Постанова ВГСУ від 20.10.2015 року у справі №918/543/15

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2015 року Справа № 918/543/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач),суддівГоголь Т.Г., Костенко Т.Ф.розглянувши матеріали касаційних скарг1.Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.07.15у справі№918/543/15 Господарського суду Рівненської областіза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_5доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4пророзірвання договору суборенди та стягнення 179 799,64 грн

Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 06.10.15 для розгляду даної справи, сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Добролюбова Т.В., судді - Гоголь Т.Г., Костенко Т.Ф.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.09.15 розгляд касаційних скарг призначено на 08.10.15. Ухвалою від 08.10.15 розгляд скарг відкладався до 20.10.15.

В судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: ОСОБА_6 - за дов. від 11.11.14;

від відповідача: ОСОБА_4 - паспорт серія НОМЕР_1.

Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 у травні 2015 року заявлений позов до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про розірвання договору суборенди земельної ділянки від 23.06.06 та стягнення з відповідача заборгованості зі сплати орендної плати за цим договором у розмірі 105 035,74 грн, 3 % річних у сумі 4 881,10 грн, втрат від інфляційних процесів у розмірі 64 440, 77 грн та 3 338,68 грн пені. В обґрунтування позову позивач вказував на тривалі порушення відповідачем зобов'язань щодо розрахунку за користування земельною ділянкою на правах суборенди. При цьому, позивач посилався на приписи статей 11, 509, 525, 526, 530, 599, 629, 651, 792 Цивільного кодексу України, статей 188, 193, 202, 216, 230, 232 Господарського кодексу України, статті 96 Земельного кодексу України та статті 24 Закону України "Про оренду землі".

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.06.15, ухваленим суддею Марач В.В., позов задоволено. При прийнятті рішення суд визнав істотним порушенням умов договору установлену заборгованість відповідача зі сплати суборендних платежів більше як за 3 роки підряд. При цьому суд керувався приписами статей 525, 526, 530, 599, 629, 651 Цивільного кодексу України, статей 193, 202, 230, 232, 343 Господарського кодексу України, статті 96 Земельного кодексу України та статей 24, 31, 32, Закону України "Про оренду землі".

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Сініцина Л.М. - головуючого, Бучинської Г.Б., Розізнаної І.В., постановою від 23.07.15, перевірене рішення у справі скасував, прийняв нове рішення про відмову у позові. Установивши, що спірна угода укладена з порушенням приписів статті 51 Водного кодексу України, апеляційний суд визнав недійсним договір суборенди земельної ділянки від 23.06.06. Оскільки недійсна угода не породжує правових наслідків та у спірному договорі відсутні умови про сплату орендних платежів на користь позивача, суд відмовив у стягненні заявлених сум заборгованості, 3% річних, інфляційних та пені. При цьому суд керувався приписами статей 51, 85 Водного кодексу України, статей 203, 215, 651, 792 Цивільного кодексу України, статті 188 Господарського кодексу України, статей 59, 96 Земельного кодексу України, статей 15, 21, 31, 32 Закону України "Про оренду землі", статті 83 Господарського процесуального кодексу України.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.07.15 скасувати в частині відмови у розірванні спірного договору та стягненні з відповідача заборгованості з орендної плати у розмірі 105 035,74 грн та 4 881,10 грн 3 % річних, 64 440, 77 грн інфляційних втрат, 3 338,68 грн пені. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник, вважає, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність заборгованості з орендної плати у відповідача перед позивачем. Скаржник також вважає, що визнання недійним договору суборенди на майбутнє та відмова у стягненні заборгованості з орендної плати суперечить приписам статті 216 Цивільного кодексу України, адже відповідач весь час користувався земельною ділянкою безоплатно. При цьому скаржник посилається на порушення судом приписів статей 25, 32 Закону України "Про оренду землі" та статті 44 Господарського кодексу України.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 також звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційної інстанції скасувати в частині визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки від 23.06.06 та залишити без змін постанову в частині відмови у стягненні боргу з плати за суборенду та нарахованих на цю суму 3% річних, інфляційних втрат та пені. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на те, що суд, дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача права передавати земельну ділянку в суборенду, позаяк таке право передбачено приписами статті 792 Цивільного кодексу України та статті 8 Закону України "Про оренду землі". При цьому скаржник вважає, що незалучення до розгляду справи власника спірної ділянки - Звіздівської сільської ради та Костопільської районної державної адміністрації, згідно з розпорядженням якої передано земельну ділянку в суборенду, порушує права цих осіб, передбачені статтями 142-145 Конституції України та впливає на підвідомчість справи відповідно до приписів статей 12 та 24 Господарського процесуального кодексу України, оскільки публічно-правові відносини віднесені до компетенції адміністративних судів. Крім того, відповідач наголошує, що відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови свідчить про його неукладання. Поряд з цим скаржник вважає, що в порушення приписів статті 22 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд позбавив сторони права взяти участь у дослідженні питання недійсності правочину, зазначити свої доводи та міркування з цього приводу.

