ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року Справа № 927/389/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.

за участю представників:

позивача - Шелестової Н.Г., Хававки Е.М.,

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Столичний млин"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.09.2016

та на рішення господарського суду Чернігівської області від 15.06.2016

у справі № 927/389/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Столичний млин"

до Державного підприємства "Ніжинський комбінат хлібопродуктів"

про стягнення 175 157,18 грн. збитків

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Столичний млин" звернулося до господарського суду Чернігівської області з позовом до Державного підприємства "Ніжинський комбінат хлібопродуктів" про стягнення 175 157,18 грн. збитків.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 15.06.2016 (суддя Оленич Т.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.09.2016 (колегія суддів у складі: суддя Сулім В.В. - головуючий, судді Чорногуз М.Г., Майданевич А.Г.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі та додаткових поясненнях до касаційної скарги позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.09.2016, рішення господарського суду Чернігівської області від 15.06.2016 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 33, 34, 36, 101, 105 ГПК України, ст.ст. 623, 951 ЦК України, ст. 225 ГК України, ст.ст. 37, 43 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні". Так, на думку позивача, господарські суди дійшли неправомірного висновку про відсутність вини відповідача у невідвантаженні зерна, так як позивачем не виконано зобов'язання по оплаті послуг зберігання, оскільки позивач сплатив за послуги зберігання, що підтверджується належним чином оформленими та підписаними актами виконання робіт (надання послуг). Також, на думку скаржника, ним доведено наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення, а господарськими судами цих фактів не спростовано. Крім того, господарські суди, приймаючи оскаржувані рішення, під час визначення розміру завданих збитків керувались загальними правилами відшкодування збитків, що закріплені в ст. 225 ГК України та ст. 623 ЦК України, і не врахували спеціальну норму передбачено ст. 951 ЦК України, яка передбачає відшкодування речі у розмірі її вартості.

До початку розгляду касаційної скарги до Вищого господарського суду України від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку неявкою представника відповідача у судове засідання.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 77 ГПК України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу.

Згідно з п. 3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

З огляду на викладене, Вищий господарський суд України вирішив відхилити клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки ст.ст. 69, 1118 ГПК України обмежено строк розгляду касаційної скарги; в силу наданих ст. 1117 ГПК України повноважень, суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, збирати нові, тощо, а перевіряє судові рішення виключно на дотримання судами при їх прийнятті норм матеріального та процесуального права; ухвалою про призначення даної справи до розгляду від 27.10.2016 сторони попереджалися про те, що нез'явлення їх представників у судове засідання не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що:

- 18.01.2016 ТОВ "Столичний млин" (поклажодавець) та ДП "Ніжинський комбінат хлібопродуктів" (зерновий склад) укладено договір надання послуг зерновим складом № 40 (далі - договір), за умовами якого поклажодавець зобов'язався передати, а зерновий склад зобов'язався прийняти на зберігання зерно жита фактичної якості, та кількості, яка визначається по фактичній кількості зерна, що надійшла на карточку поклажодавця і засвідчується складськими квитанціями, що видаються зерновим складом поклажодавцеві;

- згідно з п. 1.2. договору на зберігання передається жито 2 класу 2007 року у кількості 302,900 тонн та жито 2 класу 2009 року у кількості 3418,980 тонн;

- відповідно до п. 1.3., 1.4. договору зерновий склад забезпечує знеособлене зберігання зерна за культурами, класами і роками врожаю. До зернового складу не переходить право власності на зерно поклажодавця;

- згідно з п. 11.1. договору договір набирає чинності з моменту його укладення і діє до виконання сторонами своїх зобов'язань;

- згідно з п. 2.1. договору строк зберігання починається з моменту фактичної передачі (постачання або переоформлення) зерна зерновому складу та закінчується з моменту відвантаження поклажодавцю або переоформлення на нового власника, але не пізніше ніж "31" травня 2016 року по кількості календарних днів фактичного періоду зберігання;

- поклажодавець має право вимагати повернення зерна, навіть якщо передбачений п. 2.1. цього договору строк зберігання не закінчився, а зерновий склад повинен повернути зерно зі зберігання поклажодавцеві після кінцевого розрахунку за надані послуги при пред'явленні оригіналів документів (письмового клопотання, доручення, складських документів, доручення на представника на право підпису товарно-транспортної накладної) (п. 2.3. договору);

