Постанова ВГСУ від 14.06.2016 року у справі №918/1392/15

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2016 року Справа № 918/1392/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.(доповідач),суддівГоголь Т.Г., Бакуліної С.В.розглянувши матеріали касаційної скарги Фермерського господарства "АКО"на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 01.04.16у справі№918/1392/15 Господарського суду Рівненської областіза позовомФермерського господарства "АКО"до1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера" 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД"провизнання пунктів договору купівлі-продажу недійснимиУхвалою Вищого господарського суду України від 17.05.16, винесеною у складі колегії суддів: Добролюбова Т.В. - головуючий, Гоголь Т.Г., Швець В.О., розгляд касаційної скарги призначено на 09.06.16.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 08.06.16 №08.03-04/1945 призначено автоматичну зміну складу суддів у зв'язку з перебування судді Швеця В.О. на лікарняному, за наслідками якої визначено склад колегії суддів: Добролюбова Т.В. - головуючий, Гоголь Т.Г., Бакуліна С.В.

У судовому засіданні від 09.06.16 оголошено перерву до 14.06.15.

Участь у судовому засіданні взяли представники від позивача: Карпець О.В. - за дов. від 07.12.15; Терещенко О.М. - за. дов. від 07.12.15.

Представники від відповідачів у судове засідання не з'явились, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Фермерським господарством "АКО" у грудні 2015 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера" та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД" про визнання недійсними пунктів 4.2, 4.7, 4.8, 7.2, 7.3 договору купівлі-продажу від 22.05.13 №12156. Позовні вимоги мотивовані тим, що зміст пунктів 4.2, 7.2, 7.3 Договору суперечать приписам статті 536, частині 5 статті 694, статей 1054-1057 Цивільного кодексу України, підпункту 14.1.245 пункту 14 статті 14 Податкового кодексу України. Позивач вказував, що пункт 7.3 договору передбачає розмір плати за товарним кредитом - 350% річних унаслідок прострочення оплати більш ніж на 10 днів, проте обрана міра відповідальності суперечить вимогам розумності та справедливасті, інтересам держави і позивача. Щодо вимог про визнання недійсних пунктів 4.7, 4.8 договору, то позивач вказував, що валютний еквівалент у визначенні ціни товару суперечить зокрема частині 2 статті 198 Господарського кодексу України та частині 5 статті 180 названого Кодексу. В обґрунтування своїх вимог позивач наголосив, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агросфера" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД", як новим кредитором, укладено договір про відступлення права вимоги.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 20.01.16 ухваленим суддею Романюк Р.В., у позові відмовлено. Суд першої інстанції визнав, що укладаючи оспорюваний правочин сторони виходили з принципів вільного волевиявлення, а їх дії в частині передачі-отримання товару свідчать, що спірний договір спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені. Посилання позивача на те, що оспорюваний правочин укладено на вкрай невигідних для нього умовах і з порушенням волі останнього відхилені судом з огляду на те, що позивачем не доведено у встановленому порядку, що за відсутності певних обставин правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах. Суд керувався приписами статей 203, 204, 215, 627 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України.

Рівненський апеляційний господарський суд колегією у складі: Бучинська Г.В. - головуючий, Філіпова Т.Л., Василишин А.Р., постановою від 01.04.16, перевірене рішення місцевого суду залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

Фермерське господарство "АКО" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та додатковими поясненнями до скарги, в яких просить рішення і постанову у даній справі скасувати та прийняти нове про задоволення позову. В частині вимог стосовно пунктів 4.7, 4.8 скаржник посилається на порушення судами приписів постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.98 №1998 "Про удосконалення порядку формування цін" якою визначено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Під час формування цін є обґрунтованим урахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни. В частині відмови у визнанні недійсними пунктів 4.2, 4.3, 7.3 договору, то скаржник посилається на порушення судами статей 215, 230, 509, 627, 694 Цивільного кодексу України. При цьому скаржник посилається на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 21.10.14 зі справи №3-144гс14. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на розрахунок процентів передбачених пунктами 4.2, 7.2, 7.3 договору. Дані проценти підпадають під визначення пені, відтак з урахуванням положень пункту 7.1 має місце подвійна відповідальність боржника, що суперечить законодавству та правовим позиціям викладеним Верховним Судом України у постанові від 01.07.14 зі справи №3-31гс14 та Вищим господарським судом України у постанові від 09.03.16 зі справи №923/1256/15.

