ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року Справа № 902/1394/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Козир Т.П. - головуючого, Гольцової Л.А., Іванової Л.Б.,

за участю представників сторін: позивача - Руденка В.М. дов. б/н від 5 жовтня 2015 року та відповідача - Прігоцької О.А. дов. № 08/02 від 4 січня 2016 року,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі Господарського суду Вінницької області за позовом Приватного підприємства "Мікатор" до ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" про стягнення суми,

УСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року Приватне підприємство "Мікатор" (далі - позивач) звернулось з позовом до ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" (далі - відповідач) з позовом про стягнення 4149303 гривень 33 коп., з яких: 2694600 гривень 00 коп. основного боргу, 472093 гривні 92 коп. втрат коштів від інфляції, 789087 гривень 15 коп. пені за весь час прострочення оплати, 40750 гривень 48 коп. три відсотки річних від простроченої суми за весь час прострочення оплати (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог в частині пені від 19 листопада 2015 року).

Позовні вимоги обгрунтовані невиконанням відповідачем зобов'язань з оплати отриманої продукції за договором № 12-П від 5 лютого 2015 року.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року позов задоволено в сумі 3523079 гривень 26 коп.

З ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" на користь Приватного підприємства "Мікатор" стягнуто 2694600 гривень 00 коп. основного боргу, 315634 гривні 86 коп. пені, 40750 гривень 48 коп. - 3 % річних, 472093 гривні 92 коп. втрат коштів від інфляції.

Розстрочено виконання рішення суду на 6 місяців зі сплатою рівними частинами по 587179 гривень 88 коп. щомісяця на період грудень 2015 - травень 2016 р.

У задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 473452 гривень 29 коп. відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року рішення Господарського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року залишено без змін, а апеляційну скаргу ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" - без задоволення.

У касаційній скарзі ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" просить скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували до спірних правовідносин норми ч. 2 ст. 673 Цивільного кодексу України з огляду на те, що поставлена позивачем продукція не може бути використана за призначенням, оскільки погодження технічних умов скасовано рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 грудня 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду від 15 грудня 2015 року.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення в частині застосування відповідальності за невиконання зобов'язань щодо оплати поставленої продукції, допустив порушення норм ч. 3 ст. 219 Господарського кодексу України, оскільки пеня, інфляційні витрати та 3 % річних є відповідальністю, що застосовується за порушення зобов'язання.

Вважає, що судом апеляційної інстанції, у порушення ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, не зупинено провадження у справі до розгляду справи про визнання недійсним договору № 12-П від 5 лютого 2015 року.

Вказує, що судами, у порушення вимог ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, не залучено до участі у справі Міністерство інфраструктури України та ТОВ "Корпорація КРТ" у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Посилається на те, що судами не досліджено питання досудового врегулювання спору у відповідності до вимог ст. ст. 5, 54, 57 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши пояснення представника позивача та відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та вивчивши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 5 лютого 2015 року між Приватним підприємством "Мікатор" (постачальник) та ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" (покупець) укладено договір поставки № 12-П, згідно п. 1.1 якого постачальник зобов'язується поставити та передати у власність покупцю певну продукцію - товар, визначений в асортименті, кількості та за цінами відповідно до Специфікацій, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити цей товар на умовах даного договору.

Найменування товару: Анкер закладний АЗ-1 або АЗ-1-6, згідно п. 1.2 договору.

Відповідно до пп. 1.2.1 договору виробником є ТзОВ "АТ Механіка" м.Київ.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що якість товару, який поставляється постачальником, повинна відповідати ТУ У 27.3-23721759-002:2007, що підтверджується сертифікатом відповідності та паспортом якості.

Загальна сума договору визначається сукупністю погоджених Специфікацій у грошовому виразі (п. 3.1 договору).

За умовами п. 7.1 договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим договором.

Договір підписаний повноважними представниками сторін та скріплено їх печатками.