- згідно з п. 3.2. договору передача зерна зерновим складом поклажодавцю зі зберігання та розрахунки проводиться у заліковій вазі, виходячи з фактичної якості зерна, що визначилась в партії у процесі доробки та зберігання зерна на момент відвантаження. До остаточної видачі поклажодавцю підлягає зерно, прийняте на зберігання за зміною % вологості, смітної домішки при відвантаженні, зменшеної за рахунок норм природних втрат з видачею акта-розрахунку;

- позивач на виконання умов договору зберігання передав, а відповідач прийняв на зберігання зерно: жито 2 класу 2007 року врожаю у кількості 296640 кг та жито 2 класу 2009 року врожаю у кількості 3418980 кг, що підтверджується складськими квитанціями на зерно № 436 від 18.01.2016, № 437 від 18.01.2016 та № 213 від 25.02.2016;

- відповідно до акта-розрахунку № 3р від 15.02.2016 на підставі проведеної перевірки за показниками вологості та сміттєвої домішки, сторонами договору проведено списання жита в кількості 740 кг;

- згідно з актом-розрахунком № 4к від 10.03.2016 на підставі проведеної перевірки за показниками вологості та сміттєвої домішки, сторонами договору проведено списання жита в кількості 5001 кг;

- листом № 1-130 від 16.03.2016 звертався до відповідача з вимогою повернути залишок невідвантаженого жита вагою 70520 кг у триденний строк з моменту отримання листа. До вказаного листа позивачем також додано акт звірки кількості зерна на зберіганні станом на 15.03.2016 для підписання відповідачем;

- вказаний лист та акт звірки отриманий відповідачем 22.03.2016;

- відповідач не відвантажив зерно на вимогу позивача та відповіді на лист не надав;

- позивач звернувся до відповідача з претензією № 1-143 від 23.03.2016, в якій зазначив, що залишок невідвантаженого зі складу жита становить 65519 кг, у зв'язку з чим просив відшкодувати завдані йому цим збитки у розмірі вартості невідвантаженого зерна, а саме у розмірі 175 157,18 грн.;

- вказана претензія отримана відповідачем 29.03.2016.

У зв'язку з ненаданням відповідачем відповіді на вказану претензію та невідвантаженням позивачу жита вагою 65519 кг, останній звернувся до господарського суду з позовом у даній справі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок не повернення йому частини переданого на зберігання жита у кількості 65519 кг йому завдано збитки у розмірі вартості цього втраченого зерна, які він і просить стягнути з відповідача в судовому порядку.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, господарські суди виходили з того, що факт неповернення відповідачем жита саме в кількості 65519 кг не підтверджений позивачем допустимими доказами. Крім того, господарські суди зазначили про недоведеність позивачем всіх елементів складу цивільного правопорушення для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, а також розміру завданих збитків.

Однак, вказані висновки господарських судів попередніх інстанцій Вищий господарський суд України вважає помилковими з огляду на те, що вони зроблені без з'ясування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Позивач (поклажодавець) вимагає відшкодування збитків, спричинених йому неповерненням жита, переданого на зберігання зерновому складу.

За своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором зберігання, положення якого регулюються нормами Цивільного і Господарського кодексів України та нормами спеціального Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Відповідно до ст. 216 ГК України відшкодування збитків є формою господарського-правової відповідальності за правопорушення у сфері господарювання.

В силу ст.ст. 610, 611 ЦК України невиконання або неналежне виконання зобов'язання є порушенням зобов'язання, правовим наслідком порушення зобов'язання є відшкодування збитків.

З зазначеними нормами кореспондуються приписи ст.ст. 224, 225 ГК України, згідно якої обов'язком особи, яка порушила господарське зобов'язання, є відшкодування іншій стороні заподіяних збитків. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження майна, а також не одержані нею доходи. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, віднесено в тому числі вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна.

Отже, у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язаною стороною обов'язків за договором є підставою для відшкодування збитків.

Відповідно до приписів ст.ст. 936, 942, 949 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності; зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі та повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Враховуючи викладені вимоги закону, основним зобов'язанням зберігача є прийняття на зберігання, вчинення заходів для забезпечення схоронності майна та повернення майна зі зберігання у відповідній кількості, такого самого роду та такій саме якості, що визначені умовами договору.

Згідно з ст. 32 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" зерновий склад, як зберігач, зобов'язаний повернути поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, зерно у стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством.