Крім того, скаржником заявлено клопотання про здійснення фіксування судового процесу, яке було задоволено судом.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД" отримано відзив на касаційну скаргу у якому Товариство просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові акти - без змін. Товариство зазначає, що приписами статті 189 Господарського кодексу України, статей 524, 533 Цивільного кодексу України передбачено право сторін правочину визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Проценти у передбачені пунктами 4.2, 7.2 і 7.3 договору є процентами за користування товарним кредитом у разі порушення строку оплати. Крім того Товариство зазначає, що з боку скаржника відбулось схвалення спірного договору, що установлено судовими рішеннями зі справ №904/7731/13, №904/5019/14, №904/2123/14. Також товариство посилається на правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 18.01.11 зі справи №42/252, Вищого господарського суду України у постановах від 25.09.12 зі справи №32/5005/3471/2012, від 26.10.10 зі справи №11/175-10, від 14.05.13 зі справи №21/5005/6461/2012. Також від Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД" отримано клопотання про розгляд касаційної скарги без представника Товариства за наявними матеріалами справи, яке задоволено судом.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера" відзив на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., заслухавши пояснення представників скаржника, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає таке.

При розгляді даного спору судами установлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агросфера" - продавець, та Фермерський господарством "АКО" - покупець, 22.05.13 укладено договір купівлі - продажу №12156, за умовами якого продавець зобов'язався передати, а покупець - прийняти та сплатити вартість засобів захисту рослин, мікродобрив - іменованих в подальшому товар, відповідно до умов даного договору та додаткових угод і специфікацій до нього. Згідно з пунктами 3.1 і 3.2 договору конкретний вид товару, його асортимент, кількість, ціна, строк поставки та умови оплати товару наведені в специфікаціях до даного договору, які є невід'ємною частиною договору. Ціна товару встановлена за домовленістю сторін, а сторони визначили грошовий еквівалент зобов'язання у іноземній валюті - долар США. Оплата вартості товару (виконання зобов'язання) підлягає у гривні, згідно розділу 4 цього договору. Загальна сума договору складається із суми вартості товару за всіма специфікаціями, підписаними в рамках цього договору, які є його невід'ємною частиною, з урахуванням зміни ціни у спосіб передбачений пунктами 4.7, 4.8 та суми процентів за користування товарним кредитом. Пунктом 4.2 розділу 4 договору сторони погодили, що товарний кредит з відстрочкою платежу за даним договором надається на умовах сплати 0,01% річних за користування товарним кредитом. Товарний кредит наданий продавцем покупцю в межах строків визначених умовами оплати товару у специфікації - є строком правомірного користування товарним кредитом. Користування товарним кредитом за межами строків установлених умовами оплати товару - є неправомірне користування покупцем товарним кредитом. У разі несвоєчасної сплати товарного кредиту, покупець продовжує користуватись товарним кредитом - неправомірне користування, за ставкою передбаченою пунктом 7.2., тобто упродовж 10-ти календарних днів, а далі за ставкою згідно з пунктом 7.3. договору. Пунктом 4.5 договору сторони визначили, що сплата процентів за користування товарним кредитом здійснюється покупцем у строк, який визначається: датою погашення (сплати) товарного кредиту, що визначена умовами оплати товару у специфікації, а у разі несвоєчасного погашення заборгованості за товарним кредитом - неправомірне користування, сплата процентів здійснюється покупцем щоденно і до дати фактичного погашення товарного кредиту; датою фактичного дострокового погашення товарного кредиту, у випадку дострокового погашення товарного кредиту. Пунктами 4.7 та 4.8 договору сторони передбачили можливість зміни ціни на товар у разі зміни - збільшення або зменшення, офіційного курсу гривні до іноземної валюти - долара США. Пунктом 7.2 Договору погоджено, що у разі якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, на прострочену суму нараховуються 35 процентів річних за користування товарним кредитом від останнього дня строку, коли товар мав бути оплачений, та упродовж 10-ти календарних днів, тобто до моменту, коли починає діяти інша процентна ставка, визначена у пункті 7.3 цього договору. За умовами пункту 7.3 договору, якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, через 10 календарних днів від останнього дня строку, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати, на прострочену суму нараховуються 350 процентів річних за користування товарним кредитом.

Відповідно до частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України справи порушуються за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів - підстав позову та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Розглядаючи даний спір судами обох інстанцій установлено, що предметом даного судового розгляду є вимога про визнання недійсним пунктів 4.2, 4.7, 4.8, 7.2. та 7.3 договору купівлі - продажу від 22.05.13 № 12156. Підставою позову Фермерським господарством "АКО" визначено укладання спірного правочину на невигідних умовах та з порушенням його волі і приписів законодавства.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України, за приписами якої однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є договір. Відповідно до частини першої статті 509 цього ж Кодексу зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з частиною першою статті 626 названого Кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Стаття 627 Цивільного кодексу України унормовує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частиною першою статті 628 цього ж Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Стаття 629 Цивільного кодексу України унормовує, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. При цьому, сутність свободи договору розкривається насамперед через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частинами 1-3 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, оскільки судами обох інстанцій не установлено обставин для визнання пунктів 4.2, 4.7, 4.8, 7.2, 7.3 договору купівлі-продажу від 22.05.13 №12156 недійсними, як не установлено судами і обставин пов'язаних з порушенням інтересів держави або волі позивача при укладенні спірного правочину.

