ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 910/2651/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівДроботової Т.Б., Кравчука Г.А.розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Аграрний фонд"на постановуКиївського апеляційного господарського судувід22.09.2016у справі№910/2651/16Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Млибор"доПублічного акціонерного товариства "Аграрний фонд"про стягнення сумиза зустрічним позовомПублічного акціонерного товариства "Аграрний фонд"доПублічного акціонерного товариства "Млибор"простягнення суми

за участю

- позивача:1) Боброва О.Ю. (довіреність від 01.09.2016) 2) Гуськова О.А. (довіреність від 04.04.2016)- відповідача:1) Деруга Н.О. (довіреність від 19.04.2016) 2) Адамчук Л.І. (довіреність від 13.04.2016),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Публічне акціонерне товариство "Млибор" (далі - позивач) просило, з урахуванням уточнення позовних вимог стягнути з Публічного акціонерного товариства "Аграрний фонд" (далі - відповідач) заборгованість у розмірі 38414,98 грн. за договором складського зберігання від 01.11.2013 № 200-05/13.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив взяті на себе договірні зобов'язання щодо оплати позивачу вартості наданих послуг із зберігання зерна, у зв'язку з чим у відповідача утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню у судовому порядку.

У лютому 2016 року відповідач подав до господарського суду зустрічну позовну заяву, де просив стягнути з позивача 25682,52 грн. збитків, 1 341,81 грн. інфляційних втрат та 595,30 грн. три відсотки річних.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач неправомірно списавши зерно при відвантаженні, допустив нестачу зерна у відповідному обсязі, у зв'язку з чим завдав відповідачу збитків.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.06.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Домнічева І.О., судді Нечай О.В., Усатенко І.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді Майданевич А.Г., Гончаров С.А.), первісний позов задоволено, у зустрічному позові відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказані вище судові рішення та прийняти нове, про відмову у задоволення первісного позову та про задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

У відзиві позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.11.2013 між позивачем та відповідачем укладений договір складського зберігання № 200-05/13, згідно з умовами пункту 1.1 якого відповідач зобов'язався передати, а позивач прийняти на зберігання зернові, зернобобові, олійні культури за заліковою вагою у кількості, яка визначається по фактичній кількості зерна, що надійшло на карточку відповідача і засвідчується складськими квитанціями та в установлений строк повернути їх відповідачу або особі, зазначеній ним, як одержувач, відповідно до якісних показників, передбачених діючими ДСТУ.

Відповідно до пунктів 5.2, 5.3 договору розмір плати (тарифу) за надання послуг по зберіганню зерна становить 13,75 грн., крім того ПДВ 2,75 грн., а всього з ПДВ 16,50 грн. за тонну на місяць. Відповідач оплачує вартість послуг із зберігання зерна на підставі наданих позивачем у термін до 10-го числа наступного за звітним місяцем одним пакетом належним чином оформлених відповідних документів.

Судами також встановлено, що позивач відповідно до складських квитанцій приймав та зберігав зерно, проте відповідач в порушення умов договору не здійснив оплати вартості наданих позивачем послуг із зберігання за період з грудня 2014 року по вересень 2015 року.

Задовольняючи первісний позов місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, своє рішення мотивував тим, що відповідач неналежним чином виконав договірні зобов'язання щодо своєчасної оплати послуг, які були наданні позивачем, а тому заборгованість, яка виникла у відповідача, підлягає стягненню. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд зазначив, що відповідач не довів наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення у діях позивача, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, відтак дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення заявленої відповідачем суми збитків.

У касаційній скарзі відповідач, як на підставу неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права, посилається на те, що суди неправильно не застосували до спірних правовідносин положення чинного законодавства.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходячи із наступного.

Відповідно до приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 936 Цивільного кодексу України визначено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Статтею 938 цього кодексу передбачено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання (ч.1).

Відповідно до частини першої статті 946 наведеного кодексу плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Згідно пункту 24 статті 1 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" складські документи на зерно - це товаророзпорядчі документи, що видаються зерновим складом власнику зерна як підтвердження прийняття зерна на зберігання та посвідчення наявності зерна і зобов'язання зернового складу повернути його володільцеві такого документа.

