ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2016 року Справа № 916/1979/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівБожок В.С., Полянський А.Г.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргупершого заступника військового прокурора Південного регіону Українина постановуОдеського апеляційного господарського судувід28.01.2016у справі№916/1979/13Господарського судуОдеської областіза позовомБілгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: 1.Міністерства внутрішніх справ України 2.Головного управління Національної гвардії УкраїнидоЗатоківської селищної радитретя особа на стороні позивача Кабінет Міністрів Українитреті особи на стороні відповідача 1.Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 2.Медичний реабілітаційний центр внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України "Тополя" 3.Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗТ"провизнання недійсними рішень

за участю

- позивача-1: - позивача-2: - прокурора:Скляров Д.М. (довіреність від 15.07.2014) Скляров Д.М. (довіреність від 12.01.2016) Яговдік С.М. (посвідчення №029909 від 23.10.2014),

В С Т А Н О В И В:

Білгород-Дністровський прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся в суд в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - позивач-1), Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України з позовом до Затоківської селищної ради (далі - відповідач) про визнання недійсним рішень відповідача: від 09.03.2004 № 930 "Про розгляд листа суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_4"; від 30.12.2004 № 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_4 у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу"; від 18.11.2005 № 1749 "Про надання земельної ділянки Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що надана в оренду Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку було надано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР згідно з Державним актом НОМЕР_1, у зв'язку з чим порушується права державної власності на спірну земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.07.2013 було залучено до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1.Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4; 2.Медичний реабілітаційний центр внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України "Тополя"; Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗТ".

Ухвалами Господарського суду Одеської області від 02.09.2015 здійснено заміну позивача Головне управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України на Головне управління Національної гвардії України (далі - позивач-2) та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Кабінет Міністрів України.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2015 (суддя Зайцев Ю.О.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Туренко В.Б., судді Поліщук Л.В., Мишкіна М.А.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі перший заступник військового прокурора Південного регіону просить скасувати вищевказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення і неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Відповідач та треті особи відповідно до приписів статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції право постійного користування земельною ділянкою площею 3.8 га, що розташована за адресою: Одеська область, смт. Затока, Білгород-Дністровського району, у Головного управління внутрішніх військ МВС України, правонаступником якого як встановлено судами, є позивач-2, виникло на підставі розпорядження Ради Міністрів УРСР №674-р від 23.12.1987, відповідно до якого, у 1988 році вказаному попереднику позивача було видано Державний акт НОМЕР_1 на право постійного користування земельною ділянкою площею 3.8 га, що розташована за адресою: Одеська область, смт. Затока, Білгород-Дністровського району для будівництва закладу відпочинку.

На вказаній земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомого майна, у тому числі незавершене будівництво дев'ятиповерхового спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1".

База відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1» створена 03.06.1976 як в/ч 2266. Наказом командуючого ВВ МВС України від 14.05.2010 №194 слова «філія «Тополя» замінені словами «Медичний реабілітаційний центр внутрішніх військ «Тополя». Отже, як встановлено місцевим господарським судом, останній є правонаступником військова частина 2266, згідно наявної у справі довідки МРЦ ВВ МВС України «Тополя» від 20.01.2001 № 22 (а.с. 199 т.1).

Постановою Верховної Ради України від 24.08.1991 №1431-XІІ всі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані Верховній Раді України, розпочато створення республіканської гвардії. Законом України від 04.11.1991 №1774-XII створена Національна гвардія України. Відповідно до Закону України «Про Національну гвардію України» Національна гвардія України є державний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ. Відповідно, окремі військові частини внутрішніх військ МВС СРСР організаційно увійшли до складу Національної гвардії України і, таким чином, стали їх правонаступниками. Такою військовою частиною є Медичний реабілітаційний центр «Тополя» військова частина 2266. Згідно з Законом України від 26.03.1992 були створені внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України. До їх, складу увійшли військові частини, які не були включені до складу Національної гвардії України, і які також стали правонаступниками військових частин внутрішніх військ МВС СРСР. В період з 04.11.1991 по 11.01.2000 внутрішні війська МВС України та Національна гвардія України існували одночасно.

