ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2017 року Справа № 910/6931/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - судді Малетича М.М.,

суддів: Плюшка І.А.,

Шевчук С.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 року у справі № 910/6931/16 господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Софіївський" до Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Крокус К", Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛК-Альянс", Товариство з обмеженою відповідальністю "Термінал", Товариство з обмеженою відповідальністю "Мік Мега", про визнання договору недійсним,

за участю представників:

Позивача: Гуртовий В.В., дов. б/н від 03.01.2017 року,

Відповідача: Биченко С.О., дов. № 19-00018/37654 від 03.06.2015 року,

Сащук Д.П., дов. б/н від 09.03.2016 року,

Третьої особи 1: не з'явився,

Третьої особи 2: не з'явився,

Третьої особи 3: не з'явився,

Третьої особи 4: Перевозник П.М., дов. б/н від 14.11.2016 року.

В с т а н о в и в :

Публічне акціонерне товариство "Банк "Софіївський" (далі - ПАТ "Банк "Софіївський", Позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України (далі - КНПФ НБУ, Відповідач) про визнання недійсним договору застави майнових прав від 05.06.2014 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.05.2016 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача було залучено: Товариство з обмеженою відповідальністю "Крокус К" (далі - ТОВ "Крокус К", Третя особа 1), Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛК-Альянс" (далі - ТОВ "ЛК-Альянс", Третя особа 2), Товариство з обмеженою відповідальністю "Термінал" (далі - ТОВ "Термінал", Третя особа 3) і Товариство з обмеженою відповідальністю "Мік Мега" (далі - ТОВ "Мік Мега", Третя особа 4).

Рішенням господарського суду міста Києва від 29.06.2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 року, позовні вимоги ПАТ "Банк "Софіївський" задоволено повністю.

У поданій касаційній скарзі, КНПФ НБУ, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, і зокрема, ст.ст. 203, 512 - 515, 546, 572, 1054 Цивільного кодексу України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльнсть", ст. 23 Закону України "Про заставу", ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати судові рішення у справі та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ "Банк "Софіївський" у повному обсязі.

ПАТ "Банк "Софіївський", у своєму письмовому відзиві, посилаючись на безпідставність доводів та вимог КНПФ НБУ, викладених у його касаційній скарзі, просить залишити таку скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 13.11.2016 року, у зв'язку з перебуванням судді Самусенко С.С. на лікарняному, було здійснено зміну складу колегії суддів для розгляду вказаної касаційної скарги у складі: Малетича М.М. - головуючий (доповідач), Плюшко І.А. та Шевчук С.Р.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Звертаючись з позовними вимогами у даній справі про визнання недійсним договору застави майнових прав від 05.06.2014 року, ПАТ "Банк "Софіївський" посилався, зокрема, на положення ст.ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, і на те, що вказаний договір суперечить вимогам діючого законодавства, а саме: ст.ст. 47 - 49 Закону України "Про банки і банківську діяльнсть", та ст.ст. 30, 38, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в частині заборони банкам здійснювати ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та щодо нікчемності правочинів, укладених з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг) перед іншими кредиторами, прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.

Апеляційний господарський суд, як і місцевий господарський суд, з посиланням на ст.ст. 92, 203, 215, 512, 514, 515, 1054, 1058 Цивільного кодексу України, ст. 23 Закону України "Про заставу", ст.ст. 38, 50, 52, 58 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та умови договору застави майнових прав, укладеного між сторонами і посвідченого нотаріального 05.06.2014 року за реєстровим № 1660, дійшов висновку про те, що обмежене та вибіркове забезпечення зобов'язань банку за депозитними договорами шляхом передачі майна банку у заставу, яке мало місце в даному випадку, очевидно надає пільги відповідному вкладнику по відношенню до інших вкладників, оскільки надає йому право повернути кошти у випадку ліквідації банку поза встановленою законом черговістю погашення вимог кредиторів і фактично являє собою пільгу, яка порушує охоронювані Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" права вкладників банку та обмежує можливість їх реалізації у встановленому законодавством порядку і суперечить вимогам цього Закону, тоді як у випадку настання певних умов Позивач переуступив Відповідачу, який не являється банківською чи іншою фінансовою установою, яка має відповідну ліцензію на вчинення банківських операцій, зокрема, надання кредиту, права вимоги до Третіх осіб, що випливають з кредитних договорів, укладених між банком та позичальниками, у зв'язку з чим, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання вказаного договору недійсним, залишивши без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову у даній справі.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій у повній мірі погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Також, частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Водночас, статтею 203 цього ж Кодексу визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

