Постанова ВГСУ від 19.11.2015 року у справі №910/11522/14

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2015 року Справа № 910/11522/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.,суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О. (доповідач)розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "О.М.С."на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 07.07.2015у справі№ 910/11522/14 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "О.М.С."доКомунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама"треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача1. Департамент комунальної власності міста Києва; 2. Святошинська районна в місті Києві державна адміністраціяпровизнання договору недійсним

за участю представників сторін від:

позивача: Онищенко Б.Г. (дов. від 10.11.2015),

відповідача: Борисюк О.В. (дов. від 15.07.2015)

Представники третіх осіб - 1, 2 в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "О.М.С." звернулося з позовом до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама", в якому просило визнати недійсним договір № 1111/13 від 07.08.2013 на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Обґрунтовуючи вимоги, позивач вказував на те, що після укладення спірного договору йому стало відомо, що будинок, на якому розміщені рекламні конструкції позивача, не належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, а є приватною власністю окремих фізичних та юридичних осіб, в тому числі позивача, крім того будівля знаходиться на балансі і управляється позивачем. Позивач зазначав, що надання місць для розміщення зовнішньої реклами у користування розповсюджувачам зовнішньої реклами належить до компетенції власників таких місць, яким є сам позивач, а відтак спірний договір має бути визнано недійсним. При цьому, позивач посилався на приписи статей 179, 203, 215, 227, 761 Цивільного кодексу України,

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.09.2014, ухваленим суддею Ярмак О.М., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.12.2014 (колегія суддів у складі: Руденко М.А. - головуючий, Пономаренко Є.Ю, Дідиченко М.А.), у позові відмовлено.

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Добролюбової Т.В. - головуючого, Гоголь Т.Г. Швеця В.О., постановою від 05.03.2015 перевірені рішення та постанову у справі скасував, а матеріали справи скерував для нового розгляду до суду першої інстанції.

Після нового розгляду справи, Господарський суд міста Києва, рішенням від 27.05.2015, ухваленим суддею Нечай О.В., позов задовольнив. Вмотивовуючи рішення, суд дійшов висновку про те, що відповідач ввів позивача в оману при укладенні спірного договору, оскільки рекламні засоби знаходяться на даху частини будинку, який не належить до комунальної власності. При цьому, суд керувався приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України, статті 16 Закону України "Про рекламу".

Київський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Куксова В.В. - головуючого, Пантелієнка В.О., Гончарова С.А., постановою від 07.07.2015 перевірене рішення місцевого господарського суду скасував, прийняв нове рішення, яким у позові відмовив. Вмотивовуючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що будинок, у тому числі і дах цього будинку на якому розміщений об'єкт зовнішньої реклами позивача, перебуває в комунальній власності, і обслуговування якого здійснює відповідна комунальна служба та підприємства. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про те, що перебування нежилого приміщення у приватній власності коли весь будинок, в якому воно перебуває, знаходиться в комунальній власності, не може бути підставою для несплати за користування місцем для розміщення об'єкта зовнішньої реклами. При цьому, суд апеляційної інстанції керувався приписами статей 203, 215, 284, 901, 903 Цивільного кодексу України, статтею 1 Закону України "Про рекламу", положеннями Порядку розміщення реклами в м. Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради 22.09.2011 № 37/6253.

