ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2016 року Справа № 910/15057/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіПопікової О.В. суддів:Євсікова О.О., Кролевець О.А. за участю представників: від позивача:не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином)від відповідача-1: від відповідача-2:Кошарський О.В. дов. від 01.06.2016р. № 484/03 Цуканова С.Г. дов. від 09.11.2015р. № 2743968/15 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління Державної служби охорони при ГУ МВС України в Харківській областіна рішення та постановуГосподарського суду міста Києва від 27.05.2015р. Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016р.у справі№910/15057/14 Господарського суду м.Києваза позовомУправління Державної служби охорони при ГУ МВС України в Харківській областідо1. Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк", 2. Фонду гарантування вкладів фізичних осібпрозобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

У липні 2014 року Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в Харківській області (надалі - Управління) звернулось з вимогами до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (надалі - Банк) та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про: 1) визнання припиненими (припинення) правовідносин між Управлінням та Банком за договором застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 в редакції додаткових угод від 27.12.2011р. №1, від 29.03.2012р. №2 до цього договору; 2) визнання припиненими (припинення) правовідносин між Управлінням та Банком за договором застави від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2; 3) визнання припиненими (припинення) обтяження рухомого майна перед Банком (повний перелік майна, а саме автомобілів, наведений на 2 сторінці заяви; том 1, а.с.135); 4) зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у встановленому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" порядку подати до держателя або реєстратора Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення обтяження рухомого майна (повний перелік майна, а саме автомобілів, наведений на 2-3 сторінках заяви; том 1, а.с.135-136) перед Банком і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2014р. (суддя Сташків Р.Б.) в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2014р. (головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді Отрюх Б.В., Тищенко А.І.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2014 скасовано, прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволені повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 23.03.2015р. рішення Господарського суду м.Києва від 11.08.2014р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2014р. у справі №910/15057/14 скасовані з передачею справи на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

При новому розгляді справи позивачем подано заяву про зміну (доповнення) предмету позову (том 2 а.с.244-247), якою доповнено позовні вимоги новою вимогою: визнати припиненими (припинити) правовідносини між Управлінням та Банком по кредитному договору про закупівлю послуг за державні кошти від 04.11.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.05.2015р. (суддя Якименко М.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016р. (головуючий суддя Зеленін В.О., судді Зубець Л.П., Ткаченко Б.О.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статей 526, 601, 602, 1066, 1068, 1074 Цивільного кодексу України та статей 36, 45, 46, 49, 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з урахуванням яких суди дійшли висновку про те, що після початку процедури ліквідації банку задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому порядку, передбаченому зазначеним спеціальним Законом, з дотриманням принципу черговості, що, в свою чергу, унеможливлює спірне зарахування зустрічних вимог у процедурі ліквідації банку як таке, що передбачатиме індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора банку за рахунок коштів банку та призведе до порушення встановленого цим Законом порядку та черговості задоволення вимог кредиторів до банку, поставивши у нерівне становище інших кредиторів банку у порівнянні з позивачем.

Не погодившись з постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

В обґрунтування своєї правової позиції Управління посилається на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, приписів статті 58 Конституції України, статей 5, 13, 16, 204, 321, 526, 599, 601, 602, 1066, 1068, 1074, 1075 Цивільного кодексу України, статей 173, 193, 203 Господарського кодексу України, статей 1, 2, 5, 36, 46, 49, 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції Закону України від 04.07.2014р. №1586-VІІ, чинній з 11.07.2014р.) та статей 4, 43, 82, 83, 84, 11112 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, скаржник наголошує на необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України від 04.07.2014р. №1586-VІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" (набрав чинності з 11.07.2014р.), яким закріплено право клієнта неплатоспроможного банку розпоряджатися коштами, що надійшли на їхні рахунки починаючи з наступного дня після запровадження процедури тимчасової адміністрації, тобто таке право не обмежене в часі моментом пред'явлення вимоги клієнта та може бути здійснене як в процедурі тимчасової адміністрації, так і в процедурі ліквідації банку. При цьому заявник вважає припиненими боргові зобов'язання Управління перед Банком, що виникли за кредитним договором від 04.11.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400 (далі - Кредитний договір), у зв'язку з вчиненням за заявою позивача від 18.06.2014р. №48/9-1851/Мз одностороннього правочину зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 340464,37 грн. за Кредитним договором та договором банківського рахунку №550-439/10 від 12.05.2010р., який є правомірним та дійсним, оскільки не визнавався недійсним, в той час як договори застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 та від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2 в цілому та окремі умови Кредитного договору мали б визнаватися недійсними за ініціативою суду шляхом виходу за межі позовних вимог як такі, що суперечать законодавству. Скаржник також вказує, з одного боку, на збереження чинності договору банківського рахунку №550-439/10 від 12.05.2010р. та обов'язковість виконання його умов відповідачами, а, з другого боку, на розірвання цього договору за заявою клієнта (Управління) з 05.03.2014р.

