ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року Справа № 910/18221/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г.,суддівКравчука Г.А., Мачульського Г.М. (доповідач),розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуКиївського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпихна постановуКиївського апеляційного господарського судувід17.06.2015за скаргоюКиївського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпихна діїВідділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києвіу справі№910/18221/13Господарського суду міста Києваза позовомПриватного підприємства "Будмаш"доКиївського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпихпростягнення суми

за участю

- позивача:Блажчук І.Т. (директор)- відповідача:Черкашин О.А. (довіреність від 16.01.2015),

В С Т А Н О В И В:

02.04.2015 до Господарського суду міста Києва надійшла скарга Київського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпих (далі - боржник) на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, в якій скаржник просить суд винести ухвалу про визнання незаконними дій Відділу ДВС, визнати недійсними платіжні вимоги №173/03 від 17.03.2015, №174/03 від 17.03.2015 та в порядку ст.90 Господарського процесуального кодексу України винести окрему ухвалу щодо порушення Відділом ДВС норм Закону України "Про виконавче провадження".

Свої вимоги боржник обґрунтовував тим, що оскільки державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 42917625, а іншого виконавчого документу не було видано, вказані дії державної виконавчої служби є недоречними.

При цьому, як зазначав боржник у своїй скарзі, платіжні вимоги не містять посилання на ухвалу суду про затвердження мирової угоди.

Крім того, свою скаргу божник обґрунтовував також тим, що посилання державної виконавчої служби у платіжних вимогах у графах щодо призначення платежу на статті 50, 63, 64 Закону України "Про виконавче провадження", не стосуються суті винесених платіжних вимог, а статі 63, 64 цього Закону взагалі не стосуються виконання банком вимог фінансового характеру.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2015 (суддя Морозов С.М.), залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Ропій Л.М., судді Калатай Н.Ф., Рябуха В.І.), в задоволення скарги боржнику на дії Відділу ДВС відмовлено.

У касаційній скарзі боржник просить скасувати вказані ухвалу та постанову і скаргу задовольнити, посилаючись на порушення судами норм Закону України "Про виконавче провадження".

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, за наслідками розгляду заяви про затвердження мирової угоди, поданою особою, що звернулась із касаційною скаргою у даній справі, 28.10.2014 Господарським судом міста Києва винесено ухвалу, якою затверджено укладену між сторонами мирову угоду.

В пункті 1 розділу 3 цієї мирової угоди сторонами встановлено, що боржник визнає всю заборгованість перед стягувачем у розмірі 2 099 466,83 грн., а в пункті 1 розділу 2 - що стягувач підтверджує, що боржник сплатив частину боргу в сумі 290 000 грн. із загальної суми боргу 2 099 466,83 грн.

Посилаючись на те, що станом на 30.01.2015 за боржником рахується борг на суму 49 012,82 грн., стягувач завернувся до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві на підставі ухвали про затвердження мирової угоди №910/18221/13 від 28.10.2014, із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з боржника боргу в розмірі 49 012,82 грн.

14.02.2015 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №46520281, в якій боржнику надано строк для добровільної сплати вказаної заборгованості протягом семи днів з моменту винесення та отримання постанови.

17.03.2015 державним виконавцем видано платіжні вимоги: №173/03 на ПАТ КБ "Євробанк" про перерахування коштів в розмірі 49 012,82 грн. та №174/03 на ПАТ "Агрокомбанк" про перерахування коштів 49 012,82 грн.

За вказаними вище платіжними вимогами з рахунку боржника у ПАТ КБ "Євробанк" було списано на рахунок державної виконавчої служби кошти в розмірі 49 012,82 грн. (платіжне доручення №7648853 від 31.03.2015), а з рахунку боржника у ПАТ "Агрокомбанк" - кошти в розмірі 185,33 грн. (платіжне доручення №238571 від 31.03.2015).

У зв'язку із здійсненням виконавчих дій боржник і звернувся із скаргою у даній справі на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві.

Свої вимоги боржник обґрунтовував тим, що оскільки державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 42917625, а іншого виконавчого документу не було видано, вказані дії державної виконавчої служби є недоречними.

При цьому, як зазначав боржник у своїй скарзі, платіжні вимоги не містять посилання на ухвалу суду про затвердження мирової угоди.

Крім того, свою скаргу божник обґрунтовував також тим, що посилання державної виконавчої служби у платіжних вимогах у графах щодо призначення платежу на статті 50, 63, 64 Закону України "Про виконавче провадження", не стосуються суті винесених платіжних вимог, а статі 63, 64 цього Закону взагалі не стосуються виконання банком вимог фінансового характеру.

Відмовляючи у задоволені скарги боржника на дії Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, свою ухвалу мотивував тим, що у державної виконавчої служби були правові підстави для відкриття виконавчого провадження та накладення стягнення на кошти боржника на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди.

У касаційній скарзі боржник, як на підставу для скасування оскаржених у касаційному поряду судових рішень, посилається на порушення судом апеляційної інстанції приписів статті 11 ч.3 п.1 Закону України "Про виконавче провадження", також статті 52 ч.4 цього Закону, та статті 43 Господарського процесуального кодексу України щодо оцінки поданих доказів та повноти встановлення обставин справи.

Підстави для скасування судових рішень відсутні виходячи з наступного.

