думку прокурора відділу Генеральної прокуратури України, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні і постанові та доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 25 серпня 1999 року між Закритим акціонерним товариством "Київметал", (правонаступником якого після зміни організаційно-правової форми відповідно до Закону України "Про акціонерні товариства" є Публічне акціонерне товариство "Київметал") та Київською міською радою було укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею, за яким Київська міська рада на підставі свого Рішення від 18.02.1999 №141/242 надала відповідачу в тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку загальною площею 13,7119га для експлуатації та обслуговування адміністративно-побутових корпусів і складської бази на пр. Визволителів, 5 у Дніпровському районі м. Києва. Договір укладено в простій письмовій формі та зареєстровано 25.08.1999 у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею за №66-5-00032.

Пунктом 2.1. Договору встановлено, що плата за землю вноситься відповідачем згідно Закону України "Про плату за землю" у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки, що оподатковується, на відповідний рахунок.

28.02.2013 Київрада прийняла Рішення №89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України", пунктом 1 якого вирішила внести зміни до договорів оренди земельних ділянок згідно з додатком до цього рішення, встановивши річну орендну плату у розмірі трьох відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

У пункті 219 додатку до вказаного Рішення у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких необхідно внести зазначені зміни, міститься і Договір №66-5-00032, укладений між позивачем та відповідачем.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога прокурора про внесення змін до Договору на право тимчасового довгострокового користування землею, а саме: п. 2.1 договору викласти у наступній редакції: "Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% (три відсотки) від її нормативної грошової оцінки". Тобто, позивачем ставиться вимога не тільки про зміну розміру плати за землю, а й форми її справляння - замість земельного податку встановити орендну плату.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що 01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України, положеннями якого передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки. Отже, законодавством встановлено мінімальний розмір орендної плати за землю. Оскільки, як на момент укладення спірного договору, так і на момент розгляду спору в суді, орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності була/є регульованою ціною, то це є підставою для її перегляду у разі законодавчої зміни її граничного розміру.

З таким висновком не погодився суд апеляційної інстанції, який згідно із приписами ст.101 ГПК України за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглянув справу. При цьому апеляційний господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

На час укладення спірного договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України (в редакції, яка була чинною з 15 травня 1992 по 31 грудня 2001), Законом України "Про оренду землі" від 06.10.1998, Законом України "Про плату за землю" від 03.07.1992.

Тобто, на момент укладення договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею. Зазначені два види договорів хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності.

Так, статтею 7 Земельного кодексу України 1992 року було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом користування землею на умовах оренди. Договір на право тимчасового користування землею мав значно коротший перелік істотних умов, до яких за змістом ст.7 Земельного кодексу України 1992 року належав лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.

Проте, статтею 15 Закону України "Про оренду землі" було встановлено значно ширший перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки.

Максимальний строк тимчасового користування землею не на умовах оренди становить двадцять п'ять років, а згідно із статтею 8 Земельного кодексу України 1992 року максимальний строк оренди як одного із видів тимчасового користування земельною ділянкою становив п'ятдесят років.

Згідно зі ст.36 Земельного кодексу України власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель. Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.

Згідно із ст. 2 Закону України "Про плату за землю" (у редакції, чинній на момент укладення договору) плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. Отже, зазначений Закон встановлював обов'язок для тимчасових землекористувачів, відмінних від орендарів, вносити плату за землю у вигляді земельного податку.

Судами встановлено, що відповідач ПАТ "Київметал" протягом усього часу дії Договору на право тимчасового довгострокового користування землею сплачував земельний податок, що не заперечується позивачем.

Частина 3 статті 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлювала для договору оренди обов'язкову нотаріальну форму, на відміну від Договору тимчасового довгострокового користування, який укладався у простій письмовій формі.

Відповідно до ст. 153 ЦК УРСР, що був чинним на момент укладення договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди. Зазначене дало підстави апеляційному суду для висновку, що між сторонами договір тимчасового користування землею на умовах оренди не укладався, а між сторонами укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею у простій письмовій формі.

З 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України та втратив чинність Закон України "Про плату за землю".

Відповідно до ст. 269 Податкового кодексу платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з п. 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки, оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

На цих підставах суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що норми ст. 288 Податкового кодексу України підлягають застосуванню до земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Щодо можливості ототожнення договору на право тимчасового довгострокового користування землею та договору оренди, апеляційний суд врахував Висновок науково-правової експертизи при Інституті держави і права НАН України від 29.02.2016 №126/20-е щодо юридичної природи договору на право тимчасового довгострокового користування землею та його відмінності від договору оренди землі.