Від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надійшов відзив, у якому відповідач просить залишити без змін оскаржувані судові рішення з мотивів, у них викладених.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників відповідачів, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 04.11.2011р. між Управлінням (позичальник) та Банком (кредитодавець) було укладено договір №55/НКЛ-980/2-041111/400 про закупівлю послуг за державні кошти (далі, Кредитний договір) (том 1, а.с.20-23), відповідно до якого Банк зобов'язувався надати позивачу кредит у вигляді відкличної непоновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 1329110 грн., терміном користування по 04.11.2016р., зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16,8% річних для придбання автомобілів, а Управління зобов'язувалось здійснювати погашення кредиту, сплачувати проценти та комісію по ньому.

В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між Управлінням та Банком були укладені договір застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 (том 1, а.с.68-70) з додатковими угодами до нього від 27.12.2011р. №1 (том 1, а.с.71-71), від 29.03.2012р. №2 (том 1, а.с.73-74) та договір застави від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2 (том 1, а.с.75-77) (далі - договори застави), згідно з якими Управління передало в заставу Банку належні Управлінню (придбані у власність за рахунок отриманих за Кредитним договором коштів) автомобілі в кількості 25 шт., перелік яких міститься у додатках №1 до договорів застави.

З матеріалів справи також вбачається, що банківське обслуговування Управління проводилося Банком на підставі договору №550-439/10 про відкриття банківського рахунку та здійснення розрахунково-касового обслуговування від 12.05.2010р. (далі - договір банківського рахунку) (том 1, а.с.92-95), за яким Банк відкрив для Управління поточні банківські рахунки №№26008033190001, 26042033190001, транзитні банківські рахунки №№29027033190001, 29026033190002, 2902503390003, 2902403319004, 29023033190005, 29022033190006 і за яким Банк взяв на себе зобов'язання перед Управлінням відповідно до чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України своєчасно (в день надходження документів) здійснювати усі розрахункові операції.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 28.02.2014р. №107 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду 28.02.2014р. прийнято рішення №9 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в Банку. Тимчасову адміністрацію в Банку запроваджено строком на три місяці з 03.03.2014р. по 02.06.2014р.

В подальшому, на виконання постанови Правління Національного банку України від 10.06.2014 №339 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 11.06.2014р. №45 про початок здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Банку.

Листом від 05.03.2014р. №48/9-729/Мз на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку Управлінням були направлені платіжні доручення від 05.03.2014р. №2036 про сплату кредиту в сумі 112000 грн., від 05.03.2014р. №2037 про сплату комісії в сумі 1456,51 грн. та від 05.03.2014р. №2038 про сплату процентів в сумі 4516,28 грн. (всього на суму 117972,79 грн.) за Кредитним договором за лютий 2014 року.

Листом від 02.04.2014р. №48/9-1045/Мз позивач направив на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку платіжні доручення від 02.04.2014р. №3025 про сплату кредиту в сумі 112000 грн., від 02.04.2014р. №3026 про сплату процентів в сумі 3416,11 грн., від 02.04.2014р. №3027 про сплату комісії сумі 1456,51 грн. (всього на суму 116872,62 грн.) по Кредитному договору за березень 2014 року.

