ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2016 року Справа № 910/27445/15

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Мамонтова О.М. і Черкащенко М.М.

розглянув касаційну скаргу державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг", м. Київ (далі - Компанія),

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016

зі справи № 910/27445/15

за позовом Компанії

до міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво", м. Київ (далі - Організація),

про визнання договору та додаткових угод до нього недійсними,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву, м. Київ (далі - Відділення).

Судове засідання проведено за участю представників:

позивача - Григолінського С.О.,

відповідача - не з'яв.,

третьої особи - не з'яв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання недійсними договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна від 01.02.2001 № 01-10 (далі - Договір) та додаткових угод до нього.

Рішенням господарського суду міста Києва від 24.12.2015 (суддя Ломака В.С.): позов задоволено; визнано недійсними Договір та додаткові угоди до нього, укладені державним публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг" і Організацією; з Організації стягнуто на користь позивача 1 218 грн. витрат зі сплати судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 (колегія суддів у складі: Хрипун О.О. - головуючий, Власов Ю.Л. і Станік С.Р.): задоволено апеляційну скаргу Організації; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; з Компанії стягнуто на користь Організації 1 339,80 грн. витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Компанія просить скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанцій з даної справи та прийняти нову постанову, якою залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаргу з посиланням на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України, рішень Європейського суду з прав людини, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Цивільного кодексу УРСР, Господарського кодексу України, Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано порушенням апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суд першої інстанції у розгляді справи виходив з таких обставин та висновків.

Позивачем (орендодавець) і відповідачем (орендар) було укладено Договір, за умовами якого:

- орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування окреме індивідуально визначене нежитлове приміщення площею 105,6 кв.м, розміщене за адресою: м. Київ-23, вул. Мечникова, 16-А на 10-му поверсі (ах) адмінбудинку, що знаходиться на балансі Компанії, вартість якого визначена згідно з актом оцінки і становить, за експертною оцінкою, 399 450 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення офісу (пункт 1.1);

- передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди (пункт 2.2);

- орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за перший місяць оренди - лютий 2001 року 998, 62 грн. (пункт 3.1);

- орендна плата за кожний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на рівень інфляції за наступний місяць (пункт 3.2);

- Договір укладено строком на 24 роки, і він діє з 01.02.2001 до 01.02.2025 включно (пункт 10.1).

01.02.2001 сторони підписали акт приймання-передачі нежитлового приміщення за Договором.

У подальшому сторонами укладалися додаткові угоди (договори) від 21.07.2008 № 1, від 22.12.2008 № 2/509, від 10.02.2009 № 2/14, від 10.12.2009 № 3/1126, від 01.02.2010 № 4/1330, від 31.03.2010 № 5, від 23.11.2010 № 6/933, від 26.01.2011 № 7/14, від 23.12.2011 № 8, від 03.05.2012 № 9, від 14.02.2013 № 11, від 23.10.2014 №1/35/492, від 24.02.2014 № 12, якими вносилися зміни до Договору.

Як зазначалося Компанією, під час "написання" позовної заяви про розірвання Договору в липні 2015 року вона дізналася, що укладення Договору не було погоджено зі сторони Фонду державного майна України, що суперечить статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, що була чинна на момент укладення Договору. Наведене відповідає дійсності і встановлено судом.

Судом відхилено заяву Організації про застосування позовної давності, оскільки, за поясненнями Компанії, не спростованими Організацією, Компанія дізналася про те, що Договір не було погоджено Фондом державного майна України лише в липні 2015 року.

Судом апеляційної інстанції додатково з'ясовано та зазначено таке.

Позивач (Компанія) як орендодавець не міг не знати про відсутність дозволу органу, уповноваженого управляти державним майном, та про порушення порядку укладення договору оренди нерухомого майна. Відтак місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про відмову в заяві Організації про застосування позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи і визнається сторонами, Договір виконувався обома сторонами і, беручи до уваги зміни у законодавстві, схвалений у розумінні статті 241 ЦК України належною особою - орендодавцем. Компанією не наведено обставин, які свідчили б про наявність на час вирішення спору порушення її прав чи охоронюваного законом інтересу в зв'язку з укладенням Договору без дозволу Фонду державного майна України, Відділення чи представництва цього Фонду. Обмеження прав Компанії на вільне володіння, користування та розпорядження майном за Договором не виходить за межі взятих на себе обов'язків та не суперечить вимогам чинного законодавства.

Площа нерухомого майна, що перебуває у користуванні Організації за Договором, не перевищує 200 кв.м. Тобто на час звернення позивача до суду Договір "в частині відсутності дозволу на його укладення" не суперечить вимогам чинного законодавства, на що вказують як Організація, так і Відділення.

Судом апеляційної інстанції також вказано, що Договір укладався як орендодавцем державним лізинговим підприємством "Украгролізинг".

За актом приймання-передачі нерухомого майна від 09.12.2004 № 475 адміністративний будинок по вул. Мечникова, 16А у м. Києві був переданий до статутного фонду Національної акціонерної компанії "Украгролізинг". Статутом Компанії в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.2011 № 951 назву змінено на державне публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг".

