ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2016 року Справа № 5015/3350/12 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач), Гольцової Л.А., Козир Т.П., розглянувши касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської областіна рішення та постанову Господарського суду Львівської області від 17.02.2015 Львівського апеляційного господарського суду від 01.07.2015у справі№ 5015/3350/12 Господарського суду Львівської областіза позовом Дрогобицького міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Національної академії наук Українидо1. Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" 2. Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України 3. Фонду державного майна України 4. Фірми "Машінен-унд Боргерете-Фабрік ВІРТ ГмбХтретя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській областіпровизнання недійсним підпункту 1 пункту 6.1 параграфу 6 засновницького договору Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)"за участю представників сторін:

прокуратури: Хорс К.Б.

позивача: Подлящук О.П.

відповідача-1: Кравченко Л-Р.С.

відповідача-2: не з'явилися

відповідача-3: Васильківська В.Є.

відповідача-4: Гребенченко О.А.

третьої особи, яка не заявляє самостійних

вимог на предмет спору на стороні позивача: не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

Дрогобицький міжрайонний прокурор звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Національної академії наук України до Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)", Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України про визнання недійсним пункту 9.1 параграфа 9 "Уставний фонд" Статуту Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТОВ "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" (1992) та п. 9.1 параграфа 9 "Власність Товариства" і п. 10.4.2 параграфа 10 нової редакції Статуту Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТОВ "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" (2005) в частині майнового внеску Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України в статутний фонд товариства; зобов'язання Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТОВ "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" привести п. 9.1 п. 9 Статуту підприємства у відповідність до Постанови Бюро Президії Національної академії наук України № 182 від 10.06.2010 "Про внесення змін до п. 2 постанови Бюро Президії Академії наук Української РСР від 13.05.1992 № 127-Б "Про реорганізацію ДВСКТБ ВМІ ім. Г.В.Карпенка АН України та створення на його основі СП" та чинного законодавства, виклавши його у такій редакції: "Статутний фонд ТОВ "Інтернешнл катер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" формується шляхом внесення Фізико-механічним інститутом ім. Г.В. Карпенка АН України в рахунок вкладу у статутний фонд СП права користування майном без зміни форми власності державного майна".

Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.12.2011 у справі № 7/150, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2012, в позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.07.2012 рішення Господарського суду Львівської області від 12.12.2011 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2012 у справі № 7/150 скасовано, справу передано на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи прокурор 18.04.2013 подав суду заяву про зміну предмету позову, у якій просив визнати недійсним підпункт 1 пункту 6.1 параграфу 6 засновницького договору Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ "ІСМ".

Рішенням Господарського суду Львівської області від 17.02.2015 у справі № 5015/3350/12 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Яворський Б.І., судді Долінська О.З., Петрашко М.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Гриців В.М., судді Давид Л.Л., Хабіб М.І.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, заступник прокурора Львівської області звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 17.02.2015 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 у справі № 5015/3350/12, прийняти нове рішення, яким позов прокурора задовольнити повністю.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, прокурор посилається на порушення та неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Так, прокурор вказує на те, що судами не надано оцінки тому, що установчий договір від 21.04.1992 був підписаний до прийняття рішення органу управління державним майном НАН України про надання дозволу на вступ інституту до засновників Товариства; зазначає про те, що прокурор і позивач не були стороною установчого договору від 21.04.1992 і обставини, які слугували підставою звернення до суду, стали відомі лише під час проведення прокурорської перевірки. Прокурор вважає, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли НАН України стало відомо про наявність оспорюваного правочину, а з моменту, коли прокурор дізнався про незаконне здійснення передачі державного майна, відтак висновок судів про пропуск позивачем і прокурором позовної давності є необґрунтованим.