Як зазначено у Висновку, поняття "користування землею" було визначене ст. 7 Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року, відповідно до якої користування землею поділялося на постійне і тимчасове. В свою чергу тимчасове користування землею поділялося на тимчасове короткострокове користування землею, яке дозволялося на строк до трьох років, і тимчасове довгострокове користування землею, строк якого становив від трьох до десяти років. Крім того, статтею 8 цього ж Кодексу передбачалося надання земельних ділянок в оренду.

Земельний кодекс України 1992 року, яким були введені право колективної власності на землю і приватної власності громадян на землю, зберіг право тимчасового користування землею в незмінному обсязі. Стаття 7 "Користування землею" та стаття 8 "Оренда землі" Земельного кодексу України 1992 року відтворила зміст статті 7 "Користування землею" та статті 8 "Оренда землі" Земельного кодексу УРСР 1990 року.

Таким чином, станом на момент введення в дію Земельного кодексу України 1992 року цей Кодекс передбачав дві підстави для отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування, а саме: 1) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування; 2) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди. Відповідно дані види користування землею оформлялися двома видами договорів: договором на право тимчасового довгострокового користування землею та договором на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди.

Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 №5-рп/2005 зазначив про те, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, в цьому Кодексі не здійснено.

Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому, в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу.

25 жовтня 2001 р. прийнято та введено у дію з 1 січня 2002 р. новий Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України 1992 року втратив чинність. На відміну від останнього, новий Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею. Натомість новий Кодекс передбачає можливість набуття та здійснення права оренди землі.

Разом з тим, пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України 2002 року передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Як встановлено судами, договір на право тимчасового довгострокового користування землею між ЗАТ "Київметал" та Київською міською радою був укладений 25 серпня 1999 року строком на 25 років, тобто на момент введення у дію нового Земельного кодексу України цей Договір не втратив чинність.

На підставі встановлених обставин та враховуючи чинне на час укладення Договору законодавство апеляційний суд прийшов до висновку про те, що відповідач після введення в дію чинного Земельного кодексу України 2002 року зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного із позивачем Договору від 25.08.1999 на право тимчасового довгострокового користування землею.

Таким чином, право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди являли собою різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки.

Після прийняття Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 відмінності між цими видами прав на землю істотно збільшилися, а саме з прийняттям і введенням у дію цього Закону до регулювання відносин оренди землі припинилося застосування положень ст. 8 Земельного кодексу України 1992 року, оскільки ці відносини були врегульовані спеціальним законом - Законом "Про оренду землі".

Законом "Про оренду землі" змінений суб'єктний склад договорів оренди землі, а також суттєво змінений (розширений) перелік істотних умов договору оренди землі. Крім того, невід'ємною частиною договору оренди визнавався план (схема) земельної ділянки, без якої цей договір вважався недійсним. Замість терміну "договір на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди" був введений термін "договір оренди землі".

Враховуючи той факт, що Договір на право тимчасового довгострокового користування землею між ЗАТ "Київметал" та Київською міською радою був укладений 25 серпня 1999 року, тобто після прийняття і введення у дію Закону "Про оренду землі", апеляційний суд дійшов висновку, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998, так і положення ст. 8 Земельного кодексу України 1992 року та ст. 288 Податкового кодексу України.

Доводи касаторів, викладені в касаційних скаргах щодо поширення норм чинного законодавства України, які регулюють відносини оренди землі, на відносини, які виникли та продовжуються на підставі Договору на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеного відповідно до раніше чинного законодавства, були предметом розгляду апеляційним судом.

Відповідно до статей 525, 651 ЦК України, 188 та 193 ГК України одностороння відмова від зобов'язання або зміна його умов, а також зміна або розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Договором на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеним 25 серпня 1999 року між сторонами, одностороння зміна його умов або його розірвання не передбачено.

Згідно ч.1 ст.651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст. 651 ЦК України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Судом апеляційної інстанції підстав для застосування ч. 2 ст. 651 ЦК України не встановлено, а отже відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Статтею 1117 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг заступника прокурора міста Києва та Київської міської ради, оскільки доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів по справі, а судом апеляційної інстанції було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для даної справи, їм надано належну правову оцінку та прийнято постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити її без змін.

Судові витрати, сплачені касаторами до бюджету під час подання касаційних скарг, у зв'язку з відмовою в задоволенні касаційних скарг на підставі ст.49 ГПК України залишаються на касаторах.

Враховуючи наведене, та керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016р. у справі №910/26993/15 господарського суду міста Києва залишити без змін.

Головуючий суддя Т. Данилова

Судді М. Данилова

І. Алєєва