Відповідно до приписів статті 19 ч.1 п.1 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

У статті 17 наведеного Закону визначено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом (ч.1). Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, зокрема, як ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (ч.2 п.2).

Враховуючи наведені норми права та встановлені судами попередніх інстанцій обставини про те, що стягувач завернувся до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві на підставі ухвали про затвердження мирової угоди №910/18221/13 від 28.10.2014, із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з боржника боргу в розмірі 49 012,82 грн., у державної виконавчої служби були правові підстави для відкриття виконавчого провадження за заявою стягувача.

При цьому, як встановлено судами обох інстанцій і не спростовано особою, що звернулась із касаційною скаргою, державний виконавець відкривши виконавче провадження постановою ВП №46520281 надав боржнику строк для добровільної сплати вказаної заборгованості до семи днів з моменту винесення та отримання постанови, і лише після спливу встановленого строку державний виконавець приступив до примусового виконання.

Згідно п.1 ч.3 статті 11 Закону України "Про виконавче провадження", на який боржник посилається як на підставу для скасування оскаржених у касаційному поряду судових рішень, державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.

Аналіз цієї норми не дає правових підстави вважати, що у державного виконавця за встановлених судами обставин справи не було правових підстав для відкриття виконавчого провадження та здійснення виконавчих дій, а приписи вказаної норми визначають право державного виконавця проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону у процесі здійснення виконавчого провадження, а отже здійснювати таку перевірку вже відкритого виконавчого провадження, і саме щодо такого провадження.

Відповідно до статті 52 ч.4 Закону України "Про виконавче провадження" якою боржник також обґрунтовував свої вимоги, викладені у касаційній скарзі, у редакції, яка була чинна на час виставлення державним виконавцем платіжних вимог, на кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках, вкладах та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, накладається арешт. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, які будуть відкриті після винесення постанови про накладення арешту.

Разом з тим, ця норма міститься у Главі 4 вказаного Закону, яка визначає загальний порядок звернення стягнення на майно боржника.

Згідно ж приписів статті 65 наведеного Закону у тій же редакції, яка міститься у Главі 5, що визначає особливості звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи, якою є боржник, державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що перебувають у банках або інших фінансових установах, у порядку, встановленому цим Законом. Інформацію про наявні у боржника рахунки і вклади державний виконавець отримує в органах доходів і зборів, інших органах державної влади, підприємствах, установах та організаціях, які зобов'язані надати йому інформацію у триденний строк, а також за повідомленнями стягувача (ч.3). Державний виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що знаходяться на його рахунках, а також на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи (ч.4).

Відповідно до положень п.5.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004, примусове списання коштів з рахунків платників ініціюють стягувачі (орган державної виконавчої служби) на підставі виконавчих документів, установлених законами України.

Отже враховуючи наведені норми права та встановлені судами обставини справи, висновки судів про наявність правових підстав для звернення стягнення на кошти боржника ґрунтуються на наведених нормах права, а тому є правильними.

Крім того, з приписів вимог статті 1212 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що при розгляді скарги суди мали досліджувати обставини, які були викладені у скарзі, і не виходити за її межі. У той же час оцінивши інші підстави, які не були зазначені у скарзі, а саме щодо відсутності заборгованості, скаржник і суд апеляційної інстанції вийшли за межі розгляду скарги боржника.

При цьому слід зазначити, що суд першої інстанції виходив із тих підстав скарги та доводів щодо оцінки дій державного виконавця, які бузи зазначені скаржником у його скарзі, і не мав можливості досліджувати та оцінювати незазначені скаржником підстави скарги.

Таким чином вихід судом апеляційної інстанції за межі таких підстав та доводів, наведених у цій скарзі, створює непередбачувані обставинами справи, а відтак незаконні передумови, для критичної оціни ухвали суду першої інстанції у наведеній частині, що могло призвести до неправомірного зазначення судом апеляційної інстанції про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що є неприпустимим, оскільки останній був позбавлений можливості досліджувати доводи заявника та такі підстави скарги, які у цьому суді не заявлялись, а були заявлені ним лише у суді апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене суд апеляційної інстанції не повинен був виходити за межі розгляду скарги боржника, однак враховуючи що наведене не призвело до прийняття неправильної по суті поданої скарги постанови, суд касаційної інстанції не вбачає правових для її скасування та прийняття такого ж по суті судового рішення.

Крім того, положеннями п.11 пленуму Вищого господарського суду України у своїй постанові від 24.10.2011р. №11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, що у суду касаційної інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення і передачі справи на новий розгляд, якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду попередньої інстанції в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), і в зв'язку з цим розгляд справи господарським судом здійснювався виключно за наявними у справі доказами.

Отже відсутність заборгованості скаржник судам попередніх інстанцій не довів у встановленому порядку, а відтак висновки цих судів залишились не спростованими.

Також, відповідно до приписів статті 111 Господарського процесуального кодексу України не допускаються посилання у касаційній скарзі на недоведеність обставин справи (ч.2).

Таким чином доводи заявника із посиланням на недоведеність обставин справи, викладені у касаційній скарзі, не підлягають розгляду у касаційному порядку, тому не можуть бути підставою для задоволення касаційної скарги.

За вказаних обставин підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Київського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпих залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 у справі Господарського суду міста Києва №910/18221/13, залишити без змін.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.А. Кравчук

Г.М. Мачульський