При чому, статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частин 2, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В силу приписів ч. 1 ст. 1066 та ч. 1 ст. 1074 Цивільного кодексу України банк за договором банківського рахунку не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта або обмежувати права клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом.

Разом з тим, згідно ст. 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність", кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

При цьому, процедура щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Так, в силу приписів ст. 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у разі відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку за рішенням Національного банку України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на час укладання оспорюваного договору) Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Згідно ж статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; договори (правочини) з пов'язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов'язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується. Уповноважена особа Фонду вживає передбачені законодавством заходи щодо стягнення простроченої заборгованості позичальників та інших боржників банку. Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана провести інвентаризацію банківських активів і зобов'язань.

Як видно з матеріалів справи та було встановлено судами попередніх інстанцій, 05.06.2014 року між КНПФ НБУ (Заставодержатель) і ПАТ "Банк "Софіївський" (Заставодавець) було укладено договір застави майнових прав, зареєстрований в реєстрі за № 1660 (далі - Договір застави), за умовами якого, банк в рахунок забезпечення виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу перед Відповідачем, передав останньому майнові права за кредитними договорами: № 32/1-1-2-16/3 від 02.04.2014 року і № 32/1-1-2-16/2 від 05.09.2012 року (далі - Кредитні договори 1, 2).

Згідно п.п. 1.1., 1.2. Договору застави предметом застави за цим договором є майнові права: за кредитним договором № 32/1-1-2-16/3 від 02.04.2014 року з додатковими договорами до нього, укладеним між Заставодавцем і Боржником 1, відповідно до якого Боржник повинен повернути Заставодавцю кредит у розмірі 30000000,00 грн. з кінцевим терміном повернення 31.03.2015 року та сплачувати проценти за користування кредитом за ставкою 24% річних; за кредитним договором №32/1-1-2-16/2 від 05.09.2012 року з додатковими договорами до нього, укладеним між Заставодавцем та Боржником, відповідно до якого Боржник повинен повернути Заставодавцю кредит в розмірі 3710575,00 дол. США з кінцевим терміном повернення 31.032015 року та сплачувати проценти за користування кредитом заставкою 14% річних. Майнові права сторони за домовленістю оцінюють на загальну суму 34070157,50 грн.

Водночас, в п.п. 3.1.2. Договору застави передбачалось право КНПФ НБУ звертати стягнення на предмет застави (отримати право вимоги, що випливає з заставленого права), реалізовувати заставлені майнові права і задовольняти за їх рахунок свої грошові вимоги за кредитними договорами в повному обсязі до настання терміну виконання позивачем відповідних зобов'язань у разі неповернення ним, згідно з умовами депозитних договорів, простроченої заборгованості за депозитами, процентів за користування ними та пені, а також в інших випадках, передбачених Законом України "Про заставу".

В наступному, 11.08.2014 року між КНПФ НБУ і ПАТ "Банк "Софіївський" було укладено договір про внесення змін до договору застави майнових прав від 05.06.2014 року, яким, зокрема, крім майнових прав за Кредитними договорами 1, 2, було передано також і майнові права за Кредитним договором № 013/32/021 від 07.11.2013 року, з додатковими договорами до нього, укладеним між Заставодавцем і Боржником 2, відповідно до умов якого Боржник 2 повинен повернути Заставадавцю кредит у розмірі 961110,75 грн. з кінцевим терміном повернення 06.11.2028 року та сплачувати проценти за користування кредитом за ставкою 20% річних, та за Кредитним договором № 010/32/021 від 25.06.2014 року, з додатковими договорами до нього, укладеним між Заставодавцем і Боржником 3, відповідно до якого Боржник 3 повинен повернути Заставодавцю кредит у розмірі 10000000,00 грн. з кінцевим терміном повернення 24.06.2015 року та сплачувати проценти за користування кредитом за ставкою 23,5% річних.

