ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року Справа № 911/840/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г.,суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач),розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуПриватного підприємства "Велес Транс Ойл"на постановуКиївського апеляційного господарського судувід22.06.2015у справі№911/840/15Господарського судуКиївської областіза позовомПриватного підприємства "Велес Транс Ойл"доТовариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс"простягнення суми

за участю

- позивача:Іванов М.М. (директор),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне підприємство "Велес Транс Ойл" (далі - позивач) просило, з урахуванням заяви про відмову від позову до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-К", стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс" (далі - відповідач) 36 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 5 040,00 грн. інфляційних втрат та 494,14 грн. - три відсотки річних. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач повинен повернути як безпідставно отримані відповідно до положень ст.1212 Цивільного кодексу України кошти, сплачені позивачем, оскільки сторони відповідно до умов укладеного договору поставки між ними, не погодили найменування та ціну товару, а сама поставка не відбулась.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015 (суддя Лутак Т.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Зубець Л.П., судді Мартюк А.І., Новіков М.М.), в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вказані судові рішення і прийняти нове, про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 17.07.2014 між позивачем та відповідачем укладено договір поставки № 17-07/14, за умовами якого відповідач взяв на себе обов'язок протягом строку дії договору передати у власність позивача, а позивач - прийняти та оплатити на умовах, визначених цим договором, нафтопродукти (надалі - товар).

Відповідно до п. 1.1.1 договору конкретне найменування товару, його марка та вид, інші характерні ознаки, ціна і термін постачання визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур. Додаткові угоди та рахунки-фактур до цього договору мають містити в обов'язковому порядку посилання на цей договір.

Згідно з п. 3.2 договору кількість товару, що поставляється, визначається в актах прийому-передачі та видаткових накладних до цього договору.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що поставка товару здійснюється відповідачем: у порядку, партіями, в строки та на умовах, погоджених сторонами у додаткових угодах до цього договору.

У п 4.4 договору сторони передбачили, що зобов'язання у зв'язку з поставкою товару визначаються в додаткових угодах до цього договору.

Відповідно до п. 4.5 договору реквізити і адреси вантажоодержувачів товару повідомляються позивачем в заявці, що направляється відповідачу (в тому числі в факсимільному або електронному вигляді).

За умовами п. 5.1 договору ціна за одиницю товару, загальна вартість кожної партії товару визначаються в додаткових угодах або рахунках-фактурах до цього договору, які виставляються відповідачем після отримання заявки від позивача.

Відповідно до п. 5.2 договору позивач зобов'язаний оплатити товар у порядку, на умовах та в строки, визначені в додаткових угодах або рахунках-фактурах до цього договору.

Крім того, судами встановлено, що відповідачем було виставлено позивачу рахунок № 17 від 21.07.2014 на здійснення передоплати за нафту згідно договору поставки № 17-07/14 від 17.07.2014 на загальну суму 376 064, 00 грн.

В свою чергу, позивачем платіжним дорученням № 183 від 25.07.2014 було здійснено часткову оплату вищезазначеного рахунку, а саме на суму 36 000, 00 грн.

У вказаних платіжному дорученні та банківській виписці призначення платежу, який був здійснений позивачем, визначено як: перерахування передплати за нафту згідно рахунку № 17 від 21.07.2014 та договору № 17-07/14 від 17.07.2014.

Відмовляючи у позові місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, своє рішення мотивував тим, що оскільки між сторонами було укладено договір поставки № 17-07/14 від 17.07.2014, а кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, отримано останнім як передоплата за поставку нафти відповідно до умов договору, отже такі кошти набуто за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано у порядку статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно отриманні.

Між тим, з такими висновками погодитись не можна виходячи з наступного.

Відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч.1). Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2.). Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч.3).

