ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2016 року Справа № 902/29/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоГончарука П.А. (доповідача),СуддівКондратової І.Д., Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Іллінецьке" на рішення господарського суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 20 травня 2016 року у справі №902/29/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Іллінецьке" до товариства з обмеженою відповідальністю "Агросолюшин" про визнання пункту 7.2. В договору поставки недійсним,-

Встановив:

У січні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Іллінецьке" звернулось до господарського суду Вінницької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агросолюшин" про визнання недійсним пункту 7.2. В договору поставки на умовах товарного кредиту №07/05-01 від 7 травня 2014 року, посилаючись на його невідповідність вимогам закону.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 20 травня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постановлені у справі судові рішення скасувати та прийняти у справі нове рішення, яким позов задовольнити.

Сторони не скористались правом на участь у судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається та судами попередніх інстанцій встановлено, що 7 травня 2014 року між ТОВ "Агросолюшин", як постачальником, та ТОВ "Іллінецьке", як покупцем, укладено договір поставки №07/05-01 на умовах товарного кредиту, за умовами якого постачальник зобов'язався передати у власність покупця продукцію виробничо-технічного призначення (товар), а покупець зобов'язується прийняти товар і, в порядку та на умовах п. 2.6. цього договору, оплатити його вартість, сплативши за нього обумовлену грошову суму, а також сплатити відсотки за користування товарним кредитом в сумі, визначеній відповідно до умов договору.

Відповідно до п. 5.1 договору, господарські зобов'язання сторін за цим договором існують протягом одного року із дня його підписання, крім грошових зобов'язань покупця, які припиняються їх повним належним виконанням (крім випадку, передбаченого п. 9.1. договору).

За порушення грошових зобов'язань пунктом 7.2 договору сторони визначили відповідальність покупця у вигляді:

А) сплати за кожен день прострочення на користь постачальника пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення, від суми боргу, за кожен день такого прострочення;

Б) сплати штрафу в розмірі 20% від несплаченої суми, яка склалась на наступний день після прострочення виконання грошового зобов'язання;

В) сплати на користь постачальника 28 (двадцять вісім) відсотків річних від простроченої суми та індексу інфляції за весь час прострочення (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

Підпункт В пункту 7.2 договору позивач просить визнати недійсним, посилаючись на те, що визначені у ньому санкції (28% річних та інфляційні втрати) фактично дублюють санкції визначені в підпункті А (пеня), тобто умовами договору передбачено подвійну сплату пені за порушення грошового зобов'язання, що не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, а тому цей підпункт, згідно вимог ст. 215 цього ж кодексу, підлягає визнанню недійсним.

Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову, вказавши, що за своєю правовою природою відповідальність встановлена у підпунктах А та В пункту 7.2. не є одним і тим самим, оскільки пеня (п. 7.2 А) є неустойкою, яка сплачується у випадку порушення умов договору, як спосіб забезпечення виконання зобов'язань, а 28% річних (п. 7.2. В) - платою боржника за користування утриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Висновки місцевого та апеляційного господарських судів є правильними.

Судом першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний господарський суд, правильно визначено, що правовідносини сторін виникли на підставі договору поставки.

Частиною 2 ст. 712 ЦК України встановлено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Зобов'язання, відповідно до ст. 526 ЦК України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу, частиною першою якої передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Правовими наслідками порушення зобов'язання, встановленими ч. 1 ст. 611 ЦК України та ст. 230 ГК України, крім іншого, є сплата боржником неустойки, а частиною 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, статтею 61 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Неустойкою (штрафом, пенею), відповідно до ст. 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. При цьому, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 3 ст. 692 ЦК України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Отже, зазначена норма встановлює право продавця (постачальника) у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами, який, згідно ч. 2 ст. 536 ЦК України) встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 536 ЦК України).

Таким чином, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді відсотків річних, розмір яких визначений договором, не є санкціями, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

З викладеного вбачається, що умовами п. 7.2. договору поставки не було встановлено подвійної відповідальності за одне і те саме правопорушення позивача, як покупця за договором, тобто зміст договору не суперечить вимогам чинного законодавства і не порушує прав позивача.

Отже, є вірним висновок судів попередніх інстанцій про відсутність, передбачених ст. 215 ЦК України, правових підстав для визнання договору поставки №07/05-01 від 7 травня 2014 року недійсним, внаслідок чого також є вірними висновки попередніх судових інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Таким чином, висновки попередніх судових інстанцій, викладені в оскаржуваних судових рішеннях є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні позивачем зазначених положень чинного законодавства, а тому не можуть бути підставою для зміни або скасування постановлених у справі оскаржуваних судових рішень.

З огляду на викладене, постановлені у справі рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів слід залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Іллінецьке" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 20 травня 2016 року у справі №902/29/16 - без змін.

ГоловуючийП.А.ГончарукСуддіІ.Д.Кондратова Л.В.Стратієнко