До Вищого господарського суду України надійшов відзив Фірми "Машінен-унд Боргерете-Фабрік ВІРТ ГмбХ на касаційну скаргу, в якому відповідач-4 просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

20.09.2016 до суду касаційної інстанції надійшли уточнення до відзиву Фірми "Машінен-унд Боргерете-Фабрік ВІРТ ГмбХ, в яких відповідач-4 підтримав доводи, викладі у раніше поданому відзиві.

Сторони згідно з приписами статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач-2 та третя особа не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено місцевим і апеляційним господарськими судами та підтверджується матеріалами справи, постановою Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 156-Б від 13.04.1984 створено Дослідне виробництво СКТБ Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України.

Розпорядженням Президії АН Української РСР № 1296 від 25.09.1989 "Про створення спільного радянсько-західно-німецького підприємства" погоджено пропозицію Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України про створення на території СССР спільного радянсько-західно-німецького підприємства по розробці, виробництву і продажу шарошечного інструменту з участю Дрогобицького долотного заводу Мінважмашу СССР і Фірми "Вірт".

У квітні 1992 року Фізико-механічний інститут ім. Г.В. Карпенка НАН України, Дрогобицький долотний завод і Фірма "Вірт" підписали договір про створення Спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" та Статут Спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)".

Згідно із параграфом 6 пункту 6.1 договору статутний фонд спільного підприємства для забезпечення його діяльності становить 2260000,00 ДМ в 226 долях по 10000,00 ДМ. Статутний фонд створюється учасниками шляхом майнових вкладів у формі необмеженої передачі у вільне розпорядження спільного підприємства або шляхом передачі власності спільному підприємству чи шляхом надання послуг наступним чином: (1) Інститут: майновий вклад у формі споруд обладнання і установок, матеріалів, інструментів, вартістю 1060000,00 ДМ; (2) Долотний завод: майновий вклад у формі права безоплатного користування земельною ділянкою, вартістю 100000,00 ДМ, у формі споруд та обладнання, вартістю 400000,00 ДМ; (3) Іноземний учасник: майновий вклад у формі передачі ноу-хау і права користування патентами, вартістю 600000,00 ДМ, та у формі надання послуг по навчанню персоналу спільного підприємства, вартістю 100000,00 ДМ.

Судами попередніх інстанцій визначено, що постановою Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 127-Б від 13.05.1992 ДВ СКТБ (Дослідне виробництво Спеціального конструкторсько-технологічного бюро) Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАН України реорганізовано з ліквідацією статусу юридичної особи та введено до складу інституту (п. 1 постанови); погоджено пропозицію Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка АН України про внесення в рахунок свого вкладу у статутний фонд СП майна реорганізованого ДВ СКТБ ФМІ ім. Г.В.Карпенка АН України на правах повного господарського відання та із збереженням права власності за АН України (п. 2); установлено Фізико-механічний інститут ім. Г.В.Карпенка АН України вважати правонаступником реорганізованого ДВ СКТБ з усіх фінансових і майнових зобов'язань; директора ФМІ зобов'язано зареєструвати статут СП та подати його Президії АН України разом з договором про створення СП та переліком майна, що передається СП, зазначивши його вартість (п. 4.4); контроль за виконанням цієї постанови покласти на відділення фізико-технічних проблем матеріалознавства АН України (п. 6).

15.05.1992 виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради прийнято рішення № 133 "Про державну реєстрацію українсько-німецького спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)", а 02.06.1992 видано свідоцтво про державну реєстрацію підприємства.

Як з'ясовано судом першої інстанції, 03.01.1997 Фонд державного майна України повідомив Фізико-механічний інститут ім. Г.В.Карпенка, що при створенні українсько-німецького спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" згідно установчих документів інститутом до статутного фонду спільного підприємства було внесено майно експериментального заводу. Оскільки Указом Президента України від 20.01.1992 № 43 "Про забезпечення діяльності та розвитку Академії Наук України" та Статутом Академії Наук України заборонено зміну форми власності майна, що передано державою академії у безстрокове користування, Фонд державного майна України просив пояснити, на якій підставі інститутом зроблено зазначений внесок.

