ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 910/2821/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Картере В.І., Губенко Н.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ" Оберемка Романа Анатолійовичана постановуКиївського апеляційного господарського суду від 11.08.2016та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 26.04.2016у справі№ 910/2821/16 господарського суду міста Києва за позовомПублічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ"доПублічного акціонерного товариства "Авант-Банк"провизнання договору недійсним

в судовому засіданні взяли участь представники:

- ПАТ "КБ "Український фінансовий світ" Коротун О.М.,

- ПАТ "Авант-Банк" Качкурова С.В.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.04.2016 у справі №910/2821/16 (суддя Ващенко Т.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 (судді: Яковлєв М.Л., Агрикова О.В., Рудченко С.Г.), відмовлено Публічному акціонерному товариству "Комерційний банк "Український фінансовий світ" (позивач/скаржник/ПАТ "КБ "Український фінансовий світ") у задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" (надалі відповідач/ПАТ "Авант-Банк") про визнання договору недійсним.

Позивач в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ" Оберемка Романа Анатолійовича, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішення, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановили суди попередніх інстанцій, 01.04.2014 між відповідачем, як кредитором, та позивачем, як позичальником, був укладений договір №ММ67818LG про надання міжбанківського кредиту, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику кредит в розмірі 3 000 000,00 доларів США на строк з 01.04.2014 по 04.02.2015, а позичальник зобов'язується своєчасно та у повному обсязі сплатити кредитору проценти за користування міжбанківським кредитом, виконати умови договору і своєчасно повернути загальну суму заборгованості.

04.07.2014 в забезпечення виконання позивачем своїх грошових зобов'язань за договором №ММ67818LG від 01.04.2014, між позивачем та відповідачем був укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого позивачем передано в іпотеку відповідачу, в тому числі, нежиле приміщення загальною площею 412,10 кв.м., розташоване за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, буд. 21, корпус 6.

У зв'язку з невиконанням позичальником та іпотекодавцем за вказаним договором своїх зобов'язань по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитними коштами за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту та договору від 06.08.2014 про внесення змін та доповнень до договору №ММ67818LG від 01.04.2014 в розмірі 3 060 000 доларів США., 08.08.2014 між позивачем та відповідачем укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, зареєстрований в реєстрі за №1618, відповідно до умов якого іпотекодавець передає, а іпотекодержатель приймає у власність нерухоме майно - нежиле приміщення загальною площею 412,1 кв.м., а саме: приміщення першого поверху площею 246,2 кв.м., з нежитловим підвальним приміщенням площею 165,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, буд. 21, корпус 6.

04.07.2014 також в якості забезпечення виконання позивачем своїх грошових зобов'язань за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 між позивачем та відповідачем був укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого позивачем передано в іпотеку відповідачу нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, літ. "А-3" загальною площею 1465,6 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, Харківська набережна, буд. 4/5-А.

08.08.2014 між позивачем, як іпотекодавцем та відповідачем, як іпотекодержателем, було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя згідно з яким іпотекодавець передає, а іпотекодержатель приймає у власність нерухоме майно - нежитлову будівлю, літ. "А-3" загальною площею 1465,6 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, Харківська набережна, буд.4/5-А, в рахунок виконання іпотекодавцем основного зобов'язання по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитними коштами за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту та договору від 06.08.2014 про внесення змін та доповнень до договору №ММ67818LG від 01.04.2014 в розмірі 3 060 000 доларів США, що забезпечується договором іпотеки; зареєстрований в реєстрі за №1621.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014, зареєстрованого в реєстрі за №1618. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що вказаний договір суперечить ст.ст. 593, 589, 600 ЦК України та ст.ст. 17 та 36 Закону України "Про іпотеку".

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Згідно з ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до положень статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлено статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 21.09.2016 у справі №902/841/15).

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Аналогічні положення містяться і в постанові пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №2.1.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, позивач, звертаючись із даним позовом про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014 зареєстрованого в реєстрі за №1618, посилається на те, що після укладання іншого договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 08.08.2014 зареєстрованого в реєстрі за №1621, за яким відповідач отримав раніше нерухоме майно в рахунок виконання основного зобов'язання, основне зобов'язання є припиненим, а будь-які наступні вимоги відповідача, як іпотекодержателя, щодо виконання позивачем основного зобов'язання є недійсними в силу ч.4 ст.36 Закону України "Про іпотеку".

Суди попередніх інстанцій не погодилися із такими доводами позивача, наведеними в обґрунтування підстав позову, з чим погоджується суд касаційної інстанції з огляду на таке.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; основне зобов'язання - це зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Частиною 1 ст. 575 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Частинами 1, 2 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання

Згідно з ч. 5 ст. 590 Цивільного кодексу України вказано, що якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є два або більше об'єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотеко держателя (ч.ч.1, 3, 5 ст.33 Закону України "Про іпотеку").

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (ст. 36 Закону України "Про іпотеку").