Від сторін відзив на касаційні скарги судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи та доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає таке. Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Судом апеляційної інстанції установлено, що 25.09.03 між Звіздівською сільською радою, як орендодавцем, та Приватним підприємцем ОСОБА_5, як орендарем, укладено та нотаріально посвідчено договір оренди земельної ділянки, згідно пункту 1 якого орендодавець, на підставі розпорядження голови Костопільської районної державної адміністрації від 27.08.03, передає, а орендар приймає в оренду земельну ділянку площею 25,36 га строком на 20 років для риборозведення. Даний договір зареєстровано у Костопільській філії Березнівського райцентру державного земельного кадастру, про що зроблено запис від 09.10.03 за №1 у книзі записів держаної реєстрації договорів. Апеляційним господарським судом також установлено, що 23.06.06 між позивачем та відповідачем укладено нотаріально посвідчений договір суборенди земельної ділянки, що зареєстрований 31.07.06 Костопільським районним відділом Рівненської філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" за №040659100004. Згідно з пунктами 1, 2 договору суборенди орендодавець надає згідно розпорядження голови Костопільської районної державної адміністрації від 06.06.06 №282, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі водного фонду, яка знаходиться на території Звіздівської сільської ради за межами населеного пункту; в оренду передається земельна ділянка загальною площею 25,36 га строком на 17 років. Апеляційним судом установлено і те, що згідно з пунктами 9 та 10 договору суборенди земельної ділянки орендна плата вноситься орендарем в грошовій формі у розмірі 5-ти відсотків нормативної грошової оцінки землі, що складає 2 797 грн на користь Звіздівської сільської ради. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Пунктом 11 договору суборенди землі передбачено, що орендна плата вноситься щомісячно, упродовж 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного - податкового, місяця на розрахунковий рахунок Звіздівської сільської ради №33211815600229 код 13050500 ЗКПО 22586578 МФО 833017. Як установлено апеляційною інстанцією, за актом приймання-передачі земельної ділянки до договору суборенди землі від 23.06.06, орендодавець передав, а орендар прийняв земельну ділянку за межами населених пунктів Звіздівської сільської ради Костопільського району Рівненської області площею 25,36 га. Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимога позивача про розірвання договору суборенди земельної ділянки від 23.06.06 та стягнення з відповідача заборгованості зі сплати за суборенду в розмірі 105 035,74 грн, 3 % річних у сумі 4 881,10 грн, втрат від інфляційних процесів у розмірі 64 440, 77 грн та 3 338,68 грн пені. Підставою позову Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 визначено порушення умов договору суборенди, зокрема невнесення плати за користування земельною ділянкою більше ніж з року поспіль. Відповідно до частин 1, 2 статті 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Частиною 1 статті 96 Земельного Кодексу України передбачено, що землекористувачі зобов'язані: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням, своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату. Частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Як установлено апеляційною інстанцією, договором суборенди не передбачено зобов'язання суборендаря ОСОБА_4 сплачувати орендну плату орендодавцю ОСОБА_5 Таким чином суд погоджується з висновками апеляційної інстанції що, борг відповідача перед позивачем не виник. Оскільки позовні вимоги в частині стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат є похідними від вимоги про стягнення основного боргу з орендної плати, то суд правомірно відмовив і у їх задоволенні. Розглядаючи даний спір апеляційний господарський суд установив, що позовні вимоги про розірвання договору та про стягнення коштів ґрунтуються на умовах договору суборенди, тому, скориставшись правом наданим йому статтею 83 Господарського процесуального кодексу України, суд правомірно надав умовам спірного договору правову оцінку. Відповідно до частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним проте ґрунтується на договорі, як у цій справі, суд може визнати його недійсним з власної ініціативи. Якщо суд визнає недійсним договір, на якому ґрунтується позовна вимога, він відмовляє у задоволенні такої вимоги. Згідно з частиною 1 статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, яка полягає в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів, збереженні й відтворенні родючості ґрунтів, захисті їх від псування і забруднення, реалізації громадянами, юридичними особами та державою їхніх прав власності та землекористування відповідно до закону. Згідно з приписами статті 19 Земельного Кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; а також землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Статтею 1 Водного кодексу України (у редакції чинній на час укладання договору суборенди) визначено, що водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт); а водойма - безстічний або із сповільненим стоком поверхневий водний об'єкт. Стаття 3 названого Кодексу унормовує, що усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. Відповідно до приписів статті 4 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент укладання спірного договору суборенди) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Апеляційний