31.03.2010 Фізико-механічний інститут ім. Г.В.Карпенка звернувся до прокуратури Львівської області із заявою, у якій просив проаналізувати Постанову Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 127-Б від 13.05.1992 та вирішити питання щодо її законності, зокрема, пункту 2.

09.06.2010 прокурор Шевченківського району м. Києва вніс протест Президенту Національної академії наук України на пункт 2 постанови Бюро Президії АН Української РСР № 127-Б від 13.05.1992.

Постановою Бюро Президії Національної академії наук України № 182 від 10.06.2010 задоволено протест прокурора Шевченківського району м. Києва, внесено зміни до п. 2 постанови Бюро Президії АН Української РСР № 127-Б від 13.05.1992, який викладено у такій редакції: "Погодитися з пропозицією Фізико-механічного інституту ім. Карпенка АН України про внесення в рахунок вкладу інституту у статутний фонд СП права користування майном реорганізованого Дослідного виробництва Спеціального конструкторсько-технологічного бюро ФМІ ім. Г.В.Карпенка АН України без зміни форми власності державного майна".

Посилаючись на те, що при створенні спільного підприємства Фізико-механічний інститут ім. Г.В. Карпенка АН України всупереч вимогам законодавства вніс до статутного фонду не право користування майном, а майновий внесок, прокурор звернувся із позовом у цій справі (з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 16.04.2013) про визнання недійсним підпункту 1 пункту 6.1 параграфу 6 засновницького договору Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ "ІСМ".

Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій виходили з того, що укладаючи установчий договір, Фізико-механічний інститут ім. Г.В. Карпенка АН України незаконно розпорядився державним майном, а умови п.п. 1 п. 6.1 параграфу 6 установчого договору, за якими інститут вносить майновий вклад у формі споруд, обладнання і установок, матеріалів, інструментів, суперечать положенням законодавства, що діяло на дату укладення установчого договору, і порушують права держави в особі Національної академії наук України.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач повинен був проконтролювати виконання Постанови Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 127-Б від 13.05.1992, отримавши від Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка після державної реєстрації спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" статут підприємства, договір про створення і діяльність підприємства та перелік і вартість майна, що передається спільному підприємству, про що зазначено в самій постанові, у зв'язку із чим дійшли висновку, що позивач міг дізнатися про зміст договору про створення та діяльність спільного підприємства та порушення його прав ще у 1992 році після державної реєстрації спільного підприємства.

Враховуючи, що із позовом у цій справі прокурор звернувся у 2010 році, суди дійшли висновку про те, що строк звернення до суду за захистом порушеного права позивача закінчився, і виходячи з того, що поважних причин пропуску такого строку ні позивач, ні прокурор не навели, суди відмовили у задоволенні позову через закінчення строку позовної давності.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення у цій справі, виходить з наступного.

Згідно положень ч. 2 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно до абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам не відповідають.

Відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна.

Статтею 87-1 Цивільного кодексу УРСР передбачено, що майно, закріплене за державними, міжколгоспними, державно-колгоспними та іншими державно-кооперативними організаціями, перебуває в оперативному управлінні цих організацій, які здійснюють у межах, встановлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном.

Як передбачено ст. 39 Закону України "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами Української РСР, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів.

Згідно із ч. 2 ст. 9 Закону України "Про науково-технічну діяльність" держава безкоштовно надає Академії Наук України та Українській академії аграрних наук у довічне користування основні та обігові фонди, що використовуються для діяльності, передбаченої їх статутами.

