ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року Справа № 910/29793/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоГончарука П.А. (доповідача),СуддівКондратової І.Д., Стратієнко Л.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу малого підприємства "Бест" на рішення господарського суду міста Києва від 17 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 березня 2016 року у справі №910/29793/15 за позовом комунального підприємства "Київський метрополітен" до малого підприємства "Бест" про розірвання договору №223У(Ор)-11 від 15 жовтня 2011 року, виселення, зобов'язання вчинити дії, стягнення суми, -

Встановив:

У листопаді 2015 року комунальне підприємство "Київський метрополітен" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до малого підприємства "Бест" про розірвання договору про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва №223У(Ор)-11 від 15 жовтня 2011 року; звільнення відповідачем орендованої частини вестибюлю станція метро "Героїв Дніпра"; зобов'язання відповідача у строк не пізніше 30 календарних днів з моменту набрання рішенням суду законної сили демонтувати тимчасові огороджуючи конструкції розташовані на орендованій частині вестибюлю; стягнення з відповідача 40 898,43 грн. боргу з орендної плати, 2 289,86 грн. пені та 141,80 грн. 3% річних.

Рішенням господарського суду міста Києва від 17 грудня 2015 року у справі №910/29793/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 березня 2016 року, позов задоволено. Договір про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва №223У(Ор)-11 від 15 жовтня 2011 року, укладений між сторонами у справі, розірвано. Зобов'язано відповідача виселитись з орендованої ним частини вестибюлю станції метро "Героїв Дніпра" загальною площею 20,0 кв.м. Зобов'язано відповідача у строк не пізніше 30 календарних днів з моменту набрання рішення суду законної сили демонтувати тимчасові огороджуючи конструкції, що належать відповідачу та знаходяться за адресою: станція метро "Героїв Дніпра" (вестибюль № 2). Стягнуто з відповідача на користь позивача 40 898,43 грн. боргу з орендної плати, 2 289,86 грн. пені, 141,80 грн. 3% річних, 4 872 грн. витрат по сплаті судового збору.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечення проти них, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається та судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 жовтня 2011 року між КП "Київський метрополітен", як орендодавцем, та МП "Бест", як орендарем, було укладено договір №223У(Ор)-11, згідно п. 1.1. якого орендодавець на підставі рішення Київради №917/2986 від 24 грудня 2009 року передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно, а саме, частину вестибюлю площею 20 кв.м. за адресою: станція метро "Героїв Дніпра" (вестибюль №2), яке належить до комунальної власності і знаходиться на балансі позивача, для торгівлі непродовольчими товарами.

За користування об'єктом оренди, згідно п. 3.1. договору, сплачується орендна плата, розрахунок якої здійснюється на підставі рішення Київради №917/2986 та Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, місячний розмір якої на дату підписання договору складав 329,15 грн. за 1 кв.м., а за весь об'єкт оренди без ПДВ 6 583,08 грн., з урахуванням індексу інфляції за поточний місяць на кожен наступний місяць (п. 3.2.), та податок на додану вартість у розмірах та порядку, визначених законодавством України (п. 3.4.).

Оплата по договору проводиться орендарем починаючи з дати підписання акту приймання-передачі, сплачується незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 10 (десятого) числа поточного місяця на рахунок орендодавця (п.3.45). Останнім днем сплати орендної плати є дата підписання сторонами акту приймання-передачі при поверненні об'єкта оренди орендодавцеві (п. 3.5. договору).

За несвоєчасну сплату орендних платежів, відповідно до п. 6.2. договору, орендар сплачує на користь орендодавця пеню в розмірі 0,5% від розміру несплачених орендних платежів за кожний день прострочення, але не більше розміру, встановленого законодавством України, а при несплаті орендної плати протягом трьох місяців з дня закінчення строку поточного платежу орендодавець порушує справу в господарському суді про дострокове розірвання договору та примусове виселення орендаря (п. 5.2 договору).

У разі закінчення строку дії договору або при його розірванні орендар зобов'язаний повернути об'єкт оренди за актом приймання-передачі (п. 7.2), та звільнити орендовану частину приміщення у термін, визначений п. 4.14. договору, від своїх огороджуючи конструкцій (п. 8.5.6 договору).