Сторонами договору також погоджено та підписано Специфікацію № 1 від 5 лютого 2015 року до договору на суму 10778400 гривень 00 коп.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Абзацом 2 ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Встановлено, що правовідносини сторін даного спору виникли з договору поставки.

Частинами 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Судами встановлено, що на виконання зобов'язань за договором поставки постачальник - Приватне підприємство "Мікатор" поставило покупцю - ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" товар (анкер закладний) на загальну суму 2694600 гривень, що підтверджується рахунками-фактурами, видатковими накладними № РН-0000003 від 9 лютого 2015 року на суму 898200 гривень; № РН-0000004 від 12 лютого 2015 року на суму 898200 гривень; № РН-0000007 від 24 лютого 2015 року на суму 898200 гривень.

На отримання від Приватного підприємства "Мікатор" цінностей (товару) за договором поставки № 12-П від 5 лютого 2015 року ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" уповноважило начальника ВМТП Кравченко Ю.В., що підтверджується довіреностями № 45 від 6 лютого 2015 року та № 72 від 19 лютого 2015 року.

Факт отримання ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" товару підтверджується товаро-транспортними накладними № 2 від 9 лютого 2015 року, № 3 від 12 лютого 2015 року та № 7 від 24 лютого 2015 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно п. 4.1 договору оплата за поставлений товар по цьому договору проводиться покупцем на протязі 30 банківських днів після дати отримання товару на адресу покупця згідно заявки.

Пунктами 4.2 - 4.4 договору передбачено, що датою оплати вважається дата відправлення банком покупця коштів за банківськими реквізитами постачальника. Терміни оплати можуть змінюватися за письмовою згодою сторін. Днем отримання товару є дата отримання покупцем видаткової накладної постачальника.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Судами встановлено, що покупець не виконав взяті на себе за договором поставки зобов'язання щодо оплати одержаного товару та у визначені договором строки його вартість не оплатив, що і стало підставою звернення Приватного підприємства "Мікатор" з даним позовом про стягнення 2694600 гривень основного боргу, 789087 гривень 15 коп. - пені, 40750 гривень 48 коп. - 3 % річних, 472093 гривень 92 коп. - втрат коштів від інфляції.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що наявність у відповідача боргу перед позивачем за договором поставки № 12-П від 5 лютого 2015 року у сумі 2694600 гривень підтверджується матеріалами справи, у зв'язку з чим дійшли обгрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 2694600 гривень.

Приватне підприємство "Мікатор" у позові просило стягнути з відповідача 789087 гривень 15 коп. пені, 40750 гривень 48 коп. 3 % річних, 472093 гривень 92 коп. втрат коштів від інфляції.

Частиною 1 ст. 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як і інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Тобто, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Перевіривши наведений позивачем розрахунок 3 % річних в сумі 40750 гривень 48 коп. за період з 9 квітня 2015 року по 9 жовтня 2015 року та інфляційних втрат в сумі 472093 гривень 92 коп. за період з 9 квітня 2015 року по вересень 2015 року, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що заявлені до стягнення суми 3 % річних та втрат коштів від інфляції розраховані вірно, у відповідності до вимог чинного законодавства та умов договору, а тому підставно задовольнили позов в цій частині.

Згідно ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним з наслідків порушення зобов'язання є оплата неустойки (штрафу, пені), визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема, у випадку прострочення виконання (ст. 611 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 7.3 договору в разі несвоєчасної оплати за поставлений товар покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несплаченого товару за кожен день прострочення.

Статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною 6 ст. 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

За наслідками перевірки наданого позивачем розрахунку суми пені, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що при її розрахунку позивачем невірно обрано періоди нарахування, початок та закінчення встановленого шестимісячного терміну для нарахування пені за кожним з періодів.