Постановою Президії Верховної Ради Української РСР "Про статус Академії Наук Української РСР" від 17.01.1991 (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) визначено, що академія є республіканською самоврядною організацією, яка діє на основі законодавства Української РСР відповідно до Статуту Академії наук УРСР (п. 1); за академією закріплюються всі основні фонди та інше державне майно, що знаходиться в даний час у користуванні її установ та організацій дослідно-виробничої бази. До прийняття законів Української РСР про власність, про роздержавлення майна, а також законодавчих актів, що регулюватимуть відносини у сфері науки, порядок володіння, користування та розпорядження всім майном, закріпленим за академією, визначається виключно Президією АН УРСР (п. 3). Академія наук УРСР самостійно вирішує питання зв'язків і взаємовідносин з усіма органами, організаціями, товариствами, в тому числі і зарубіжними (п. 5). Академія наук УРСР щорічно подає Верховній Раді Української РСР і Раді Міністрів Української РСР звіт про свою діяльність (п. 6).

Як встановлено Указом Президента України "Про забезпечення діяльності та розвитку Академії наук України" від 20.01.1992 № 43, Академія наук України є вищою науковою установою України зі статусом самоврядної організації (п. 1.); передано Академії наук України у безстрокове користування будинки, устаткування та інше закріплене за нею державне майно на підставі Постанови Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1991 року "Про статус Академії наук Української РСР" та установлено, що Академія наук України використовує передане їй майно за своїм розсудом у межах, визначених її Статутом, без зміни форми його власності (п. 2).

Пунктом 41 Статуту Академії Наук України від 20.03.1992 (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) визначено, що економічну основу діяльності АН України становить загальнодержавна власність на основні та оборотні фонди, інше майно, в тому числі те, що використовується її установами та організаціями, передане державою академії в безстрокове (довічне) користування без зміни форми його власності.

Установи та організації АН України відповідно до чинного законодавства можуть виступати учасниками й засновниками акціонерних та інших господарських товариств і одержувати відповідні доходи від їх діяльності (п. 47 Статуту АН України).

Врахувавши вищенаведені норми законодавства, що діяло на момент укладання договору про створення та діяльність спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)", та встановивши, що згідно із пп. 1 п. 6.1 параграфу 6 установчого договору передбачено внесення Інститутом до статутного фонду майнового вкладу у формі споруд, обладнання і установок, матеріалів, інструментів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що Інститут фактично розпорядився майном державної форми власності, що є порушенням законодавства, чинного на момент укладення установчого договору, а оспорюваний підпункт 1 пункту 6.1 параграфу 6 установчого договору порушує права НАН України на державне майно, передане їй у довічне користування.

Разом з тим, виходячи з того, що позивач, погоджуючи пропозицію про створення спільного підприємства у 1992 році та встановлюючи обов'язок проконтролювати виконання Постанови Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 127-Б від 13.05.1992, міг дізнатися про зміст договору про створення та діяльність спільного підприємства та порушення його прав ще у 1992 році після державної реєстрації спільного підприємства, суди дійшли висновку, що прокурор звернувся з позовом у цій справі після закінчення строків позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права щодо позовної давності є предметом касаційного оскарження у цій справі.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами NN 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Статтею 256 Цивільного кодексу України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 Цивільного кодексу України, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в ЦК УРСР (розд. 1 гл. 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Так, статтями 71, 76, 80 Цивільного кодексу УРСР передбачалося встановлення загального строку для судового захисту прав особи у три роки, обов'язкове застосування судом позовної давності, перебіг якої починається з дня виникнення права на позов, і сплив якої є підставою для відмови в позові, можливість захисту порушеного права у випадку визнання судом поважною причину пропуску строку позовної давності.

Як визначено частинами 1, 2, 4 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (відповідна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду України від 11.05.2016 у справі № 3-387гс16, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15 та ін.).

Нормами як статті 76 Цивільного кодексу УРСР, так і статті 261 Цивільного кодексу України визначено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Таким чином, застосування наслідків спливу позовної давності у вигляді відмови у позові можливе за умови відсутності поважних причин її пропуску.

Таким чином, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. При цьому у разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Відповідна правова позиція щодо застосування наслідків спливу позовної давності наведена у постанові Верховного Суду України від 13.05.2014 у справі 3-14гс14.