Пунктом 9.1. договору сторони погодили, що договір діє з 15 жовтня 2011 року до 14 жовтня 2013 року (два роки).

1 листопада 2011 року, на виконання п. 4.1. договору, за актом приймання-передачі приміщання позивач передав, а відповідач прийняв об'єкт оренди.

З огляду на положення ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також відсутність доказів того, що сторони заявляли про відсутність у них наміру продовжувати орендні правовідносини за цим договором, він є пролонгованим до 14 жовтня 2015 року.

Відповідач, в порушення умов договору, орендну плату за серпень, вересень та жовтень 2015 року повністю не сплатив, внаслідок чого у нього виникла заборгованість у розмірі 40 898,43 грн.

Предметом цього позову є вимоги позивача про розірвання договору оренди комунального майна через істотні порушення відповідачем умов договору щодо своєчасної сплати орендної плати, зобов'язання відповідача звільнити орендовану ним частину вестибюлю №2 на станції метро "Героїв Дніпра", зобов'язання відповідача демонтувати тимчасові огороджуючи конструкції, розташовані на орендованій території, а також стягнення з відповідача 40 898,43 грн. орендної плати, 2 289,86 грн. пені та 141,80 грн. 3% річних.

Дослідивши матеріали справи та посилаючись на положення ст. 525, п. 1 ст.ст. 530, 549, ч. 2 ст. 551, ст. 611, п. 1 ст. 612, ст.ст. 625, 651, п. 5 ст. 762, ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 67, ч.ч. 1-3 ст. 188, п. 1 ст. 216, п. 1 ст. 218, ст. 284 Господарського кодексу України, ст. 29 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі. При цьому, суди, посилаючись на доведеність факту порушення відповідачем своїх зобов'язань щодо сплати орендних платежів протягом трьох місяців, вказали про обгрунтованість вимоги позивача щодо стягнення заборгованості в сумі 40 898,43 грн., 141,80 грн. 3% річних, а також 2 289,86 грн. пені, розмір, якої встановлений умовами договору і не перебільшує подвійної облікової ставки Національного Банку України. З огляду на те, що несплата орендних платежів протягом 3-х місяців, відповідно до умов п. 5.2. договору, абз. 2 ч. 2 ст. 651 ЦК України, ч. 1 ст. 284 ГК України та ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" є порушенням істотних умов договору, суди попередніх інстанцій також вказали про обгрунтовність позову в частині вимоги про розірвання договору оренди, і як наслідок зобов'язання відповідача звільнити займану ним частину вестибюлю на станції метро "Героїв Дніпра" та демонтувати тимчасові огороджуючи конструкції, які використовувались для торгівлі непродовольчими товарами.

Такі висновки судів попередніх інстанцій є правильними з огляду на наступне.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правовідносини, що склались між сторонами виникли на підставі договору оренди комунального майна.

Статтею 759 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до п. 1 ст. 762 ЦК України з наймача справляється плата, за користування майном, розмір, якої встановлюється договором оренди та вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (п. 5).

Згідно п. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов'язання, згідно ст. 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 29 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що за невиконання зобов'язань за договором оренди, сторони несуть відповідальність, встановлену законодавчими актами України та договором.

Пунктом 6.2. договору передбачено, що за несвоєчасну сплату орендних платежів орендар сплачує на користь орендодавця пеню.

Відповідно до ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, і якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551).

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановивши, що відповідач у визначені строки плату за оренду майна в повному розмірі не сплатив, чим допустив прострочення виконання грошового зобов'язання, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вимога в частині стягнення 40 898,43 грн. заборгованості і 3% річних в сумі 141,80 грн. є правильними.

Крім того, встановивши, що пунктом 6.2. договору сторони погодили відповідальність орендаря за прострочення сплати орендних платежів у вигляді пені, яку він сплачує орендодавцю у розмірі 0,5% від розміру несплачених орендних платежів за кожний день прострочення, сума пені, яку позивач заявив у позові не є більшою ніж встановлено вимогами закону, є правильним і висновок попередніх інстанцій стосовно стягнення з відповідача 2 289,86 грн. пені.

Згідно ч. 3 ст. 291 ГК України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому ст. 188 цього Кодексу.