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою, Товариство з обмеженою відповідальністю "О.М.С." звернулося з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник вказує на недоведеність матеріалами справи факту перебування місць, на яких розміщені рекламні засоби, у комунальній власності територіальної громади міста Києва. На думку скаржника, у відповідача відсутнє право на отримання плати за розміщення реклами в місцях, які визначені у договорі. При цьому, скаржник посилається на порушення апеляційним судом приписів статей 215, 227 Цивільного кодексу України, статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що 07.08.2013 між Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" та Товариством з обмеженою відповідальністю "О.М.С." укладено договір № 1111/13 на право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва. За умовами договору на підставі відповідного наказу дозвільного органу про встановлення пріоритету на місце для розміщення рекламного засобу, дозволу на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місце для розміщення, рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва, за умов повного дотримання розповсюджувачем цього договору та Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 № 37/6253, а розповсюджувач - користуватися наданим йому правом тимчасового користування, своєчасно та згідно з умовами цього договору перераховувати плату за право тимчасового користування виключно на поточний рахунок підприємства, належним чином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої обов'язки за цим договором та не зловживати наданими розповсюджувачу правами. Згідно з пунктом 3.1. договору адресні програми на пріоритет - це перелік місць для розміщення рекламного засобу, на які розповсюджувачем встановлено пріоритет. Відповідно до адресних програм на пріоритети № 1, 2, 3 до договору за позивачем як розповсюджувачем зовнішньої реклами установлено пріоритет на місця розташування рекламних засобів - конструкцій на даху будівлі за адресою: Святошинський район, проспект Перемоги, 136, визначено строки дії пріоритету та розмір плати за місяць. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "О.М.С." до Комунального підприємства виконавчого органу Київради КМДА) "Київреклама" про визнання недійсним договору № 1111/13 від 07.08.2013 на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Підставою недійсності оспорюваного правочину визначено те, що відповідач не є власником місця, переданого ним за спірним договором у користування позивачу для розміщення зовнішньої реклами. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Згідно з частиною 1 статті 215 зазначеного Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Водночас, згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків. При цьому, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача. Статтею 1 Закону України "Про рекламу" унормовано, що зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг. За приписами статті 16 названого Закону розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно з пунктом 32 Типових правил розміщення зовнішньої реклами плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). Відповідно до Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 № 37/6253 (далі - Порядок) Комунальне підприємство "Київреклама" - комунальне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підпорядковане Головному управлінню з питань реклами та уповноважене виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) виконувати функції з укладення договорів, нарахування та отримання плати за право тимчасового користування місцями (для розміщення рекламних засобів), які перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва, здійснювати контроль за надходженням плати за договорами, організовувати або здійснювати власними силами та засобами демонтаж самовільно встановлених рекламних засобів, надавати платні послуги та виконувати інші повноваження, передбачені цим Порядком та статутом підприємства. Пунктом 3.1.1. зазначеного Порядку передбачено, що Комунальне підприємство "Київреклама" укладає з розповсюджувачем реклами договір на право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Згідно з приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційна інстанція за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі. Дослідивши обставини і зібрані у справі докази та надавши оцінку оспорюваному договору на відповідність його вимогам закону, апеляційний господарський суд установив, що як позивачу, відповідачу так і іншим особам, належать нежилі приміщення, які знаходяться в будинку, що перебуває в комунальній власності, і обслуговування якого здійснює відповідна комунальна служба та підприємства, в тому числі дах цього будинку на якому розміщений об'єкт зовнішньої реклами позивача. З огляду на установлене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що перебування нежилого приміщення у приватній власності коли весь будинок, в якому воно перебуває, знаходиться в комунальній власності, не може бути підставою для несплати за користування місцем для розміщення об'єкта зовнішньої реклами. При цьому, апеляційним судом враховано і відсутність доказів того, що інженерні мережі перебувають у спільній власності, або будинок має статус ОСББ, а позивач є балансоутримувачем основних фондів, чи будинок перебуває в його управлінні. Виходячи з того, що судом апеляційної інстанції не установлені обставини, з якими законодавство пов'язує визнання договору недійсним, висновок апеляційного господарського суд про відсутність підстав для задоволення позову визнається правомірними. Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки спростовуються встановленими судом апеляційної інстанції обставинами. Колегія суддів також зазначає, що скаржник в касаційній скарзі вказує і на питання, які стосуються оцінки доказів. Згідно з частиною другою статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Таким чином, підстав для скасування переглянутої постанови апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.