Також, як вбачається з матеріалів справи, між КНПФ (Клієнт) і ПАТ "Банк "Софіївський" (Банк) було укладено договори банківського строкового вкладу № 168Д-3/3 від 14.12.2012 року на суму 4044375,86 грн., № 222Д-3/3 від 06.05.2014 року на суму 10000000,00 грн., № 223Д-3/3 від 06.05.2014 року на суму 12000000,00 грн., за якими Клієнт надає Банку грошові кошти у тимчасове користування на умовах терміновості, платності та зворотності, а Банк виплачує проценти і повертає вклад і нараховані на нього проценти згідно з умовами цього Договору.

Згідно приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Водночас, частиною 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на таке, суд першої інстанції, приймаючи рішення про задоволення позову у даній справі, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, так і не приділив у повній мірі уваги, як вищезазначеним нормам матеріального права, так і обставинам справи, які стосуються, зокрема, укладення між КНПФ НБУ і ПАТ "Банк "Софіївський" договорів банківського вкладу, договору застави майнових прав та додаткового договору до нього, не надавши таким належну правову оцінку, у тому числі - з урахуванням належним чином умов цих угод.

При цьому, задовольняючи позов про визнання недійсним договору застави майнових прав через його невідповідність вимогам діючого законодавства, а саме - статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на дату укладення спірного договору), разом з тим, місцевий господарський суд не приділив належної уваги тій обставині, що ПАТ "Банк "Софіївський" було віднесено до категорії неплатоспроможних, а відтак - не дослідив належним чином питання неплатоспроможності цього банку, не встановивши при цьому, як дату запровадження його тимчасової адміністрації, так і не з'ясувавши обставин щодо вчиненням такою адміністрацією дій, встановлених частиною 2 ст. 38 згаданого вище Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", необхідних для встановлення обставин нікчемності договорів у визначені цим Законом порядку та строки.

Водночас, не встановивши належним чином усіх цих обставин справи, суд першої інстанції дійшов до передчасного висновку про розповсюдження дії статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" на правовідносини, що виникли між КНПФ НБУ і ПАТ "Банк "Софіївський" на підставі договору застави майнових прав від 05.06.2014 року.

Крім того, судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки і договорам банківського строкового вкладу, за якими ПАТ "Банк "Софіївський" є Боржником перед КНПФ НБУ, як і не проаналізовано кредитних угод, майнові права за якими Банком було передано КНПФ НБУ для забезпечення виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу.

При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, який відповідно до положень ст.ст. 99 та 101 Господарського процесуального кодексу України, під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, в порушення вимог ч. 1 ст. 47 цього ж Кодексу щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, також не приділив у повній мірі уваги встановленню усіх обставин справи, у тому числі - з урахуванням наявності правовідносин між Банком і КНПФ НБУ за договорами банківського строкового вкладу та кредитних договорів, а також, порядку та строків, встановлених статтею 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для можливості визнання укладених угод нікчемними.

З огляду на викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, були прийняті без всебічного, повного і об'єктивного розгляду усіх обставин справи в їх сукупності, що є підставою для скасування прийнятих судових актів та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 11110 ГПК України, підставами для скасування чи зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

При цьому, відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України,переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, прийняті у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, а тому, постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню, а справа її направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, витребувати належні докази по справі, встановити фактичні обставини справи, з'ясувати дійсні права і обов'язки сторін у даній справі, і в залежності від встановленого та вимог закону, прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 року та рішення господарського суду міста Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6931/16 скасувати повністю, а справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

Головуючий - суддя Малетич М.М.

Судді Плюшко І.А.

Шевчук С.Р.