Таким чином положення цієї статті встановлює обов'язок повернути майно як безпідставно набуте, якщо достатньої правової підстави для його набуття не було, а отже передбачає існування правової підстави для набуття майна, та визначає таку умову його повернення, як відсутність достатньої правової підстави. Тобто у вказана стаття акцентує на необхідність існування не просто правової підстави, а на достатності такої підстави.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у відповідності до приписів статті 1115 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції зазначає, що в укладеному 17.07.2014 між сторонами договорі поставки № 17-07/14 не погоджено конкретне найменування товару, його марка та вид, інші характерні ознаки, ціна і термін постачання, а передбачено, що ці умови, як встановлено судами, відповідно до п. 1.1.1 договору визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур.

Водночас із встановлених судами обставин справи вбачається, що такі додаткові угоди до вказаного договору, сторонами не укладались.

Відповідно до приписів статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1).

Згідно статті 712 цього кодексу за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч.1). До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2).

Статтею 669 вказаного кодексу, яка відноситься до загальних положень про купівлю-продаж, встановлено, що кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні (ч.1). Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі купівлі-продажу порядку визначення цієї кількості (ч. 2).

Положеннями статті 691 цього кодексу встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі.

Отже відповідно до наведених норм права договір поставки має містити відомості про кількість товару у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні, та ціну.

Разом з тим, як встановлено судами, сторони у п. 1.1.1 договору встановили, що конкретне найменування товару, його марка та вид, інші характерні ознаки, ціна визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур.

Крім того, судами встановлено, що пунктом 4.1 договору сторони визначили, що поставка товару здійснюється відповідачем: у порядку, партіями, в строки та на умовах, погоджених сторонами у додаткових угодах до цього договору.

Відповідно ж до п. 4.5 договору, як встановлено судами, реквізити і адреси вантажоодержувачів товару повідомляються позивачем в заявці, що направляється відповідачу (в тому числі в факсимільному або електронному вигляді).

Згідно із положеннями статті 635 Цивільного кодексу України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (ч.1).

Встановлені судами обставини справи та аналіз наведених норм права вказують на те, що укладений між сторонами договір містить ознаки попереднього договору.

Таким чином в укладеному договорі, на який здійснено посилання у платіжному дорученні, на підставі якого здійснено перерахування спірних коштів, відсутні істотні умови договору, а умовами договору, як і виставленим рахунком та платіжним дорученням, яким було перераховано відповідачу спірну суму, не вбачається за яке найменування товару, марку та вид, інші характерні ознаки, і ціну, здійснено перерахування відповідачу цих коштів, та не вбачається які строки та умови поставки сторонами були визначені.

Разом з тим, як вже зазначалось, умовами п. 1.1.1, та п.4.1 договору сторони погодили, що ці умови визначаються у додаткових угодах до цього договору, підписаних уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, або рахунками-фактур, а як вже зазначалось, відповідних додаткових угод сторони не укладали, у рахунку-фактурі таких умов не погодили.

Таким чином у позивача відсутні правові підстави захистити свої права за допомогою інших, спеціальних способів захисту, як то вимагати поставки певного, конкретно визначеного товару в рахунок перерахованих коштів, оскільки, як вже зазначалось, найменування товару, марку та вид, інші характерні ознаки, і ціну, строки та умови поставки сторони не погодили, а відтак у відповідача не виник обов'язок із поставки конкретної кількості конкретно визначеного товару за конкретною ціною та за певними умовами.

За вказаних обставин, укладений між сторонами договір поставки не породжує для відповідача ніяких зобов'язань із поставки крім тих, які можуть виникнути у майбутньому за наслідками погодження вказаних вище умов поставки.

Також, за наведеними, встановленими судами попередніх інстанцій умовами вказаного договору, у позивача не виник обов'язок із перерахування коштів, і правові підстави для цього були відсутні, оскільки за умовами п. 1.1.1, та п.4.1 договору наведені вище умови щодо найменування, марки та виду, інші характерні ознаки, і ціну, строки та умови поставки сторони мали погодити у додаткових угодах до цього договору, або у виставленому відповідачем рахунку № 17 від 21.07.2014 на здійснення передоплати, однак таких умов не погодили.

