ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2016 року Справа № 915/1957/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Гольцової Л.А.

за участю представників:

позивача - Йосипишина Р.В.,

відповідача - не з'яв.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України"

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 01.03.2016

та на рішення господарського суду Миколаївської області від 15.01.2016

у справі № 915/1957/15

за позовом Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виста-К"

про стягнення 188 757,90 грн.

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" звернулося до господарського суду Миколаївської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виста-К" про стягнення 188 757,90 грн. за неналежне виконання зобов'язань за договором на виконання робіт по переробці давальницької сировини № 31 від 29.05.2012.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 15.01.2016 (суддя Фролов В.Д.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 01.03.2016 (колегія суддів у складі: суддя Ліпчанська Н.В. - головуючий, судді Ярош А.І., Діброва Г.І.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи рішення, господарські суди виходили з того, що позивач в порушення п. 4.6 договору припинив надавати відповідачу заявки про відвантаження олії соняшникової нерафінованої, у зв'язку з чим невідванатаженими залишились 9,606 тонн олії соняшникової нерафінованої. З огляду на викладене, господарські суди дійшли висновку щодо відсутності порушення відповідачем зобов'язань за договором.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 01.03.2016, рішення господарського суду Миколаївської області від 15.01.2016, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 27, 43 ГПК України, ст.ст. 612, 627 ЦК України, ст. 220 ГК України. Так, на думку позивача, господарськими судами не враховано, що внаслідок укладення сторонами додаткової угоди № 1 від 20.09.2012 до договору № 31 робіт по переробці давальницької сировини від 29.05.2012 на ПАТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України" не покладався обов'язок надсилати відповідачу заявку для відвантаження готової продукції. Крім того, позивач зазначає, що господарськими судами в порушення вимог ст. 27 ГПК України не залучено до участі у справі Міністерство аграрної політики та продовольства України, яке є органом державної влади, що здійснює управління корпоративними правами позивача.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що:

- 29.05.2012 ПАТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України" та ТОВ "Виста-К" укладений договір на виконання робіт по переробці давальницької сировини № 31 від 29.05.2012, відповідно до умов якого позивач доручив, а відповідач прийняв на себе обов'язок виконати роботи по переробці з наданого позивачем насіння соняшника та виготовити за оплату олію соняшникову нерафіновану і макуху. Позивач також зобов'язався прийняти готову продукцію і оплатити роботи по переробці давальницької сировини та інші роботи, визначені договором;

- на виконання умов договору відповідачем було передано позивачу макуху соняшникову 260 тон 218 кг та 68 тон 954 кг олії соняшникової, що підтверджено актами прийому-передачі готової продукції та актом-розрахунком № 6 по виробництву олії соняшникової нерафінованої за період з 01.11.2013 по 13.03.2014 та актом-розрахунком № 8 по виробництву олії соняшникової нерафінованої за період з 26.12.2014 по 31.01.2015, відповідно до яких передано позивачу (за весь період дії договору) на його вимогу готової продукції в об'ємі олії соняшникова нерафінована 402,326 т, макухи соняшникової 436,898 т. Відповідно до акту-розрахунку № 8 станом на 31.01.2015 позивачу не було передано готової продукції олії соняшникової нерафінованої 9,606 т.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідачем не виконано умови вказаного договору та п. 3 додаткової угоди до нього № 1 від 20.09.2012 щодо своєчасного та якісного виконання робіт по переробці давальницької сировини, своєчасного передання замовнику готової продукції належної якості, виготовленої з давальницької сировини. У цьому зв'язку позивач на підставі ст. 220 ГК України, ст. 612 ЦК України зазначив про те, що внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило для нього інтерес і просив відшкодування збитків.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, господарські суди виходили з відсутності порушення відповідачем зобов'язань за договором, оскільки позивач в порушення п. 4.6 договору припинив подавати відповідачу заявки про відвантаження олії соняшникової нерафінованої. У зв'язку з викладеним, господарські суди дійшли висновку, що порушення зобов'язання сталося з вини позивача, тоді як відповідач не заперечує щодо його готовності згідно з договором передати позивачу визначену кількість виготовленої із давальницької сировини олії соняшникової нерафінованої, а саме 9,606 тонн.

Однак, вказані висновки господарських судів попередніх інстанцій Вищий господарський суд України вважає помилковими з огляду на те, що вони зроблені без з'ясування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Матеріали справи містять копію додаткової угоди № 1 від 20.09.2012 до договору на виконання робіт по переробці давальницької сировини № 31 від 29.05.2012, згідно якої сторони, внесли зміни до порядку поставки продукції.

Однак, господарські суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у даній справі, всупереч приписів ст. 43 ГПК України, зміст вказаної додаткової угоди не дослідили, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема такою фактичною обставиною є порядок поставки продукції за договором на виконання робіт по переробці давальницької сировини № 31 від 29.05.2012 з урахуванням змін, внесених додатковою угодою №1.

Як вбачається з поданого позивачем позову, його вимоги ґрунтуються на вимогах ст. 220 ГК України та ст. 612 ЦК України, якими передбачено, що внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

З наведеного випливає, що збитки як категорія цивільно-правової відповідальності являють собою ті негативні наслідки, що виникають як невідворотний результат порушення цивільного права особи. Отже, необхідною умовою стягнення збитків є наявність причинного зв'язку між завданими збитками та протиправною поведінкою, де збитки є наслідком, а неправомірні дії - причиною.

Господарськими судами попередніх інстанцій, також не досліджувалися обставини справи щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача суми збитків у заявленому у позові розмірі.

Отже, як місцевий так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 01.03.2016 та рішення господарського суду Миколаївської області від 15.01.2016 у справі № 915/1957/15 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області.

Головуючий суддя:В. Картере Судді: Т. Барицька Л. Гольцова