На нежитловий будинок (літ. А) по вул. Мечникова, 16А у м. Києві зареєстровано право державної власності в особі відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг".

Згадані додаткові угоди до Договору укладалися як орендодавцем ВАТ "НАК "Украгролізинг".

Апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського суду щодо правонаступництва позивача у правовідносинах за Договором та відхилив доводи скаржника за апеляційною скаргою з посиланням на преюдиціальність обставин, встановлених рішенням господарського суду Полтавської області від 18.05.2004 у справі № 12/95, оскільки "відповідно до ч. 2 ст. 43 ГПК України, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили, а у ст. 35 ГПК України наведені лише підстави для звільнення від доказування".

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання недійсними Договору та додаткових угод до нього.

Відповідно до положень ЦК України:

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215);

- до зазначених вимог віднесено такі:

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (стаття 203).

Частиною першою статті 207 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно із статтею 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на час укладення Договору) орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного фонду господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна (крім нерухомого), а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна.

Як передбачено частиною першою статті 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Отже, для правильного вирішення спору в даній справі попередні судові інстанції повинні були з'ясувати одночасну наявність принаймі двох умов: по-перше, невідповідність оспорюваного договору вимогам закону на час укладення цього договору і, по-друге, порушення у зв'язку з відповідним договором прав і охоронюваних законом інтересів позивача.

Задля цього попереднім судовим інстанціям необхідно було вичерпно встановити обставини, пов'язані з тим, у чиїй власності (держави в особі уповноваженого нею органу або позивача) перебувало майно, передане в оренду за Договором: 1) на час укладення Договору; 2) на час вирішення спору з даної справи господарським судом. Проте цього попередніми судовими інстанціями належним чином не здійснено. Так, за з'ясованим названими судовими інстанціями змістом самого Договору зазначене майно "залишається у власності держави" (що судами, однак, не перевірено), за даними ж суду апеляційної інстанції будинок, в якому знаходиться орендоване приміщення, "переданий до статутного фонду Національної акціонерної компанії "Украгролізинг" (притому незрозуміло, на якій підставі і які це мало наслідки для правового статусу відповідного майна), і на нежитловий будинок (де знаходиться орендоване майно) зареєстровано право державної власності "в особі Відкритого акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг", а сам скаржник зазначає, що право власності на згаданий будинок належить "ВАТ "НАК "Украгролізинг" (а не державі).

Водночас у рішенні місцевого господарського суду зазначається, що Договір був укладений як орендодавцем - "позивачем" (а позивачем у справі є державне публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг"), в резолютивній частині того ж рішення визнано недійсним договір, укладений, зокрема "Державним публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг". У постанові апеляційної інстанції значиться, що: Договір було укладено (як орендодавцем) "Державним лізинговим підприємством "Украгролізинг"; додаткові угоди до Договору укладалися (як орендодавцем) ВАТ "НАК "Украгролізинг". Попередніми судовими інстанціями не з'ясовано обставин, пов'язаних з наявністю чи відсутністю відносин правонаступництва між усіма названими підприємствами в частині, що стосується оспорюваних договору та додаткових угод до нього, зокрема майна, яка є предметом оренди, і якщо відповідне правонаступництво було наявне, то з яких визначених законом підстав. При цьому позивач у попередніх інстанціях заперечував (і заперечує в касаційній скарзі) своє правонаступництво щодо державного лізингового підприємства "Украгролізинг"; відтак вичерпне з'ясування відповідних обставин мало значення для розгляду даної справи з огляду, зокрема, на положення статті 609 ЦК України, за яким зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу.

Крім того, апеляційний господарський суд припустився помилки у застосуванні частини другої статті 43 і статті 35 ГПК України, відхиливши доводи скаржника, наведені ним з посиланням на преюдиціальність обставин, встановлених в іншій справі господарським судом Полтавської області. Згідно з частиною третьою зазначеної статті 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у, зокрема, господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Це якраз і означає преюдиціальність для господарського суду, що розглядає дану справу, тих обставин, які вже було встановлено рішенням суду в іншій господарській справі, в якій бере (брала) участь особа, щодо якої встановлено відповідні обставини, якщо таке рішення набрало законної сили.

Не встановивши, таким чином, усього кола обставин, що входять до предмета доказування в даній справі, обидві попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду господарським судом в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Відтак у Вищого господарського суду України відсутні й підстави для висновку про правильність застосування зазначеними судовими інстанціями норм матеріального права, в тому числі ЦК України, Господарського кодексу України і названого Закону.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, відповідно до пункту 3 статті 1119 і частини першої статті 11110 ГПК України прийняті по суті даної справи судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін і поданим ними, а за необхідності й додатково одержаним доказам належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат зі справи.

Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу державного публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 24.12.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 зі справи № 910/27445/15 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Суддя В. Селіваненко

Суддя О. Мамонтова

Суддя М. Черкащенко