ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2017 року Справа № 910/22319/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

суддів Ковтонюк Л.В.,

Корнілової Ж.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуХарківського прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9951) на рішеннягосподарського суду міста Києва від 23.01.2017 р. (суддя Дупляк О.М.) та на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 р. (судді: Мальченко А.О., Агрикова О.В., Жук Г.А.) у справі№910/22319/16 господарського суду міста Києва за позовомХарківського прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9951) доТовариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Темп-3000" простягнення грошових коштів за участю представників: від позивача Хільковський О.О., довіреність б/н від 01.03.2017 р. від відповідача не з'явились

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року Харківський прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина 9951) (далі - позивач) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Темп-3000" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору про закупівлю №218-14 від 15.09.2014 р. в частині включення в оплату за товар податку на додану вартість та про стягнення 18 679 грн. 40 коп. грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч приписам Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо спеціальних засобів індивідуального захисту та лікарських засобів" за умовами оспорюваного договору до ціни товару включено суму податку на додану вартість. З огляду на це, позивач вважає, що відповідна умова договору має бути визнана недійсною, а сплачена ним в ціні товару сума податку на додану вартість підлягає поверненню відповідачем.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.01.2017 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 р., в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що пільги, які полягають у звільненні від оподаткування податком на додану вартість поширюється на операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України спеціальних засобів індивідуального захисту для цілей АТО, однак, в матеріалах справи відсутні докази здійснення відповідачем імпорту спеціальних засобів індивідуального захисту, поставлених за укладеним між сторонами договором, та їх подальшого використання саме при проведенні АТО.

Крім того, господарські суди попередніх інстанцій зауважили, що на день звернення з відповідним позовом до суду договір про закупівлю №218-14 від 15.09.2014 р. є виконаним сторонами, а податок на додану вартість перераховано до бюджету.

Не погодившись з рішеннями господарських судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2017 р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 р. та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В своїй касаційній скарзі позивач посилається на невірне застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права.

Так, на думку скаржника, сторонами в договорі не може встановлюватись порядок та механізм нарахування і сплати податку на додану вартість (або звільнення від його сплати), оскільки дане питання регулюється виключно нормами чинного податкового законодавства.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 08.09.2017 р. касаційну скаргу позивача прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 18.09.2017 р.

У судове засідання 18.09.2017 р. з'явився представник позивача.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі, просив її задовольнити.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, заслухавши представника позивача, дослідивши правильність застосування місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами, 15.09.2014 р. між позивачем (замовник) та відповідачем (постачальник) укладено договір про закупівлю засобів індивідуального захисту №218-14, за умовами якого відповідач зобов'язався виготовити та передати позивачу у власність жилети "Панцир 3-95 М" 4 класу, далі - товар (код відповідно до ДК 016:2010:2), зазначений у специфікації, яка є невід'ємною частиною договору, а замовник зобов'язався прийняти та оплатити такий товар.

Відповідно до п. 3.1 вказаного договору загальна сума договору складає 112 067 грн. 40 коп., в тому числі ПДВ - 18 670 грн. 40 коп.

Згідно п. 4.1 договору №218-14 від 15.09.2014 р. розрахунки за цим договором проводяться шляхом оплати по факту поставки товару.

При цьому, договір про закупівлю набирає чинності з дня його підписання сторонами, дата закінчення строку дії договору - 31.12.2014 р. (п. 10.1 даного договору).

Предметом судового розгляду у справі №910/22319/16 є вимога про визнання недійсним п. 4.1 укладеного між сторонами договору, а також вимога про повернення відповідачем позивачу 18 670 грн. 40 коп. грошових коштів.

Так, щодо виконання умов договору про закупівлю господарськими судами попередніх інстанцій досліджено, що відповідач поставив позивачу товар у кількості 59 штук, загальною вартістю 112 076 грн. 40 коп., у тому числі податок на додану вартість - 18 679 грн. 40 коп., що підтверджується видатковою накладною №РН-С01091 від 15.09.2014 р.