Як встановлено судами, згідно умов договору та складських документів на зерно позивач у спірний період надавав відповідачу послуги із зберігання зерна, проте відповідач їх не оплачував у термін, який був визначений сторонами у п.5.3 договору, у зв'язку з чим у відповідача виник борг у розмірі 38414,98 грн.

Відповідно до приписів статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1).

При цьому судами встановлено, що 31.10.2015 між позивачем та відповідачем складено акт звірки взаємних розрахунків за договором від 01.11.2013 № 200-05/13, у якому відповідач визнав заборгованість у наведеній сумі. Даний акт звірки не містить заперечень відповідача щодо неотримання від позивача обумовлених договором послуг за спірний період та суми заборгованості.

Відповідач наведених обставин не спростував.

Зважаючи на викладене, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення на підставі встановлених фактичних обставин справи суд касаційної інстанції зазначає, що суди попередніх інстанції дійшли правильного висновку про те, що відповідач отримавши від позивача послуги зі зберігання зерна за відповідний період, не оплатив їх у строк, що був визначений сторонами у договорі, тому такі обставини вказували на наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми заборгованості, оскільки позивач свої договірні зобов'язання виконав належним чином.

Відтак посилання відповідача на те, що строк виконання зобов'язання щодо оплати послуг за зберігання зерна не настав, є безпідставними та спростовуються вище викладеними обставинами.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що списання позивачем аспіраційних відходів при відвантаженні зерна стали підставою для звернення відповідача до суду із зустрічним позовом про стягнення збитків, інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Частиною першою статті 950 Цивільного кодексу України передбачено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Згідно статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

При цьому наявність збитків згідно із приписами статті 33 Господарського процесуального кодексу України має доводитись, в даному випадку позивачем за зустрічним позовом.

У касаційній скарзі як на підставу для скасування судових рішень відповідач наводить умови п.3.4 договору, зазначаючи, що згідно з цим пунктом поклажодавець визнає втрату у вазі за рахунок поліпшення показників по вологості не більше 0,5%, по смітній домішці не більше 0,2% за весь період зберігання, за умови зберігання зерна понад 3 місяці та за умови проведення операцій доробки зерна поклажодавця, які призвели до зменшення ваги та підтверджені відповідними документами. У випадках встановлених законодавством природні втрати списуються за рахунок поклажодавця.

Отже із вказаних доводів відповідача вбачається, що втрата зерна у вазі за рахунок поліпшення показників по вологості та по смітній домішці передбачена умовами договору складського зберігання. Також згідно цих доводів відповідача у випадках встановлених законодавством природні втрати списуються за рахунок поклажодавця.

Таким чином із вказаних доводів відповідача вбачається, що списання природних втрат переданого на зберігання зерна визначено умовами договору.

Відповідач, як встановлено судом апеляційної інстанції, доказів на підтвердження понесених ним збитків не надав, а також не довів наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення у діях позивача, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, встановлених судом апеляційної інстанції обставин не спростував, у своїй касаційній скарзі продовжує посилатись на те, що він зазнав збитків внаслідок списання позивачем аспіраційних відходів при відвантаженні зерна.

Між тим, відповідно до положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч.2).

Отже повноваження, надані суду касаційної інстанції, відрізняються від повноважень, наданих судам попередніх інстанцій, і суд касаційної інстанції не має права в черговий раз розглядати спір по суті, а лише перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.

При цьому, у Господарському процесуальному кодексі України правовою підставою для скасування судових рішень визначено порушення норм процесуального права, проте суд касаційної інстанції, з урахуванням приписів статей 1115, 1117, 11110 цього кодексу, не вправі визначати порушення судом норми процесуального права те, що позивач за зустрічним позовом не довів обставини справи, на які посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Аграрний фонд" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2016 у справі Господарського суду міста Києва №910/2651/16, залишити без змін.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді Т.Б. Дроботова

Г.А. Кравчук