Отже, чинним законодавством України передбачена можливість забезпечення виконання зобов'язання шляхом передання в іпотеку не одного об'єкту нерухомого майна, а декількох. До того ж, у разі перебування в іпотеці декількох об'єктів нерухомого майна, кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об'єктів або їх всіх, у разі якщо їх сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі.

Таким чином, як вірно вказали суди попередніх інстанцій, законодавець пов'язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі, шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов'язання, що не вказує на те, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку тягне за собою припинення основного зобов'язання в повному обсязі.

Як встановлено судами та про що вказувалося вище, 08.08.2014 між сторонами був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до умов якого позивач передає, а відповідач приймає у власність нерухоме майно - нежитлову будівлю, літ. "А-3" загальною площею 1465,6 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, Харківська набережна, буд.4/5-А, в рахунок виконання позивачем основного зобов'язання по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитними коштами за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту та договору від 06.08.2014 про внесення змін та доповнень до договору №ММ67818LG від 01.04.2014. Вказаний іпотечний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. та зареєстровано в реєстрі за №1621.

При цьому, сторонами вказаного договору було визначено, що нерухоме майно передається у власність відповідача за ціною 11 043 300 грн. (пункти 4, 6 договору б/н від 08.08.2014). Право власності на зазначений предмет іпотеки було зареєстровано за відповідачем, що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом №28118877 від 15.10.2014 з державного реєстру речових прав на нерухоме майно и що встановлено судами.

Одночасно, в оспорюваному позивачем правочині №1618 було вказано, що нерухоме майно передається у власність іпотекодержателя за ціною 2 149 600 грн., яка визначена Державним підприємством "Державний інститут комплексних техніко-економічних досліджень" згідно звіту про оцінку майна від 19.06.2014 (п.п. 3 та 5 договору).

Приймаючи до уваги курс долару США по відношенню до гривні, що був встановлений Національним банком України на день укладання зазначених договорів, майна (виходячи з його вартості визначеної у договорі), що було передано у власність іпотекодержателя за договором б/н від 08.08.2014 за №1621, не було достатньо для задоволення кредиторських вимог відповідача в повному обсязі. Доказів того, що заборгованість за основним зобов'язанням була на момент укладання оспорюваного правочину погашена у інший спосіб, позивачем до матеріалів справи не надано.

Отже, відповідно до вимог чинного законодавства у іпотекодержателя було право на задоволення своїх кредиторських вимог за рахунок інших предметів іпотеки, в тому числі, приміщення першого поверху площею 246,2 кв.м., з нежитловим підвальним приміщенням площею 165,9 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. Лобановського Валерія, буд.21, корпус 6, яке у відповідності до умов договору від 08.08.2014 №1618 передано у власність іпотекодержателя за ціною 2 149 600 грн.

Судами попередніх інстанцій правомірно відхилені посилання позивача на норми ч. 4 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" як на підставу для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки вказана норма не передбачає автоматичного припинення зобов'язання, яке забезпечено іпотекою, в повному обсязі у разі, якщо іпотекодержатель скористався своїм правом на задоволення вимог у позасудовому порядку шляхом укладання відповідного договору, а лише вказує на недійсність вимог стосовно основного зобов'язання в тій його частині, в якій останнє було погашено за рахунок предмету іпотеки.

Таким чином, є вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що доводи позивача про припинення зобов'язань останнього за договором №ММ67818LG від 01.04.2014 про надання міжбанківського кредиту, у зв'язку з задоволенням вимог іпотекодержателя згідно з договором від 08.08.2014 про задоволенням вимог іпотекодержателя №1621 є безпідставними.

Посилання позивача (скаржника) на порушення судами попередніх інстанцій ст. 17 та ч. 4 ст. 36 Закону України "Про іпотеку", статей 593, 589, 600 ЦК України, відхиляються судовою колегією суддів як необґрунтовані, оскільки на вказані норми позивач посилався і в позовній заяві, і в апеляційній скарзі, суди попередніх інстанцій, виходячи з наведеного вище, вірно застосували вказані норми права; посилання ж скаржника на їх порушення є суто суб'єктивними посиланнями, адже, виходячи з мотивувальної частини касаційної скарги, скаржник намагається їх викласти з урахуванням обставин справи, на свій власний розсуд, що не може свідчити про порушення їх судами попередніх інстанцій або неправильне застосування.

Інші доводи позивача, викладені ним як у позовній заяві, в апеляційній та касаційній скаргах, і які є ідентичними, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, які їх спростували належним чином, та відхилили як такі, що не впливають на дійсність оспорюваного позивачем договору від 08.08.2014 за №1618. При цьому, в частині встановлення нових обставин та переоцінки доказів, касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14).

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Український фінансовий світ" Оберемка Романа Анатолійовича залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 26.04.2016 у справі № 910/2821/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Т.Л. Барицька

Судді: В.І. Картере

Н.М. Губенко