Здійснивши перерахунок заявленої до стягнення суми пені у відповідності до вимог закону, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку, що правильним та обгрунтованим періодом нарахування пені щодо першої поставки є періоди: з 24 березня 2015 року по 23 вересня 2015 року в сумі 267688 гривень 21 коп.; щодо другої поставки - з 27 березня 2015 року по 26 вересня 2015 року у сумі 266753 гривень 10 коп.; щодо третьої поставки - період з 8 квітня 2015 року по 7 жовтня 2015 року в сумі 260945 гривень 56 коп., всього 795386 гривень 87 коп.

Однак, враховуючи, що позивачем заявлено до стягнення пеню у розмірі 789087 гривень 15 коп., суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про задоволення позовних вимог у цій частині у сумі, заявленій позивачем.

ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" у клопотанні про перерахунок суми пені та розстрочку виплат просив суд, у відповідності до ч. 2 ст. 233 Господарського кодексу України, ч. 3 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, зменшити розмір пені до 10 % від нарахованої позивачем суми та, у відповідності до вимог ч. 6 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, прийняти рішення про розстрочку сплати основної суми боргу, 3 % річних, втрат коштів від інфляції та пені до 1 червня 2017 року (враховуючи сезонний характер виробництва).

Обгрунтовуючи вказане клопотання, відповідач зазначив, що позивачем не надано до суду доказів завдання йому збитків внаслідок неналежного виконання обов'язку щодо сплати за отриманий товар, а борг з оплати основної суми боргу виник внаслідок неможливості реалізації заводом продукції (шпали залізобетонної) для виробництва якої придбавався анкер закладний АЗ-1, ЛЗ-1-6 у відповідності до договору поставки, зокрема, відповідно до довідки станом на момент засідання на складі заводу зберігається шпал більше ніж на 6 748500 гривень, а також враховуючи спад виробництва за 2014-2015 роки, наявність значного кредиторського боргу, що перевищує дебіторський борг ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону", яке є державним підприємством.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Згідно ст. 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Частиною 3 ст. 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо. Крім того, ця процесуальна норма може застосовуватись виключно у взаємозв'язку (сукупності) з нормою права матеріального, яка передбачає можливість зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), а саме, частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 233 Господарського кодексу України. Якщо відповідні санкції застосовуються не у зв'язку з порушенням зобов'язання, а з інших, передбачених законом підстав (наприклад, за порушення вимог конкурентного законодавства), їх розмір не може бути зменшено судом.

Судами встановлено, що на підтвердження доводів заявленого клопотання відповідачем надано довідки, за якими станом на 31 грудня 2014 року дебіторський борг ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" 15763 тис. гривень, а кредиторський борг - 35129 тис. гривень; станом на 30 вересня 2015 року дебіторський борг підприємства складає 2106 тис. гривень, а кредиторський борг - 44 040 тис. гривень.

З урахуванням наведеного, а також причин, що зумовили виникнення у відповідача боргу, перебування підприємства у важкому майновому стані, сезонний характер виробництва: зупинку виробництва з листопада по лютий включно щороку, місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, скориставшись правом, наданим п. 3 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, дійшов мотивованого висновку про часткове задоволення клопотання та зменшення заявленої до стягнення суми пені на 60 %, тобто, до 315634 гривні 86 коп.

Відповідно до п. 6 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Підставою для розстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про розстрочку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. Заяву про надання відстрочки, розстрочки, зміну способу і порядку виконання рішення слід розглядати за правилами ГПК у межах розглянутої господарським судом справи.

За наведених обставин місцевий та апеляційний господарські суди дійшли мотивованого висновку, що оскільки відповідач є державним підприємством, має важкий фінансовий стан у зв'язку зі спадом виробництва, яке має сезонний характер, клопотання відповідача про розстрочення виконання рішення суду підлягає частковому задоволенню щодо розстрочення сплати боргу в сумі 3523079 гривень 26 коп. на 6 місяців.