За змістом статті 33 даного Закону відповідальність зернового складу на підставах, передбачених законодавством, настає за втрату, нестачу чи пошкодження зерна, прийнятого на зберігання. При цьому, ст. 34 цього ж Закону передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою, нестачею чи пошкодженням зерна, відшкодовуються зерновим складом: за втрату та нестачу зерна - у розмірі вартості втраченого або такого, що його не вистачає, зерна; за пошкодження зерна - у розмірі суми, на яку знизилася його вартість.

Як встановлено господарськими судами позивач передав своє майно на зберігання та не отримав його саме від відповідача. Чинним законодавством зобов'язання з відшкодування збитків, спричинених втратою майна за договором зберігання, покладено безпосередньо на зберігача.

Господарські суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про те, що факт неповернення відповідачем жита саме в кількості 65519 кг не підтверджений позивачем допустимими доказами, залишили поза увагою наявні в матеріалах справи товарно-транспортні накладні (а.с. 29-131 т. 1), які подавав позивач на підтвердження своїх вимог. У цьому ж зв'язку позивач вказував на те, що документами, що свідчать про неповернення відповідачем зерна в повному обсязі є складські квитанції, які підтверджують прийняття відповідачем всієї кількості зерна, передбаченої договором зберігання, товарно-транспортні накладні, які свідчать про повернення певної кількості зерна та акти списання зерна за затвердженими нормами.

Вказані пояснення позивача, а також подані ним відповідні докази залишилися без відповідної оцінки господарськими судами, тоді як позивач також вказував на те, що співставивши надані докази та зробивши математичні розрахунки буде отримана кількість неповернутого зерна, вартість якого є предметом даного спору.

Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Господарськими судами в порушення вказаної норми закону не враховано тієї обставини, що відповідач не доводив, що ним вжито всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язань за спірним договором, а натомість відповідно до наявних матеріалів справи у відзиві на позов визнав позовні вимоги в частині стягнення збитків у розмірі 175 157,18 грн., та водночас вказував про те, що у позивача перед відповідачем наявна сума заборгованості за надані послуги в сумі 26 642,30 грн. Однак, вказану суму заборгованості позивачем не визнано, отже між сторонами існує спір щодо надання/ненадання відповідачем відповідних послуг за договором зберігання, однак це не є предметом даного спору.

Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 22 ГПК України відповідач має право визнати позов повністю або частково, а також має право до початку розгляду господарським судом справи по суті подати зустрічний позов. Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Господарський суд першої інстанції зазначивши у рішення про те, що він не приймає визнання позову відповідачем не зазначив яким чином такі дії відповідача суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Не зазначено про такі обставини і господарським судом апеляційної інстанції.

Крім того, Вищий господарський суд України вважає за необхідне зауважити на наступному:

Відповідно до вимог ст.ст. 950-951 ЦК України, ст.ст. 33, 34 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", зберігач відповідає за втрату, нестачу чи пошкодження зерна, прийнятого на зберігання і відшкодовує збитки завдані поклажодавцеві втратою у розмірі його вартості.

Господарські суди не врахували вказані вимоги закону та зазначаючи у рішеннях про те, що при визначенні розміру збитків мають враховуватись або ціни, що існували на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків або ціни, що існують на день винесення спірного рішення, безпідставно не надали оцінки тому факту, що в даному випадку позивач визначив вартість залишку невідвантаженого зерна вагою 65519 кг у розмірі 175 157,18 грн. з урахуванням ціни цього товару вказану у договорі купівлі-продажу від 30.12.2015, тобто за ціною за якою він купив це зерно на аукціоні за ринковими цінами за чотири місяці до звернення з позовом, тобто з врахуванням розумних строків у часі.

Крім того, під час перегляду судового рішення в господарському суді апеляційної інстанції, позивачем було додатково зазначено та подані відповідні докази про те, що станом на 05.04.2016 ринкова ціна на жито складає 3500,00 грн. за тонну, тоді як ним здійснено розрахунок збитків з рахуванням ціни 2673,38 грн. за тонну.

Згідно з ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

У постанові пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Водночас під час прийняття оскаржуваної постанови господарський суд апеляційної інстанції всупереч вимог ст. 43 ГПК України вказаним поясненням позивача ніякої оцінки не надав та відповідно не навів мотивів відхилення вказаних доказів під час встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, як місцевий так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Столичний млин" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.09.2016 та рішення господарського суду Чернігівської області від 15.06.2016 у справі № 927/389/16 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду Чернігівської області.

Головуючий суддя:В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко