ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2016 року Справа № 905/357/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівКравчука Г.А., Полянського А.Г.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуWigal Sp.z.o.o.на постановуДонецького апеляційного господарського судувід26.02.2016у справі№905/357/15Господарського судуДонецької областіза позовомПриватного підприємства "Ліна"доWigal Sp.z.o.o.простягнення суми,

за участю

- позивача:Аріфулін Р.З. (довіреність від 01.12.2015)- відповідача:Борщевський О.А. (довіреність від 20.02.2016),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне підприємство "Ліна" (далі - позивач) просило стягнути з Wigal Sp.z.o.o. (далі - відповідач) 19 900,00 доларів США заборгованості, що за офіційним курсом Національного банку України становить 422875,00 грн. (один долар США = 21,25 грн.).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач прийняв товар без зауважень, але оплату здійснив лише частково, у зв'язку з чим у нього утворилася зазначена сума заборгованості.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 24.06.2015 (суддя Бойко І.А.) позов задоволено повністю.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.02.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Колядко Т.М., судді Радіонова О.О., Стойка О.В.) це рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 19900,00 доларів США.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вищевказані судові рішення і прийняти нове про відмову у позові або припинити провадження у даній справі, посилаючись на порушення та неправильне судами норм матеріального і процесуального права.

У відзиві позивач, вказуючи на законність прийнятого рішення апеляційним судом, просить залишити його в силі.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Положеннями статті 28 Господарського процесуального кодексу України визначено, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника (ч.1).

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності) (ч.3).

Відповідно до приписів статті 11111 ч.2 п.4 цього кодексу у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначені стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду.

Згідно приписів статті 111 наведеного кодексу не допускаються посилання у касаційній скарзі на недоведеність обставин справи (ч.2).

Відповідно ж до приписів статті 33 вказаного кодексу, кожна сторона повинна доводити ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, у суді першої та апеляційної інстанції, оскільки, з урахуванням приписів статті 111 ч.2, статті 1117 наведеного кодексу, у касаційної інстанції відсутні повноваження вирішувати питання щодо доведеності обставин справи та їх встановлення, які не були встановлені у рішенні або постанові чи відхилені судами.

При цьому положеннями частини 2-ї статті 1117 зазначеного кодексу визначено, що касаційна інстанція не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Апеляційним судом встановлено, що на виконання умов контракту №2 (далі - контракт), укладеного між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) на поставку недвоєного дубленого напівфабрикату "вет-блу" зі шкір ВРХ, на умовах ІНКОТЕРМС у редакції 2010 року, передбачених цим контрактом, позивач виставив відповідачу рахунок № 4 від 26.11.2014 та поставив йому партію товару на загальну суму 92003,01 доларів США, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною А № 436676, за якою покупець оплатив товар частково у сумі 72103,01 доларів США згідно з меморіальними ордерами: № 35436649 від 27.02.2015 на суму 12000,00 доларів США, № 35486417 від 02.03.2015 на суму 7803,01 доларів США, № 35509363 від 05.03.2015 на суму 13500,00 доларів США, № 35521325 від 06.03.2015 на суму 12800,00 доларів США, № 35584641 від 19.03.2015 на суму 12000,00 доларів США, № 35645336 від 31.03.2015 на суму 8000,00 доларів США, № 35738783 від 10.04.2015 на суму 6000,00 доларів США, але несплаченою залишилась сума 19 900,00 доларів США. Зауважень та претензій по якості та кількості товару від відповідача не надходило.

Також, було встановлено, що Додатковою угодою № 5 від 12.11.2014 до контракту, підписаною обома сторонами, останні змінили банківські реквізити позивача.

Вказана обставина відповідачем не спростована.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що за умовами контракту валютою платежу сторони визначили долар США.

Суд першої інстанції своє рішення про задоволення позову мотивував тим, що матеріалами справи підтверджено заборгованість відповідача перед позивачем, а тому відповідач через допущені ним порушення умов контракту має сплатити позивачу суму заборгованості.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції виходив із того, що останній припустився порушення норм процесуального та міжнародного права, оскільки не повідомив відповідача про час розгляду даної справи, як іноземного суб'єкта господарювання у визначеному порядку, який передбачений Конвенцією про вручення судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах, та в той же час дійшов висновку про обґрунтованість позову, зазначивши про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача 19900,00 доларів США заборгованості.

Підстави для скасування оскарженої постанови відсутні, виходячи з наступного.

Положеннями статті 386 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташованих на території інших держав.

Відповідно до приписів статті 387 цього кодексу суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності після сплати передбачених законом податків та зборів (обов'язкових платежів) самостійно розпоряджаються валютною виручкою від проведених ними операцій, крім випадків запровадження Національним банком України вимоги щодо обов'язкового продажу частини надходжень в іноземній валюті.

Згідно із положеннями статті 533 частини 3-ї Цивільного кодексу України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року №15-93, відповідно до статті 7 якого у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України - гривня. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки в порядку, установленому Національним банком України.

Статтею 193 Господарського кодексу України, та статтею 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, встановлено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до приписів статті 712 цього кодексу за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 наведеного кодексу унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 692 цього кодексу покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно зі статтею 610 вказаного кодексу порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст.612 ЦК України).

Як встановлено судом апеляційної інстанції на виконання умов контракту, позивач поставив відповідачу партію товару та виставив рахунок на загальну суму 92003,01 доларів США, а відповідач отримавши цей товар, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною А № 436676, оплатив товар частково, пославшись при цьому у платіжних документах на вказаний контракт. Несплаченою залишилась сума 19 900,00 доларів США.

Також, було встановлено, що Додатковою угодою № 5 від 12.11.2014 до контракту сторони змінили банківські реквізити позивача.

Відповідач цих обставин не спростував.

Відтак фактичні дії сторін свідчать про те, що договір був укладений. А визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Подібну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 25.06.2011 зі справи № 3-58гс11.

Крім того, згідно Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980, яка набула чинності для України 01.02.1991, та на яку відповідач посилається у касаційній скарзі, не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. Він може доводитися будь-якими засобами, включаючи свідчення (стаття 11).

Отже доводи, викладені у касаційній скарзі про те, що контракт є неукладеним, та що судом апеляційної інстанції у зв'язку із цим порушено та неправильно застосовано норми матеріального і процесуального права, а також наведену Конвенцію, є безпідставними.

Доводи відповідача, викладені в касаційній скарзі, щодо того, що він у листах заперечував проти ціни товару та просив позивача забрати його, не спростовують висновки апеляційного суду, направлені на переоцінку доказів та встановлених обставин справи, що в суді касаційної інстанції відповідно до положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не допускається.

Посилання відповідача на те, що дана справа була розглянута в апеляційному суді у незаконному складі, оскільки ухвала апеляційного суду від 13.07.2015 про повернення апеляційної скарги відповідачу приймалася за участю судді Колядко Т.М. та була скасована 13.10.2015 судом касаційної інстанції у зв'язку з чим, як зазначає відповідач, зазначений суддя не міг брати участь при винесенні судового рішення від 26.02.2016, є безпідставними.

Так, згідно із приписами статті 20 Господарського процесуального кодексу України суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, постанови, прийнятої за його участю.

Між тим розгляд справи по суті 13.07.2015 наведеним суддею не здійснювався, відтак правові підстави для його відводу під час прийняття ним оскаржуваної постанови у контексті статті 20 Господарського процесуального кодексу України були відсутні, а отже відсутні і підстави вважати, що у зв'язку із цим справу розглянуто у незаконному складі колегії суддів.

Доводи відповідача про те, що суд апеляційної інстанції не надав йому строку для судового захисту у відповідності до статті 15 Гаазької конвенції 1965 року, спростовується матеріалами справи, згідно яких ухвалою апеляційного суду від 05.11.2015, яка була вручена відповідачу 17.11.2015, розгляд справи був призначений на 26.02.2016, відтак у відповідача було достатньо часу - більше трьох місяців для належної підготовки до судового засідання.

Щодо доводів відповідача, викладених у касаційній скарзі, що до того, що він був позбавлений права на подачу зустрічного позову, суд касаційної інстанції виходить з наступного.

Як вбачається, до апеляційної скарги, та до письмових пояснень до неї, відповідач не подавав зустрічного позову, а отже не вбачається його волевиявлення щодо цього.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України" пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказане рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Оскільки відповідач таким правом не скористався, не подав зустрічного позову суду апеляційної інстанції з метою реалізації цього права, суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав вважати, що право позивача подати позов з приводу цивільно-правових питань було обмежено, а оскаржене у касаційному порядку судове рішення відповідає вказаним правовим висновкам Європейського суду з прав людини.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Wigal Sp.z.o.o. залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.02.2016 у справі Господарського суду Донецької області №905/357/15, залишити без змін.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді Г.А. Кравчук

А.Г. Полянський