В свою чергу, позивач повністю оплатив вказаний товар, про що свідчить платіжне доручення №2234 від 15.09.2014 р.

Однак, надалі, позивач звернувся до відповідача з претензію №1 від 04.12.2014 р., в якій просив повернути сплачений ним податок на додану вартість в розмірі 18 679 грн. 40 коп. шляхом виготовлення та передачі військовій частині бронежилетів у кількості 11 штук та повернути решту коштів (1 257 грн. 40 коп.) на рахунок позивача. З цією метою позивач також просив відповідача підписати додаткову угоду до договору.

Відповідач вищенаведені вимоги не виконав, що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду з позовом.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач вказав на те, що відповідні пільги з оподаткування стосуються операцій з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України спеціальних засобів індивідуального захисту для цілей АТО. Проте, відповідач є вітчизняним виробником, а, отже, вказаних операцій не здійснював. Разом з цим, в договорі відсутні посилання, що поставлений на його виконання товар буде використовуватись при проведенні АТО.

Одночасно, відповідач зазначив, що за приписами податкового законодавства (п. 4.5 ст. 4 Податкового кодексу України) при встановленні або розширенні податкових пільг такі пільги застосовуються з наступного бюджетного року.

Крім того, відповідач звернув увагу судів на те, що сторонами повність виконано спірний договір, а відповідна частина оплати за цим договором перерахована до бюджету в якості податку на додану вартість.

За приписами ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

За загальним правилом, викладеним в ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Статтею 632 Цивільного кодексу України передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Як зазначено в ч. 1 ст. 691 вказаного кодексу покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Водночас, за приписами ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ч. 1 ст. 203 цього кодексу закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Крім того, за приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

При цьому, з огляду на норми ст. 204 Цивільного кодексу України, якою встановлена презумпція правомірності правочину, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 р.

Так, відмовляючи в задоволенні заявлених позовних вимог, місцевий та апеляційний господарські суди вказали на те, що позивачем не доведено невідповідності п. 4.1 укладеного між сторонами договору чинним нормативно правовим актам, оскільки за висновками судів в матеріалах справи відсутні докази того, що поставлений за договором товар підлягав використанню в оборонних цілях при проведенні АТО чи при запровадженні воєнного стану, а також, що даний товар класифікується за кодами УКТ ЗЕД, зазначеними у Законі України "Про внесення зміни до Податкового кодексу України щодо спеціальних засобів індивідуального захисту та лікарських засобів".

Поряд з цим, попередні судові інстанції звернули увагу на те, що станом на день подання позовної заяви у справі №910/22319/16 договір №218-14 від 15.09.2014 р. був повністю виконаний сторонами і відповідна сума податку на додану вартість перерахована до бюджету, що спростовує посилання позивача про заподіяння збитків державі.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає вірним висновок місцевого та апеляційного господарських судів про недоведеність позивачем наявності у даному випадку обставин, з якими приписи ст.ст. 203 215 Цивільного кодексу України та ст. 217 Господарського кодексу України пов'язують можливість визнання правочину недійсним.

В свою чергу, вимога позивача про стягнення з відповідача грошових коштів є похідною та за відсутності підстав для визнання п. 4.1 договору про закупівлю недійсним дана вимога задоволенню не підлягає.

Отже, враховуючи, що господарськими судами попередніх інстанцій було в повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для даної справи, та таким обставинам надана належна правова оцінка, суд касаційної інстанції вважає, що оскаржувані судові рішення є законними та не підлягають зміні чи скасуванню.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Харківського прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9951) залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 р. та рішення господарського суду міста Києва від 23.01.2017 р. у справі №910/22319/16 залишити без змін

Головуючий суддя А.С. Ємельянов

Судді: Л.В. Ковтонюк

Ж.О. Корнілова