При цьому, повинні враховуватися приписи ч. 2 ст. 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Статтею 782 ЦК України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

При цьому, визначена цією нормою права можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом, а не обов'язком наймодавця.

Право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене ч. 1 ст. 782 ЦК України, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору.

Водночас орендоване майно є комунальним, тому на спірні правовідносини поширюється також дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна", згідно ч. 3 ст. 26 якого підставою для дострокового розірвання договору оренди за рішенням суду може бути невиконання сторонами своїх зобов'язань.

При цьому вказана норма застосовується з урахуванням наведених вище загальних положень ГК України та ЦК України.

Право наймодавця вимагати повернення речі у разі припинення договору найму передбачено ст.785 ЦК України.

Таким чином, істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна, як внесення орендної плати, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання вказаного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю).

Крім того, як правильно було вказано в оскаржуваних судових рішеннях, умовами договору (п. 5.2.) сторони прямо визначили, що несплата орендарем протягом 3-х місяців орендної плати є підставою для порушення орендодавцем справи у господарському суді про розірвання договору та примусове виселення орендаря.

Враховуючи викладене, твердження відповідача про відсутність підстав для одностороннього розірвання позивачем договору оренди №223У(Ор)-11 від 15 жовтня 2011 року, і як наслідок зобов'язання звільнити орендовану частину вестибюлю станції метро "Героїв Дніпра" та демонтаж тимчасових огороджуючих конструкцій, є безпідставним.

Доводи відповідача стосовно того, що суди попередніх інстанцій, визнаючи договір оренди розірваним, порушили вимоги ст. 188 ГК України, оскільки не врахували, що орендодавець без попереднього звернення з даною вимогою до орендаря, одразу звернувся безпосередньо до суду із позовом, є помилковими.

Так, згідно рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року №15-рп/2002 (справа № 1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Тому норми ст. 188 ГК України та ст. 11 ГПК України не позбавляють сторону договору права на безпосереднє звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди без дотримання порядку досудового врегулювання спору.

Висновки місцевого та апеляційного господарських судів стосовно правомірності позову в частині розірвання договору оренди комунального майна, зобов'язання відповідача звільнити займану ним частину вестибюлю станції метро "Героїв Дніпра" та демонтаж розбірної конструкції, є правильними, оскільки відповідач протягом визначеного законом строку не сплачував орендну плату в установленому договором розмірі, чим порушив істотні умови договору, що відповідно до вимог вказаних норм матеріального права та безпосередньо умов договору, є підставою для дострокового розірвання цього договору.

Посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що позивач не є орендодавцем спірного майна, а тому є неналежним позивачем є безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Види речових прав на чуже майно встановлено положеннями ст. 395 ЦК України, і такими є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Згідно приписів ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства, а частиною 3 передбачено, що щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Оскільки, наказом Головного управління комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації №98 від 23 квітня 2003 року закріплено на праві повного господарського відання за КП "Київський метрополітен" основні засоби, до складу яких, згідно додатків 1-14 входять, зокрема, і підземна станція станції метро "Героїв Дніпра" (п. 24), є безпідставним твердження відповідача стосовно того, що КП "Київський метрополітен" не має права звернення до суду із цим позовом у зв'язку з тим, що не є власником спірного майна.

Таким чином, висновки попередніх судових інстанцій, викладені в оскаржуваних судових рішеннях є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи, а доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні відповідачем вказаних положень матеріального права, що унеможливлює їх прийняття як підстави для зміни або скасування постановлених у справі судових рішень.

Інші твердження касаційної скарги зводяться до аналізу наявних у справі доказів, встановлення та переоцінка яких, в силу вимог ст. 1117 ГПК України, не входить до компетенції касаційної інстанції, при цьому, такі твердження дублюють доводи апеляційної скарги, яким судом другої інстанції була надана відповідна правова оцінка.

З огляду на викладене, постановлені у справі оскаржувані судові рішення слід залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу малого підприємства "Бест" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 17 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 березня 2016 року у справі №910/29793/15 - без змін.

ГоловуючийП.А. ГончарукСуддіІ.Д. Кондратова Л.В. Стратієнко