ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року Справа № 910/17936/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Творча майстерня "Престиж"на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 06.03.2015 Київського апеляційного господарського суду 10.06.2015у справі Господарського суду№ 910/17936/14 міста Києваза позовомПриватного підприємства "Творча майстерня "Престиж"доПублічного акціонерного товариства "НЕОС Банк"треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору 1. Міністерство юстиції України 2. Приватне акціонерне товариство "Трест "Київміськбуд-1"провизнання недійсними правочинів у судовому засіданні взяли участь представники:- позивача Загура В.П.;- відповідача - третіх осіб Семенець І.І.; 1. повідомлений, але не з'явився; 2. повідомлений, але не з'явився;ВСТАНОВИВ:

26.08.2014 Приватне підприємство "Творча майстерня "Престиж" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "НЕОС Банк" про визнання недійсними правочинів з переходу до відповідача права власності на предмет іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010; скасування рішення Державної реєстраційної служби України про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.03.2015 у справі № 910/17936/14 (суддя Мельник В.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2015 (колегія суддів у складі: Майданевич А.Г. - головуючий суддя, судді Лобань О.І., Федорчук Р.В.), у позові відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, Приватне підприємство "Творча майстерня "Престиж" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.03.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2015 у справі № 910/17936/14, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "НЕОС Банк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Приватного підприємства "Творча майстерня "Престиж" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.03.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2015 у справі № 910/17936/14 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсними правочини з переходу до відповідача права власності на предмет іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010; скасування рішення Державної реєстраційної служби України про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010.

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Приватне підприємство "Творча майстерня "Престиж" посилається на те, що сума заборгованості зазначена у повідомленні про усунення порушень кредитного та іпотечного договорів є невірною; вартість предмета іпотеки визначена суб'єктом оціночної діяльності з порушенням вимог законодавства; факт закінчення одного місяця з моменту повідомлення банком іпотекодавця про порушення кредитних обов'язків боржником не породжував у відповідача права на звернення до державної реєстраційної служби із заявою про оформлення переходу права власності на предмет іпотеки; отримавши задоволення за рахунок предмета іпотеки, відповідач свого обов'язку по передачі позивачу, як новому кредитору, документів, що засвідчують його права як кредитора по відношенню до позичальника не передав, а тому відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України спірні правочини є недійсними; водночас, недійсність зазначених правочинів є підставою для скасування рішення Державної реєстраційної служби України про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 15.06.2010 між Відкритим акціонерним товариством "Банк Кіпру", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "НЕОС Банк", та Приватним акціонерним товариством "Трест "Київміськбуд-1" укладено кредитний договір № 14-257/2010.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 14-257/2010, 06.07.2010 між ВАТ "Банк Кіпру" (іпотекодержатель), ПП "Творча майстерня "Престиж" (іпотекодавець), яке виступає майновим поручителем по зобов'язанням ПрАТ "Трест "Київміськбуд-1" (позичальник) укладено іпотечний договір, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петровою С.М. та зареєстрований за № 1679.

Відповідно до умов іпотечного договору-1 позивач передав відповідачу в іпотеку 13 об'єктів нерухомого майна загальною заставною вартістю 92 375 288, 00 грн.

Згідно з п. 4.4.1. іпотечного договору перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання вимог за кредитним договором здійснюється у наступному порядку: у разі порушення позичальником умов кредитного договору та/або іпотекодавцем - умов цього договору, іпотекодержатель направляє їм вимогу про усунення порушень, в якій зазначає, що в разі невиконання даної вимоги в 30-денний строк іпотекодержатель буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки; якщо 30-денний термін пройшов, а порушення позичальником (іпотекодавцем) не усунуті, іпотекодержатель звертається до відповідних державних органів для реєстрації права власності на предмет іпотеки за собою.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Згідно із ст. 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Статтею 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Листом від 19.06.2013 відповідач звернувся до позивача та третьої особи-2 з повідомленням про порушення кредитного та іпотечного договорів та з вимогою про усунення порушень шляхом погашення кредиту, відсотків та інших платежів у розмірі 4 546 077,82 дол. США, що еквівалентно 36 335 385,15 грн. Також відповідач зазначив, що якщо зазначені порушення не будуть усунуті протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, то банк буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом отримання права власності на предмет іпотеки.