Отже здійснений перерахунок коштів не був спрямований на конкретний вид, марку, товару, його характерні ознаки, і ціну, строки та умови поставки.

Таким чином перерахунок коштів хоч і був здійснений із посиланням на конкретний договір, проте із урахуванням визначених у ньому вищенаведених умов сам по собі не створив ніяких обов'язків для відповідача щодо здійснення поставки, і ніяких прав для позивача, як то вимагати здійснення такої поставки через відсутність погодження конкретних умов, а відтак перерахування цих коштів здійснено без достатньої правової підстави.

При цьому відповідно до приписів статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч.1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2).

Згідно статті 11 ч.2 п.1 вказаного кодексу підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Із наведеного вище не вбачається, що між сторонами за умовами укладеного договору виникло обоюдне зобов'язання у розумінні статті 509 Цивільного кодексу України, в якому б одна сторона (боржник) зобов'язана була вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор мав би право вимагати від боржника виконання його обов'язку, а тому перерахування спірної суми коштів здійснено без достатньої правової підстави.

Таким чином безпідставним є посилання судів на правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 3-11гс15, від 24.09.2014 у справі № 6-122цс14, від 02.09.2014 у справі № 3-64гс14 та від 17.06.2014 у справі № 3-30гс14, оскільки у наведених постановах Верховного Суду України зазначено про набуття майна відповідно до умов договору, а саме на виконання конкретних договірних зобов'язань, тоді як у справі що переглядається у касаційному порядку такі конкретні договірні зобов'язання, на підставі яких могли б виникнути обоюдні зобов'язання, відсутні, а тому правовідносини у даній справі, та у наведених справах, на які посилались суди, не є подібними.

З урахуванням викладеного рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові у частині стягнення безпідставно отриманих коштів підлягають скасуванню із прийняттям нового рішення, про задоволення позову у цій частині.

Водночас слід погодитись із висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для стягнення інфляційних за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, оскільки відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України такі наслідки застосовуються у випаду прострочення боржником виконання грошового зобов'язання, тоді як набуття, збереженням коштів без достатньої правової підстави у відповідності із наведеними вище приписами статті 1212 цього кодексу не є грошовим зобов'язанням.

Так, стаття 509 Цивільного кодексу України встановлює поняття зобов'язання та підстави його виникнення, а згідно ч.3 цієї статті зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Отже грошового зобов'язання за наслідками безпідставного перерахування спірної суми коштів відповідачу, яке б відповідало вказаним засадам, а відповідно на яке б могли бути нараховані інфляційні за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, між сторонами не винило, тому у цій частині постанову суду апеляційної інстанції належить залишити без змін.

Судові витрати у частині задоволення позову, відповідно до положень статті 49 ч.5 Господарського процесуального кодексу України, належить покласти на відповідача.

Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119 пп.1, 2 11110 ч.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Велес Транс Ойл" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2015 та рішення Господарського суду Київської області від 23.04.2015 у справі №911/840/15 скасувати в частині відмови у стягненні безпідставно отриманих коштів в розмірі 36 000,00 грн.

В цій частині прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс" на користь Приватного підприємства "Велес Транс Ойл" 36 000 (тридцять шість тисяч) грн. 00 коп. безпідставно отриманих коштів.

В іншій частині постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2015 у справі Господарського суду Київської області №911/840/15, залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Діаль-Сервіс" на користь Приватного підприємства "Велес Транс Ойл" 3 167 (три тисячі сто шістдесят сім) грн. 29 коп. витрат позивача на сплачу судового збору за подання позову, апеляційної та касаційної скарг відповідно до задоволеної частини позову.

Доручити Господарському суду Київської області видати відповідний наказ.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.А. Кравчук

Г.М. Мачульський