Листом від 05.05.2014р. №48/9-1368/Мз позивач направив на адресу тимчасової адміністрації Банку та на адресу Харківського регіонального відділення Банку платіжні доручення від 05.05.2014р. №4016 про сплату кредиту в сумі 102434,31 грн., від 05.05.2014р. №4017 про сплату процентів в сумі 1728,14 грн., від 05.05.2014р. №4018 про сплату комісії в сумі 1456,51 грн. (всього на суму 105618,96 грн.) за Кредитним договором за квітень 2014 року.

Проте усі вказані платіжні доручення Банком не були виконані.

Відтак, оскільки кошти Банком не були зараховані на позичковий рахунок позивача, відкритий у Банку, фактично заборгованість за Кредитним договором згаданими платіжними дорученнями не була погашена.

Позивач зазначає, що станом на 11.06.2014р. (на момент введення процедури ліквідації у Банку) сумарний баланс (залишок) коштів Управління на всіх рахунках у Банку становив 1842080,40 грн., а станом на 18.06.2014р. сумарний баланс (залишок) коштів складав вже 1848911,46 грн.

Враховуючи те, що Банк не виконав вказані платіжні доручення та не погасив заборгованість позивача перед Банком за кредитним договором, позивач заявою від 18.06.2014р. №48/9-1851/Мз повідомив відповідачів про припинення шляхом зарахування таких зустрічних однорідних вимог: 1) зобов'язань Управління перед Банком за Кредитним договором зі сплати платіжними дорученнями Управління від 05.03.2014р. № 2036, від 05.03.2014р. № 2037, від 05.03.2014р. № 2038, від 02.04.2014р. № 3025, від 02.04.2014р. № 3026, від 02.04.2014р. № 3027, від 05.05.2014р. № 4016, від 05.05.2014р. № 4017, від 05.05.2014р. № 4018 кредиту, процентів і комісії за лютий-квітень 2014 року в сумі 340464,37 грн.; 2) зобов'язань Банку перед Управлінням за договором банківського рахунку з повернення наявних на банківському рахунку №260080331900001 у Банку грошових коштів в сумі 340464,37 грн., належних Управлінню.

Однак ці суми грошових коштів не були списані з банківського рахунку Управління №260080331900001, відкритого у Банку.

Спір між сторонами виник в зв'язку з тим, що листом №7805/021-02 від 16.07.2014р. (том 1, а.с.124-127) Банк повідомив позивача про те, що не може прийняти запропоноване зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки це суперечить вимогам Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та порушує черговість задоволення вимог кредиторів Банку.

В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки місцевого і апеляційного суду про те, що після початку процедури ліквідації банку задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому порядку, передбаченому спеціальним Законом (Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"), та з дотриманням принципу черговості, що, в свою чергу, унеможливлює спірне зарахування зустрічних вимог у процедурі ліквідації Банку як таке, що передбачатиме індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора банку за рахунок коштів банку та призведе до порушення встановленого цим Законом порядку та черговості задоволення вимог кредиторів до Банку, поставивши у нерівне становище інших кредиторів у порівнянні з позивачем. При цьому судом апеляційної інстанції відхилено клопотання позивача про визнання частково недійсним договору про закупівлю послуг за державні кошти від 04.11.2011 з додатковими угодами до нього, визнання недійсними договорів застави від 05.12.2011 та від 12.02.2013, оскільки спір щодо вказаних договорів має розглядатися в іншому позовному провадженні.

Касаційна інстанція погоджується з такими висновками судів з огляду на таке.

На спірні правовідносини, які виникли між сторонами наприкінці лютого 2014р. у зв'язку з запровадженням тимчасової адміністрації у Банку та продовжилися в червні 2014 року в період процедури ліквідації Банку, поширюється дія статей 602, 1074 Цивільного кодексу України та положень ч.5 статті 36, ч.6 статті 49, статей 51, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.) як спеціального закону, чим спростовуються помилкові посилання скаржника на загальні норми статей 13, 526, 601, 1066, 1068, 1075 Цивільного кодексу України, статей 173, 179, 193 Господарського кодексу України та статей 7, 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", якими врегульовано відносини зарахування зустрічних однорідних вимог та виконання банками зобов'язань з перерахування коштів клієнта за договором банківського рахунку, оскільки останні відносини існують поза межами періоду дії тимчасової адміністрації в банку та його ліквідаційної процедури.

При цьому суди попередніх інстанцій, виконуючи вказівки касаційної інстанції щодо повного з'ясування обставин справи, вміщені в постанові від 23.03.2015р., при новому розгляді справи врахували імперативні приписи п.8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", згідно яких законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

У відповідності до статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Однак, пунктом 5 частини 1 статті 602 Цивільного кодексу України та частиною 5 статті 203 Господарського кодексу України передбачено, що не допускається зарахування зустрічних вимог у випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до ч.1 статті 1074 Цивільного кодексу України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Наведене узгоджується з приписами ч.3 статті 1066 Цивільного кодексу України згідно яких банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

При цьому у спорах, пов'язаних з виконанням банком у якому розпочата процедура його ліквідації своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, тому даний Закон підлягає переважному застосуванню до спірних правовідносин в співвідношенні з іншими законодавчими актами України, в тому числі й з Цивільним кодексом України, що прямо випливає з наведеного п.8 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону України.

За змістом приписів ч.6 статті 49 та ч.ч.1,4 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.), уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури. Кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у визначеній черговості. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.

Колегія суддів не приймає до уваги передчасне посилання заявника на норму п.1 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції Закону України від 04.07.2014р. №1586-VІІ, чинній з 11.07.2014р.) в обґрунтування свого висновку про непоширення заборони здійснення задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку під час тимчасової адміністрації, встановленої п.1 ч.5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на зобов'язання банку з виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників, з огляду на таке.

Дійсно, згідно з п.1 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній з 11.07.2014р.) обмеження, встановлене п.1 ч.5 цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.

Проте судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що зняття обмеження, зазначеного у п.1 ч.5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стосується виключно вкладників банку, з якими банком укладені договори банківського вкладу (депозиту) та банківського рахунку, а згідно з п.4 статті 2 цього Закону під терміном "вкладник" розуміється фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

В основу заперечень скаржника покладено посилання на необхідність застосування до спірних правовідносин положень Закону України від 04.07.2014р. №1586-VІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" (набрав чинності з 11.07.2014р.), яким закріплено право клієнта неплатоспроможного банку розпоряджатися коштами, що надійшли на їхні рахунки починаючи з наступного дня після запровадження процедури тимчасової адміністрації, тобто таке право не обмежене в часі моментом пред'явлення вимоги клієнта та може бути здійснене як в процедурі тимчасової адміністрації, так і в процедурі ліквідації банку.

Однак касаційна інстанція звертає увагу на принцип незворотності дії закону в часі, встановленого ч.2 статті 5 Цивільного кодексу України, оскільки спірні правовідносини, що пов'язані з направленням Управлінням до Банку платіжних доручень з метою погашення заборгованості за Кредитним договором, виникли ще в березні-травні 2014р.

Крім того колегія суддів зауважує, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження обставин, які б позбавляли його права після 11.07.2014р. повторно, але вже на підставі приписів п.5 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції Закону України від 04.07.2014 №1586-VII, чинній з 11.07.2014р.) пред'явити Банку до виконання платіжні доручення на переказ коштів для погашення кредиторської заборгованості за лютий-квітень 2014р., з огляду на залишення Банком без виконання попередніх платіжних документів, направлених в березні-травні 2014р., або ж на підставі п.8 ч.2 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції Закону України 16.07.2015р. №629-VIIІ, чинній з 12.08.2015р.), на який посилається скаржник, заявити про зарахування зустрічних однорідних вимог під час процедури ліквідації банку, так як саме останнім законом дозволено проводити таке зарахування.

У зв'язку з цим колегія суддів не може прийняти до уваги посилання заявника в обґрунтування своїх заперечень на постанову Верховного Суду України від 03.02.2016р. у справі №908/503/15-г, з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 статті 11128 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Натомість висновки Верховного Суду України, що вміщені у вказаній постанові, є наслідком застосування норми п.5 ч.6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній з 11.07.2014р.), а саме після запровадження в банку тимчасової адміністрації з 28 листопада 2014 року. Отже, в порівнянні з даною справою, згадана постанова ВСУ не може вважатися прийнятою з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а фактичні обставини та правовідносини у ній не можна вважати подібними з правовідносинами в даній справі, оскільки останні виникли протягом березня-червня 2014 року.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що в спірних правовідносинах дія обмеження прав клієнта (позивача), передбаченого статтею 1074 Цивільного кодексу України, випливає з п.5 статті 602 цього Кодексу, згідно якого не допускається зарахування зустрічних вимог в інших випадках, встановлених договором або законом.