господарський суд при розгляді справи установив, що на земельній ділянці, переданій в суборенду за спірним договором, знаходиться водойма. Землі водного фонду згідно з частиною 1 статті 59 Земельного Кодексу України (в редакції, чинній станом на момент укладення договору суборенди земельної ділянки) можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності в межах акваторій морських портів. Відповідно до частини 4 статті 59 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Частиною 1 статті 85 Водного кодексу України унормовано, що порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. Згідно з частиною 3 статті 85 Водного кодексу України у тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт. Частиною 1 статті 6 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Приписами частини 1 статті 8 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Частиною 1, 2 статті 15 названого Закону передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди - місце розташування та розмір земельної ділянки; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, визначені у статті 203 Цивільного кодексу України. Статтею 215 названого Кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Отже, вирішуючи даний спір апеляційний господарський суд встановив наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним на момент його вчинення та зазначив у постанові, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторін та яким нормам законодавства не відповідає договір суборенди. Згідно з частиною 3 статті 774 Цивільного кодексу України до договору піднайму застосовуються положення про договір найму. Поряд з цим, частинами 2, 9 статті 51 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент укладення договору суборенди) передбачено, що передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам господарювання забороняється. Водокористувачі, яким водний об'єкт (його частина) надано в оренду, можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в порядку, встановленому цим Кодексом. З огляду на викладені приписи законодавства, що регулює відносини оренди водного об'єкта та приймаючи до уваги заборону суборенди таких об'єктів за виключенням спеціального водокористування, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про незаконність передачі земельної ділянки несільськогосподарського призначення - землі водного фонду в суборенду. Із урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком апеляційної інстанції про те, що договір, який позивач визначив, як підставу для звернення до суду, не відповідає вище наведеним вимогам діючого законодавства, суперечить Водному кодексу України та Закону України "Про оренду землі", а тому суд обґрунтовано визнав недійсним договір суборенди земельної ділянки від 23.06.06 та відмовив у позові про розірвання цього договору та стягнення боргу з орендної плати та нарахованих на цю суму 3% річних, пені та інфляційних втрат. Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Зокрема, сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови. Договір суборенди земельної ділянки може бути припинений лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене за ним користування ділянкою. Не може бути підставою для скасування постанови довід Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про порушення судами статті 44 Господарського кодексу України, згідно з приписами якої підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд, оскільки спірна угода суперечить законодавству. Довід Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про порушення судом статей 25 та 32 Закону України "Про оренду землі", не знайшов свого підтвердження матеріалами справи, оскільки норми зазначених статей регулюють припинення договору оренди шляхом його розірвання, тоді як судом установлено факт незаконності спірної угоди. Твердження скаржника про не укладання договору суборенди також визнаються судом неспроможними, оскільки згідно з приписами статті 15 Закону України "Про оренду землі" самостійною підставою для визнання недійсним договору оренди є відсутність у договорі однієї з істотних умов передбачених цією статтею, зокрема, порядку здійснення орендних платежів. Помилковими визнаються і посилання скаржника на незалучення судом третіх осіб у справі оскільки, предметом даного судового розгляду є правовідносини за договором суборенди, укладеного між двома підприємцями. Не підтверджений матеріалами справи і довід Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про порушення судом приписів 22 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на те, що апеляційне провадження здійснювалось судом за скаргою саме відповідача, він та його представник приймали участь у судовому засіданні, а суд, ухваливши оскаржуваний судовий акт не вийшов за межі наданого йому процесуальним законодавством права, зокрема права визнати недійсним договір, з огляду на встановлений факт незаконності його умов. Отже, доводи, викладені в касаційних скаргах не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин справи та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до статті 11110 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. З огляду на те, що порушень чи неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права не виявлено, підстав для задоволення касаційних скарг та скасування постанови суду апеляційної інстанції не вбачається. Витрати за розгляд касаційних скарг покладаються на скаржників.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -