ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року Справа № 910/20713/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Корнілової Ж.О. - головуючого (доповідач), Грека Б.М., Малетича М.М.,розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016у справі№ 910/20713/15 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Рада 5"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика"про за участю від позивача: від відповідача:стягнення 73328,83 грн., ОСОБА_4, ОСОБА_5,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2016 у справі № 910/20713/15 (суддя Карабань Я.А.) позов Товариства з обмеженою відповідальністю "РАДА-5" задоволено частково. Стягнуто із Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РАДА-5" 35461,90 грн. основного боргу; 8220,48 грн. пені; 4363,88 грн. інфляційної складової боргу; 844,94 грн. 3 % річних; 1218,13 грн. витрат з оплати судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15 ( у складі колегії суддів: Михальської Ю. Б. - головуючого, Отрюха Б. В., Тищенко А. І.) рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2016 у справі № 910/20713/15 залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15, і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що на підставі договору іпотеки від 24.12.2013, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мурашковською О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 3556, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика" 17.06.2014 набуло права власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 23266197 від 20.06.2014.

Факт того, що державна реєстрація права власності відповідача, зокрема, на квартиру АДРЕСА_1 відбулась відповідно до вимог чинного законодавства, підтверджується постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.10.2015, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24.02.2016 у справі № 826/2776/15.

Відповідно до частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судами встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Рада 5" та відповідачем, як власником квартири АДРЕСА_1 29.10.2014 укладено договір на надання житлово-комунальних послуг № УЖ/Р5-10/29/10/14, згідно з умовами якого позивач зобов'язувався надавати відповідачу послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій (далі, послуги), а відповідач зобов'язувався вказані послуги оплачувати вчасно і в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1.3. договору розмір щомісячної плати за надання послуг на дату укладення цього договору становить 1973,30 грн.

Сторони домовились про застосування авансової системи оплати послуг, передбачених умовами цього договору. Платежі по авансовій системі вносяться не менш ніж за один місяць до 20 числа місяця, що передує розрахунковому (пункт 2.2. договору).

Враховуючи наведений позивачем період розрахунку заборгованості, а також положення пункту 2.2. договору, судами встановлено, що позивач просить суд стягнути заборгованість з оплати наданих ним послуг за період з листопада 2014 року по травень 2016 року.

При цьому, вартість послуг, наданих у листопаді 2014 року склала 1933,83 грн., як зазначено у письмових поясненнях, поданих представником позивача 04.07.2016, розмір заборгованості за перший місяць розраховувався за 29 календарних днів. Викладене підтверджується рахунком на оплату № 1842 від 30.11.2014 на суму 1933,83 грн.

За розрахунком суду розмір заборгованості за комунальні послуги, надані позивачем протягом періоду з листопада 2014 року по травень 2016 року становить 37453,23 грн. (1933,83 грн. + 1973,30 грн. х 18 місяців (з грудня 2014 року по травень 2016 року).

Як зазначає позивач, відповідач взяті на себе згідно з умовами договору зобов'язання не виконав, послуги, які надав позивач протягом спірного періоду, не оплатив, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з позовом (із урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог), у якому просив суд стягнути з відповідача 35461,90 грн. основного боргу, 32658,12 грн. пені, 4363,88 грн. інфляційну складову боргу та 844,94 грн. 3% річних.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (частина 1 статті 174 Господарського кодексу України).

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки визначає Закон України "Про житлово-комунальні послуги".

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором про надання комунальних послуг, а права та обов'язки сторін визначаються, зокрема, положеннями глави 63 Цивільного кодексу України, Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 903 Цивільного кодексу України договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

При цьому, зобов'язання в силу вимог статей 525, 526 Цивільного кодексу України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до частини 7 статті 193 Господарського кодексу України не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Відповідно до частини 1 статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Судами встановлено, що представником відповідача документів на підтвердження оплати відповідачем заборгованості перед позивачем за договором, суду не надано.

Водночас, відповідач не надав суду належних та допустимих доказів, які б підтвердили, що протягом спірного періоду квартиру АДРЕСА_1 займали сторонні особи, а відповідач вказаною квартирою не користувався та, відповідно, послуги, надані позивачем не отримував.

Судами встановлено, що право власності відповідача на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване в установленому законом порядку 17.06.2014, а договір на надання житлово-комунальних послуг укладено з позивачем 29.10.2014, тобто після набуття відповідачем права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Умовами договору на надання житлово-комунальних послуг № УЖ/Р5-10/29/10/14 від 29.10.2014 на відповідача, як сторону вказаного договору, покладено обов'язок оплачувати послуги, надані на його підставі.

Враховуючи викладене, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов до правильного висновку, що вимога позивача щодо стягнення з відповідача основного боргу у розмірі 35461,90 грн. є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

При цьому, здійснивши перерахунок основного боргу, судами встановлено, що його розмір є більшим, ніж заявлено позивачем до стягнення. Пунктом 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарському суду при прийнятті рішення надано право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, і про це є клопотання заінтересованої сторони. Проте відповідного клопотання позивачем, як заінтересованою особою, суду не надано, тому враховуючи, що у правовідносинах сторін спору має місце допущене відповідачем порушення зобов'язання, вимога про стягнення з відповідача основного боргу підлягає задоволенню у розмірі, заявленому позивачем, а саме: 35461,90 грн.

Позивач просив суд стягнути з відповідача 32658,12 грн. пені, інфляційну складову боргу в розмірі 4363,88 грн. та 3% річних у сумі 844,94 грн.

Щодо цієї частини позовних вимог судами зазначено наступне.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги про стягнення з відповідача пені задоволені частково у розмірі 8220,48 грн.

Суд апеляційної інстанції правомірно погодився з висновком місцевого господарського суду про стягнення з відповідача пені у розмірі 8220,48 грн., виходячи з наступного.

Пунктом 10 частини 3 статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги споживач зобов'язаний сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що споживач несе відповідальність згідно із законодавством і цим договором за несвоєчасне внесення платежів за послуги - шляхом сплати пені у розмірі 1% від суми простроченого платежу, яка нараховується за кожний день прострочення, але не більше 100% загальної суми боргу (пункт 4.1.2. договору).

Відповідно до статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Пунктом 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 роз'яснено, що за приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини 2 статті 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Судами встановлено, що умови договору не містять положення, яке передбачає подовження строку нарахування штрафних санкцій у вигляді пені.

Як вбачається з розрахунку позовних вимог, доданого позивачем до заяви про збільшення розміру позовних вимог, позивач вказав день початку нарахування штрафних та фінансових санкцій для кожного чергового платежу, а також загальну кількість днів нарахування вказаних санкцій.

Судами встановлено, що позивачем здійснено нарахування штрафних та фінансових санкцій по 26.06.2016, при цьому початок нарахування вказаних санкцій для заборгованості за послуги, надані у листопаді 2014, визначений позивачем з 29.10.2014.

Суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що здійснений місцевим господарським судом перерахунок розміру пені є арифметично правильним, тому позовні вимоги про стягнення пені підлягають задоволенню в розмірі 8 220,48 грн.

Посилання позивача на норми Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій" правомірно не прийнято судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки відповідно до вказаного закону відповідальність у вигляді пені в розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 відсотків загальної суми боргу встановлюється для суб'єктів підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності, у той час, як відповідач у даній справі є власником об'єкта нежитлової нерухомості, а саме: квартири АДРЕСА_2.

Водночас, позовні вимоги про стягнення з відповідача 4363,88 грн. інфляційної складової боргу та 844,94 грн. 3% річних правомірно задоволені місцевим господарським судом, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, судами встановлено, що з урахуванням періодів, наведених позивачем у його розрахунках, розміри 3% річних та інфляційних є більшими та становлять 1047,88 грн. та 6881,97 грн. відповідно.

Пунктом 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарському суду при прийнятті рішення надано право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору та про це є клопотання заінтересованої сторони. Проте, відповідного клопотання позивачем, як заінтересованою особою, суду не надано, тому враховуючи, що у правовідносинах сторін спору має місце допущене відповідачем порушення зобов'язання, вимога про стягнення з відповідача трьох процентів річних підлягає задоволенню судом у розмірі, заявленому до стягнення позивачем, а саме 844,94 грн., а вимога про стягнення інфляційних втрат у розмірі 4363,88 грн.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до пункту 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15 Господарського суду міста Києва прийнято з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі судова колегія вважає непереконливими, і такими, що спростовуються наявними доказами та встановленими матеріалами справи.

Таким чином постанова Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15 Господарського суду міста Києва підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15 Господарського суду міста Києва залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі № 910/20713/15 Господарського суду міста Києва залишити без змін.

Головуючий, суддя:Корнілова Ж. О. Судді:Грек Б. М. Малетич М. М.