Правочин може бути визнаний повністю або в певній частині недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів унормовані статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, застосовуються господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України тощо. У зв'язку з наведеним при розгляді справ про визнання договору чи його певних пунктів недійсними господарський суд установлює, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту. Згідно з приписами статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача. Господарський суд при розгляді даної категорії справ з'ясовує, чи відбулось в подальшому схвалення правочину особою та пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення може бути вчинення стороною дій, які свідчать про схвалення правочину: прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів тощо. Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства на підставі частини першої статті 207 Господарського кодексу України, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, відносяться ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства та спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами - статті 14, 15 Конституції України; відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Для прийняття рішення зі спору суд установлює, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися установленою. Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 Цивільного кодексу України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Судами установлено, що спірний договір підписаний повноважними представниками сторін та скріплений відбитками печаток сторін. Упродовж травня - липня 2013 року сторонами підписано десять специфікацій до спірного правочину. Судами обох попередніх інстанцій не установлено тих обставин, що договір суперечить інтересам держави, не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, позаяк установлено, що договір схвалено сторонами шляхом виконання його умов.

В частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними пунктів 4.7 і 4.8 договору суди обох інстанцій вірно виходили з того, що визначення платежів в грошовому еквіваленті до курсу іноземної валюти, прямо не заборонено та не суперечить чинному законодавству України. За приписами статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.. Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Відповідно до статті 190 Господарського кодексу України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання. Згідно з приписами статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Частинами 1, 2 статті 533 цього ж Кодексу унормовано, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до статті 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, втім, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання також в іноземній валюті. Отже, приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України, як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд України, зокрема у постановах від 04.07.11 у справі № 3-62гс11, від 26.12.11 у справі № 3-141гс11, від 24.09.14 у справі № 6-145-цс/14.

Посилання касаційної скарги на невідповідність пунктів 4.7, 4.8 договору приписам постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.98 N 1998, також визнаються судом неспроможними. Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.98 N1998 "Про удосконалення порядку формування цін" унормовано, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Під час формування цін є обґрунтованим урахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни. Тобто згадана норма не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. Судами обох інстанцій установлено, що за умовами пунктів 4.7, 4.8 договору, грошове зобов'язання за цим договором зі сплати платежів виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Доводи касаційної скарги щодо відмови судів попередніх інстанцій у визнанні недійсними пунктів 4.2, 7.2, 7.3 договору також не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових актів. Умови пункту 4.2 договору узгоджуються з приписами частини 2 пункту 5 статті 694 Цивільного кодексу України якими унормовано, що договором купівлі-продажу може бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем. Приписи статті 536 Цивільного кодексу України зобов'язують боржника сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Згідно з частиною 5 статті 694 Цивільного кодексу України, якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Зазначена норма регулює правовідносини, пов'язані з продажем товару в кредит, та узгоджується із свободою договору, унормованою статтею 627 Цивільного кодексу України. Отже, проценти за користування товарним кредитом за спірним договором не є штрафною санкцією. Законодавством України не передбачено заборон або обмежень щодо розміру, порядку, механізму нарахування процентів за користування товарним кредитом, а тому, сторони наділені правом, визначати такі умови на свій розсуд, керуючись своїми інтересами. З огляду на установлене судами, колегія суддів Вищого господарського суду України підтримує висновок судів попередніх інстанцій про те, що право продавця нараховувати проценти на прострочену суму від дня, коли товар повинен був бути оплачений до дня фактичної оплати передбачене сторонами умови пунктів 7.2, 7.3 договору, узгоджуються з приписами частини 1 пункту 5 статті 694 Цивільного кодексу України, відтак правові підстави для визнання їх недійсними відсутні.

Посилання скаржника на правові позиції викладені Верховним Судом України у постанові від 01.07.14 зі справи №3-31гс14 та Вищим господарським судом України у постанові від 09.03.16 зі справи №923/1256/15 також визнаються судом неспроможними, оскільки указані справи мають інший предмет спору - стягнення коштів, і обставини справи, відтак не можуть бути підставою для скасування судових актів у спорі про визнання пунктів договору недійсними. Це стосується і правової позиції Верховного Суду України у постанові від 21.10.14 зі справи №3-144гс14 предметом позову якої було визнання недійсною додаткової угоди до договору строкового банківського вкладу, а підставою - завищення ставки за депозитним вкладом.

Виходячи з того, що суд апеляційної інстанції, установив усі обставини справи, які входять до предмета доказування при вирішенні даної категорії спору, висновок суду про відсутність правових підстав для задоволення даного позову визнається правомірним. Відтак, правових підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не убачається. Витрати зі сплати судового збору за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України