Однак, в 30-денний строк ні боржником ні іпотекодавцем порушення усунуті не були, у зв'язку з чим, банк звернув стягнення на предмет іпотеки, шляхом отримання права власності на предмет іпотеки на підставі п. 4.4.1. іпотечного договору та ст. 37 Закону України "Про іпотеку". Державна реєстрація права власності на 13 об'єктів нерухомого майна (предмет іпотеки) проведена 11.09.2013 та 12.09.2013 (про що свідчать витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності - т. 1 а. с. 63-75).

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", "Про запобігання корупції" та іншими актами законодавства. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, з чим погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції, позивачем, в порушення вимог ст. ст. 203 ЦК України, не доведено фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що іпотекодержатель набуваючи предмет іпотеки у власність на підставі ст. 37 Закону України "Про іпотеку", в порушення вимог ст. 180 ГК України та ст. 638 ЦК України, не погодив з ним його вартість не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки ст. 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, при цьому погодження вартості предмета іпотеки з іпотекодавцем дана норма не передбачає. Водночас, ст. 33 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" надано право позивачу оскаржити оцінку такого майна. До того ж, ст. 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, відтак іпотекодавець також вправі оспорювати оцінку майна при розгляді його вимог щодо відшкодування різниці між вартістю майна та розміром забезпечених іпотекою вимог.

Не приймаються також до уваги колегією суддів посилання скаржника на те, що підставою для визнання недійсними спірних правочинів є те, що банк набувши право власності на нерухоме майно не передав йому документи, які засвідчують права, що передаються, оскільки дані обставини виникли після укладення іпотечного договору з відповідним застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя при виконанні правочину, водночас як зазначено в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним; про те, що невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним також зазначено в п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Доводи скаржника викладені у касаційній скарзі про те, що факт закінчення одного місяця з моменту повідомлення банком іпотекодавця про порушення кредитних обов'язків боржником не породжував у відповідача права на звернення до державної реєстраційної служби із заявою про оформлення переходу права власності на предмет іпотеки не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки статтею 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання; в свою чергу сторони у п. 4.4.1 іпотечного договору (який передбачає перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання вимог за кредитним договором) погодили, що: у разі порушення позичальником умов кредитного договору та/або іпотекодавцем - умов цього договору, іпотекодержатель направляє їм вимогу про усунення порушень, в якій зазначає, що в разі невиконання даної вимоги в 30-денний строк іпотекодержатель буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки; якщо 30-денний термін пройшов, а порушення позичальником (іпотекодавцем) не усунуті, іпотекодержатель звертається до відповідних державних органів для реєстрації права власності на предмет іпотеки за собою.

Враховуючи наведене колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами правомірно відмовлено у позові в частині визнання недійсними правочинів з переходу до відповідача права власності на предмет іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010.

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із доводами касаційної скарги стосовно безпідставного застосування судами ч. 3 ст. 35 ГПК України, оскільки обґрунтовуючи підстави звернення з позовною вимогою про скасування рішення Державної реєстраційної служби України про державну реєстрацію права власності у даній справі, Приватне підприємство "Творча майстерня "Престиж" посилалося на недійсність правочинів з переходу до відповідача права власності на предмет іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010, та як наслідок просило скасувати рішення про державну реєстрацію права власності; водночас, на час розгляду адміністративної справи дані обставини не досліджувались.

Відповідно до частини першої статті 11110 ГПК підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Водночас, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення.

Водночас, оскільки судами попередніх інстанцій правомірно відмовлено у позові в частині визнання недійсними спірних правочинів, а позовна вимога про скасування рішення Державної реєстраційної служби України про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за іпотечним договором від 06.07.2010 є похідною від неї, відповідно відсутні підстави для задоволення позову і в цій частині.

Відтак, наведене порушення судів попередніх інстанцій не призвели до прийняття неправильного рішення.

Всі інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Таким чином, оскільки неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій ч. 3 ст. 35 ГПК України не призвело до прийняття неправильного рішення, касаційна інстанція вважає, що рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін з мотивів, викладених у даній постанові.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Творча майстерня "Престиж" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.03.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2015 у справі № 910/17936/14 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