Постанова ВГСУ від 16.06.2016 року у справі №910/24828/15

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2016 року Справа № 910/24828/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.(доповідач),суддівГоголь Т.Г., Бакуліної С.В.розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 14.04.16у справі№910/24828/15 Господарського суду міста Києваза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доТовариства з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго"провизнання недійсною додаткової угоди до договору суборендиУ судовому засіданні взяв участь представник від відповідача: Грунський Г.У. - за дов. від 30.12.15.

Представники позивача у судове засідання не з'явились, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 у вересні 2015 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго" про визнання недійсною додаткової угоди від 01.06.13 №5 до договору суборенди від 16.02.04. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що ініціюючи і підписуючи спірну додаткову угоду директор відповідача умисно ввів Підприємця в оману щодо правової природи цього правочину, а також стосовно своїх прав і обов'язків з укладання подібних угод, оскільки під час підписання додаткової угоди № 5 директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго" не повідомив Фізичну особу - підприємця ОСОБА_4 і свідомо замовчав про необхідність письмової згоди Департаменту комунальної власності міста Києва на продовження дії договору. Відтак, оскаржувану угоду до договору суборенди, позивач вважав недійсною з підстав передбачених статтею 230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.15, ухваленим суддею Усатенко І.В., у задоволені позову відмовлено. Суд установив, що спірною додатковою угодою № 5 узгоджувались умови щодо розміру орендної плати. Наведені у пункті 8.1.договору від 01.06.13 №1204 обмеження передбачають отримання письмової згоди орендодавця у разі передачі об'єкта оренди в користування іншій особі, а також при укладанні договорів, пов'язаних з будь-яким використанням об'єкта оренди іншою юридичною чи фізичною особою. Суд керувався приписами статей 215, 216, 230 Цивільного кодексу України, статей 33, 34, 35 Господарського процесуального кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 14.04.16, ухваленою колегією суддів у складі: Ільєнко Т.В. - головуючий, Рудченко С.Г., Яковлєва М.Л., перевірене рішення залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить рішення та постанову у справі скасувати і скерувати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржник посилається на невірну оцінку судами правовідносин сторін, що виникли на підставі спірної додаткової угоди №5 і як наслідок прийняття помилкових рішень про відмову у позові.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго" відзив на касаційну скаргу судом не отримано, проте отримано клопотання про долучення до матеріалів даної справи ухвали та постанови Вищого господарського суду України у іншій справі №910/6479/14.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., заслухавши заперечення на касаційну скаргу представника позивача, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій приписів чинного законодавства, відзначає таке.

Судами при розгляді даного спору установлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго", як орендодавцем та суб'єктом підприємницької діяльності в особі ОСОБА_4, як орендаря 16.02.04 було укладено Договір суборенди, за умовами пункту 1 якого орендодавець передав, а орендар прийняв в орендне користування нежитлове приміщення на вул. Доброхотова, 30. За змістом пунктів 1.1, 1.3. Договору об'єкт, що орендується, являє собою прибудову до бойлерної, яка розташована на земельній ділянці площею 493,9 кв.м; площа прибудови - 96,34 кв.м. Пунктами 11.1, 11.7 договору погоджено, що він вступає в силу з моменту підписання сторонами 16.02.04 та діє до 31.12.04, в разі відсутності заяв однієї із сторін про припинення або зміну умов договору упродовж одного місяця до закінчення його строку, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. При розгляді спору судами установлено і те, що вказане майно належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва та передане в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване виробничо-наукове підприємство "Київпроменерго" на підставі договорів оренди майна комунальної власності територіальної громади міста Києва від 08.08.03, що установлено рішеннями суду у справах № 910/6479/14, № 910/16138/14, які розглядались Господарським судом міста Києва, тобто дані обставини мають приюдиційний характер при розгляді даної справи. Судами також установлено, що між сторонами 01.06.13 укладено спірну Додаткову угоду № 5 до Договору оренди від 16.02.04 за умовами пункту 4 якої, додаткова угода вважається укладеною з дня її підписання, діє до дня прийняття рішення щодо договору суборенди, є невід'ємною частиною договору від 16.02.04. Додатковою угодою №5 сторони дійшли згоди щодо перерахунку орендної плати починаючи з 01.06.13 та змінили розмір орендної плати.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частинами 1-3 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, правочин може бути визнаний повністю або в певній частині недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів унормовані статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, застосовуються господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Стаття 230 Цивільного кодексу України унормовує правові наслідки вчинення правочину під впливом обману. За приписами названої статті якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення - частина перша статті 229 цього Кодексу, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Вимоги про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України можуть бути задоволені судом за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. При вчиненні правочину під впливом обману форму вання волі особи відбувається унаслідок впливу "сторон нього" фактора, яким виступає обман. Тому цей різновид правочинів відноситься до категорії правочинів з вадами волі. На відміну від помилки як підстави визнання правочину недійсним, обманом є навмисне цілеспрямоване введення особи в оману щодо обставин, які мають істотне значення для вчинення правочину. Обман набуває юри дичного значення тоді, коли його використовують як засіб "схилити" сторону вчинити правочин. Під обманом розуміється умисне введення в оману сторони право чину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони право чину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших об ставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Конструкція правочину, вчиненого під впливом обману, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину унаслідок обману, і необхідно довести, що мав місце обман. Отже, факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обма ну. Стороні правочину необхідно довести: 1) обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; 2) те, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; 3) те, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Саме через те, що ці обставини не доведені позивачем та не установлені судами при розгляді даного спору, відсутні і правові підстави для застосування до спірних відносин наведених положень закону. Посилання відповідача на перевищення своїх повноважень директором позивача щодо підписання спірної угоди мотивовано відхилені попередніми судовими інстанціями з огляду на те, що пункт 8.1 договору від 01.06.13 №1204, на який позивач посилався як на підставу своїх позовних вимог, стосувався отримання письмової згоди орендодавця у разі передачі об'єкта оренди в користування іншій особі, а також при укладанні договорів, пов'язаних з будь-яким використанням об'єкта оренди іншою юридичною чи фізичною особою. Судами ж установлено, що спірна угода №5 унормовувала відносини сторін щодо розміру орендної плати. Відтак, посилання касаційної скарги стосуються переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції і спростовуються наведеними установленими апеляційним судом обставинами справи. Оскільки судом касаційної інстанції не виявлено порушень апеляційним судом норм чинного законодавства, підстав для скасування постанови апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не убачається. Витрати зі сплати судового збору за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України