При цьому норма статті 1074 Цивільного кодексу України цілком узгоджується з імперативними приписами п.п.1,4 ч.5 статті 36, ч.3 статті 46 та ч.6 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній до 11.07.2014р.), якими регламентовано, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. Вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Уповноважена особа Фонду не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури.

Разом з тим колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що після початку процедури ліквідації банку задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому, передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", порядку з дотриманням принципів черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону.

Отже спірний залік передбачатиме індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора банку за рахунок коштів банку, порушуючи встановлений цим Законом порядок та черговість задоволення вимог кредиторів до банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів банку у порівнянні з кредитором, який отримує задоволення своїх вимог не в тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про неможливість зарахування зустрічних вимог у процедурі ліквідації банку, оскільки це призвело б до порушення порядку погашення вимог кредиторів, який встановлений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а тому зобов'язання між позивачем та Банком за Кредитним договором не припинені, і вимоги про визнання припиненими правовідносини та припинення обтяжень є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню.

При цьому касаційна інстанція враховує, що вимога позивача про виконання платіжних доручень, яка виникла з договору банківського рахунку, має майново-грошовий характер, тому є кредиторською вимогою Управління у розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", що не заперечується скаржником з посиланням правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 22.04.2015р. у справі №910/9234/14, від 25.03.2015 у справі №910/9232/14 тощо.

Враховуючи викладене касаційна інстанція відхиляє передчасні твердження скаржника про виконання ним належним чином та у повному обсязі усіх грошових зобов'язань перед відповідачем-1 з моменту проведення Управлінням зарахування зустрічних однорідних вимог, а також про обумовлене цим припинення договорів застави, які забезпечували зобов'язання за Кредитним договором, та припинення обтяжень рухомого майна позивача.

Колегія суддів також не може прийняти до уваги взаємовиключні посилання скаржника на збереження чинності договором банківського рахунку №550-439/10 від 12.05.2010р. та обов'язковість виконання його умов відповідачами, а, з другого боку, на розірвання цього договору за заявою клієнта (Управління) з 05.03.2014р.

Так само не відповідають приписам статті 204 Цивільного кодексу України, якою встановлено презумпцію правомірності правочину, непослідовні доводи скаржника про правомірність та дійсність вчиненого ним одностороннього правочину зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 340464,37 грн. та про необхідність реалізації судом права за власною ініціативою шляхом виходу за межі позовних вимог визнати недійсними договори застави від 05.12.2011р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-1 та від 12.02.2013р. №55/НКЛ-980/2-041111/400-2 в цілому та окремі умови Кредитного договору як такі, що суперечать законодавству.

З цього приводу апеляційний суд обґрунтовано відхилив клопотання позивача (апелянта) про визнання частково недійсним договору про закупівлю послуг за державні кошти від 04.11.2011 з додатковими угодами до нього, визнання недійсними договорів застави від 05.12.2011 та від 12.02.2013, з тих мотивів, що спір щодо вказаних договорів має розглядатися в іншому позовному провадженні.

Крім того вказане клопотання було заявлено Управлінням на стадії апеляційного перегляду рішення місцевого господарського суду, а згідно імперативних приписів ч.3 статті 101 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

За наведених обставин касаційна інстанція погоджується з висновком місцевого та апеляційного судів щодо відсутності фактичних та відповідно правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі, не спростовують висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.

При цьому перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в постанові, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим та апеляційним господарськими судами в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваних рішення і постанови відсутні.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Державної служби охорони при ГУ МВС України в Харківській області залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 27.05.2015р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2016р. у справі №910/15057/14 залишити без змін.

Головуючий суддя О.В. Попікова

Судді: О.О. Євсіков

О.А. Кролевець