Суд касаційної інстанції вважає обгрунтованими та такими, що відповідають ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, висновки місцевого та апеляційного господарських судів про відмову у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі Міністерства інфраструктури України та ТОВ "Корпорація КРТ" в якості третіх осіб, оскільки з вказаного клопотання не вбачається, яким чином рішення у даній справі може вплинути на права і обов'язки зазначених осіб.

Посилання заявника касаційної скарги на те, що судом апеляційної інстанції, у порушення вимог ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, не задоволено клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи № 910/31598/15 за позовом ПАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" до Приватного підприємства "Мікатор" про визнання недійсним договору № 12-П від 5 лютого 2015 року, відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі, зокрема, неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

При цьому неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з'ясовувати, як пов'язана справа, яка розглядається іншим судом, а також чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.

Саме по собі зазначення про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для застосування ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України.

Апеляційним господарським судом встановлено, що клопотання про зупинення провадження у даній справі заявником належним чином не обґрунтовано та до нього не додано жодних належних доказів, процесуальних документів суду, які б підтверджували факт розгляду Господарським судом міста Києва справи, яка є пов'язаною з даною, а тому суд мотивовано відмовив у задоволенні вказаного клопотання.

Доводи касаційної скарги ПрАТ "Гніванський завод спецзалізобетону" про порушення судами норм ст. ст. 5, 54, 57 Господарського процесуального кодексу України відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України сторони застосовують заходи досудового врегулювання спору за домовленістю між собою.

Встановлено, що згідно п. 9.2 договору додержання досудового врегулювання спору обов'язкове.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак, їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (рішення Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 9 липня 2002 року).

Необгрунтованим є посилання заявника касаційної скарги на порушення судом апеляційної інстанції ч. 3 ст. 219 Господарського кодексу України, за якою, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності, з огляду на те, що, як встановлено судом апеляційної інстанції, заявником не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами те, що невиконанню відповідачем умов договору щодо своєчасної оплати поставленої продукції сприяли неправомірні дії (бездіяльність) позивача.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного господарського суду щодо того, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 жовтня 2014 року у справі № 826/14671/14 скасовано погодження технічних умов ТУ У 27.3-23721759-002:2007 "Анкер закладний до пружного скріплення СБ-3" та змін до них з огляду на те, що вказані обставини не впливають на обов'язок відповідача виконати умови договору поставки.

Крім того, вказане рішення існувало на час укладення сторонами договору поставки № 12-П від 5 лютого 2015 року, п. 2.1 якого погоджено, що якість товару повинна відповідати саме ТУ У 27.3-23721759-002:2007.

Пунктом 3 ст. 3 ст. 627 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору, який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Поряд з цим, ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України встановлено обов'язок продавця передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що поставлені Приватним підприємством "Мікатор" анкери А3-1 виготовлені згідно з ТУ У 27.3-23721759-002:2007.

Враховуючи, що сторонами погоджено у договорі умови щодо якості товару, який зобов'язався поставити позивач та, відповідно, прийняти відповідач, суд касаційної інстанції відхиляє посилання заявника касаційної скарги на порушення судами ч. 2 ст. 673 Цивільного кодексу України з огляду на те, що вказана норма застосовується до правовідносин за договором купівлі-продажу, який не містить погоджених умов щодо якості товару.

За таких обставин законні та обгрунтовані рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій прийняті за повного встановлення усіх істотних обставин справи, надання їм належної правової оцінки та вірного застосування норм ч. 2 ст. 11, ст. ст. 525, 526, ч. 1 ст. 530, ч. 3 ст. 551, ст. 610, ч. 2 ст. 625, ст. 655 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 173, ст. 174, абз. 2 ч. 1 ст. 175, ст. 216, ч. 3 ст. 219, ч. 4 ст. 231, ч. 6 ст. 232, ст. 233 Господарського кодексу України, ст. ст. 27, 79, ч. ч. 3, 6 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, що регулюють спірні правовідносини, а тому зміні чи скасуванню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7 - 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року - без зміни.

Головуючий Т. Козир

Судді Л. Гольцова

Л. Іванова