Пунктом 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що питання щодо поважності причин пропуску, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому, закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними.

Відповідно до ст.ст. 4-7, 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Разом з тим, вирішуючи питання застосування позовної давності та дійшовши висновку, що позивач міг дізнатися про зміст договору про створення та діяльність спільного підприємства та порушення його прав ще у 1992 році після державної реєстрації спільного підприємства, суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тій обставині, що договір про створення та діяльність спільного підприємства "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" був підписаний сторонами до прийняття рішення АН України про надання дозволу на вступ Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка до підприємства; не з'ясували обставини фактичної реалізації Постанови Бюро Президії Академії Наук Української РСР № 127-Б від 13.05.1992 в частині виконання Фізико-механічним інститутом ім. Г.В. Карпенка НАН України обов'язку подання Президії НАН України статуту, договору про створення СП та переліку майна, що передається СП, строків виконання такого обов'язку та обставин вчинення НАН України дій щодо отримання вказаних документів; не визначили правовий статус Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка у відносинах із НАН України і наявність у позивача контрольних функцій за використанням Інститутом майна та форм здійснення таких функцій; не взято до уваги доводи прокурора та позивача про те, що на момент підписання установчого договору на балансі інституту не обліковувалося майно, яке передавалося до статутного фонду спільного підприємства, а обсяг майна, право користування яким буде передано спільному підприємству, був визначений Президією АН України лише 25.09.1992.

Поза увагою і оцінкою судів залишились також посилання Інституту на те, що про порушення права НАН України на майно, передане до статутного капіталу спільного підприємства, стало відомо лише після подання Інститутом заяви про вихід із товариства (спільного підприємства) та відмови товариства повернути в натурі майно, внесене до його статутного фонду.

З огляду на те, що за змістом як ст. 76 Цивільного кодексу УРСР, так і ст. 261 Цивільного кодексу України, початок перебігу строку позовної давності визначено конкретним моментом у часі (від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права), висновки судів про те, що позивач міг дізнатися про зміст договору про створення та діяльність спільного підприємства та порушення його прав ще у 1992 році після державної реєстрації спільного підприємства, є передчасними.

Допущена судами попередніх інстанцій неповнота у дослідженні обставин початку перебігу строку позовної давності призвела до того, що судами фактично не досліджувалося питання про відсутність поважних причин такого пропуску, що, як вказувалося вище, є умовами застосування наслідків спливу позовної давності.

При цьому, в матеріалах справи наявні клопотання прокурора та позивача про визнання поважними причин пропуску позовної давності (т. 1, а.с. 166-167, 244-245), правова оцінка та наслідки розгляду яких у судових рішення не відображена.

Крім цього, як визначено п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися всі учасники (засновники) товариства як сторони договору.

Як свідчать матеріали справи та пояснення відповідача-4, з 2009 року єдиним учасником Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)" є Товариство з обмеженою відповідальністю "ІСМ Менеджмент ГмбХ", яке не було стороною оспорюваного установчого договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Разом з тим, питання необхідності залучення до участі у справі Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСМ Менеджмент ГмбХ" залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій, допустили неповноту у дослідженні обставин справи та дійшли передчасних висновків щодо правового змісту тих правовідносин, які склалися між сторонами.

За таких обставин, оскаржувані рішення та постанова не можуть вважатися обґрунтованими, оскільки, в порушення вимог ч. 1 ст. 43, 101 Господарського процесуального кодексу України, прийняті без повного та всебічного з'ясування всіх суттєвих обставин справи та оцінки доказів, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті.

Враховуючи те, що у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають нормам чинного законодавства і тому підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у даній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, дати належну юридичну оцінку доводам та запереченням учасників судового процесу і, в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами закону, вирішити спір.

Відповідно до статті 11112 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Львівської області від 17.02.2015 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 у справі № 5015/3350/12 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Господарського суду Львівської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя: Л. Іванова

судді: Л. Гольцова

Т. Козир