ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 904/618/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Стратієнко Л.В. (доповідач)суддів Вовк І.В. Кондратова І.Д.за участі представників: позивачів: відповідача: не з'явився не з'явивсярозглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3на постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 рокуу справі№ 904/618/16за позовомфізичної особи - підприємця ОСОБА_3дофізичної особи - підприємця ОСОБА_4про стягнення 254 444,63 грнВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 р. позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача 254 320,00 грн неустойки за користування приміщенням за час прострочення, 43,71 грн 3% річних, 80,92 грн інфляційних втрат.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2016 (суддя - Петрова В.І.) позов задоволено.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 неустойку у розмірі подвійної плати за користування приміщенням за час прострочення у розмірі 254 320,00 грн, 43,71 грн 3% річних, 80,92 грн інфляційних витрат та судовий збір.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.10.2016 (головуючий - Виноградник О.М., судді - Джихур О.В., Дмитренко Г.К.) рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2016 скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з позивача на користь відповідача судові витрати.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на незаконність та необґрунтованість постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.10.2016, просить її скасувати та залишити в силі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2016.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як встановлено апеляційним господарським судом, позивач зазначав, що 01.09.2013 між ФОП ОСОБА_3 (орендодавець) та ФОП ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір оренди нерухомого приміщення № 131212, за умовами якого орендодавець зобов`язувався передати, а орендар прийняти в строкове платне користування частину приміщення № 58 (орендоване приміщення), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктом 2.1. договору сторони передбачили, що передача орендованого приміщення здійснюється з моменту укладення договору за актом приймання - передачі.

Згідно з п. 6.1., п.п. б п. 6.2. договору орендодавець зобов'язаний передати орендарю приміщення за договору оренди, а орендар - своєчасно проводити орендні платежі.

За п. п. 4.1., 4.2. договору розмір орендної плати складає 5 780,00 грн в місяць. Орендна плата сплачується щомісячно до 05 числа поточного місяця передплатою за поточний місяць.

У п. п. 4.4.-4.5. договору сторони погодили, що орендар компенсує орендодавцю плату за землю. Також в разів прийняття нових законів та інших обов`язкових законодавчих актів, наслідком яких буде понесення орендодавцем витрат, такі витрати також компенсуються орендарем; орендар невідкладно здійснює компенсацію витрат за комунальні послуги та експлуатацію, за фактом пред`явлення таких.

Даний договір автоматично втрачає свою силу та вважається розірваним, без будь-яких повідомлень з боку орендодавця, у випадку не виконання орендарем умов п.п. 4.1., 4.2., 4.3., 4.4., в зазначеному випадку орендар зобов'язаний звільнити орендоване приміщення негайно (п. 4.6. договору).

За п. 7.1. договору у разі порушення умов договору орендодавець має право розірвати цей договір в односторонньому порядку. У цьому випадку орендар звільняє приміщення негайно.

Відповідно до п. 3.1. договору строк оренди був з 01.09.2013 по 31.12.2013.

01.09.2013 між сторонами було підписано акт приймання - передачі в оренду приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. При цьому в акті зазначено, що приміщення обладнано вікнами, металевими вхідними дверми, освітленням.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд, врахувавши факти, встановлені рішенням у справі № 904/9275/15, а також те, що відповідач не повернув приміщення та не сплатив заборгованість, яку було стягнуто за рішенням суду у справі № 904/9275/15, прийшов до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної плати за користування приміщенням за час прострочення у розмірі 254 320,00 грн та 43,71 грн 3% річних, 80,92 грн інфляційних витрат.

Проте, погодитись з такими висновками суду неможливо, виходячи з такого.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

За змістом положень ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Частиною 2 ст. 180 ГК України встановлено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 ГК України).

Аналогічне положення закріплено і в ч. 1 ст. 638 ЦК України.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (1 ст. 759 ЦК України).

Приписи чинного ЦК відносять до обов'язкових істотних умов договору оренди таку умову, як його предмет.

Відповідно до ч. 1 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Статтею 184 ЦК України встановлено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей індивідуалізуючи її.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (ч. 8 ст. 181 ГК України).

Здійснивши аналіз змісту договору від 01.09.2013 та акту від 01.09.2013, та врахувавши, що сторони в договорі та в акті не визначили індивідуальні ознаки майна, що є предметом цього договору та яке передається в оренду (його площі, номеру квартири або офісу), а лише зазначили, що це "частина приміщення № 58", апеляційний суд прийшов до правильного висновку, що вказаний договір не містить істотної умови - предмету та згідно з ст. ст. 760 793 795 ЦК України є неукладеним.

Крім того, позивачем на вимогу апеляційного суду не було надано будь-яких доказів, що підтверджували б фактичні дії щодо виконання цього договору, а саме доказів направлення вимог, претензій щодо сплати вартості орендної плати в період дії договору, відшкодування комунальних послуг, плати за землю згідно з р. 4 договору, доказів часткової оплати таких сум або відмови від оплати, вжиття заходів щодо переобладнання приміщення.

Отже, апеляційний суд, врахувавши факт неукладення вказаного договору, а також те, що застосування відповідальності за неналежне виконання зобов'язання (неустойка; 3 % і інфляційні втрати) можливо лише за умови наявності цього зобов'язання та його порушення, чого позивачем не було доведено, а також відсутність підстав для врахування фактів, встановлених у справі № 904/9275/15 (зазначене судове рішення не набрало законної сили на момент винесення оскаржуваної постанови апеляційним судом), правомірно скасував рішення місцевого суду та відмовив в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги висновків апеляційного господарського суду не спростовують, вони були вже предметом розгляду в суді апеляційної інстанції, де їм була дана належна правова оцінка, а вимоги касаційної скарги, які зводяться до переоцінки встановлених у справі доказів та з'ясування додаткових обставин справи в силу вимог ст. 1117 ГПК України не можуть бути предметом розгляду в суді касаційної інстанції.

Отже, підстав для скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.10.2016 не вбачається.

Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати за подання касаційної скарги покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2016 року у справі № 904/618/16 - без змін.

Головуючий, суддя Л. Стратієнко Суддя І. Вовк Суддя І. Кондратова