Таким чином, рішенням Затоківської селищної ради від 29.12.1997 №47 вирішено видати Національній Гвардії України, в/ч 2266 державний акт на право постійного користування земельною ділянкою нового зразку під розміщення бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1» за фактичним землекористуванням (а.с. 120 т.4).

В подальшому 10.06.2003 між попередником позивача-2 (Комітент) та Державною компанією «Укрспецекспорт» (Комісіонер) укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) №3/21/1-25Д, згідно умов якого з урахуванням додаткової угоди від 26.02.2004 №1 до договору, Комісіонер взяв на себе зобов'язання за комісійну винагороду вчинити в інтересах Комітента і за рахунок останнього від свого імені угоду з третьою особою (Покупець) реалізації нерухомого військового майна, а саме незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1», яке знаходиться за адресою: с. Затока, Білгород-Дністровського району, Одеської області. Ціна реалізації 998750,00 грн.

Попередник позивача в особі командувача внутрішніх військ МВС України листом від 26.02.2004 №3/23-598 надав згоду на реалізацію відповідно до договору комісії від 10.06.2003 3/21/1-25Д об'єкту незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1» (а.с. 180 т.1).

Між ДК «Укрспецекспорт» (Продавець) та ОСОБА_4 (Покупець та третя особа у справі) 01.03.2004 укладено договір купівлі продажу незавершеного будівництва бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться в смт. Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташовано на земельній ділянці площею 1,2 га. Договір посвідчений нотаріально цією ж датою та зареєстровано в реєстрі за №177 (а.с. 29-31 т.1).

За актом прийому-передачі від 06.04.2004 цей об'єкт незавершеного будівництва передано ОСОБА_4, акт підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК «Укрспецекспорт», ОСОБА_4 (а.с. 27 т.1).

Спірним рішенням Затоківської селищної ради від 09.03.2004 №930 надано згоду СПД ОСОБА_9 на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському курортному районі смт. Затока у довгострокову оренду терміном на 25 років (а.с. 41 т.1).

Спірним рішенням Затоківської селищної ради від 30.12.2004 №1312 затверджено СПД ОСОБА_4 проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському курортному районі смт. Затока у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано СПД ОСОБА_4 у довгострокову оренду терміном на 25 років вказану земельну ділянку (а.с. 42 т.1). 18.05.2005 між відповідачем (Орендодавець) та СПД фізичною особою ОСОБА_4 (Орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років. На земельній ділянці розташований незакінчений будівництвом оздоровчий заклад. Договір нотаріально посвідчений цією ж датою та зареєстрований в реєстрі за №309 (а.с. 127-129 т.4).

В подальшому, рішенням відповідача від 18.11.2005 №1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га Медичний реабілітаційний центр внутрішніх військ МВС України «Тополя» для експлуатації та обслуговування оздоровного закладу, розташованого у Лиманському районі смт. Затока у постійне користування; передано МРЦ внутрішніх військ МВС України «Тополя» вказану земельну ділянку у постійне користування; надано дозвіл на замовлення технічної документації по складанню державного акту на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 га (а.с. 49 т.1).

Згідно вказаних спірних рішень відповідача, а саме Рішення від 09.03.2004 №930, Рішення від 30.12.2004 №1312 та Рішення від 18.11.2005 №1749, частину спірної земельної ділянки було передано в орендне користування третій особі-1, а іншу частину - позивачу-2.

Повністю відмовляючи у позові місцевий господарський суд мотивував своє рішення тим, що передана в оренду третій особи-1 земельна ділянка є державною власністю та перебувала у постійному користуванні позивача-1, а відтак відповідач не мав права ухвалювати рішення щодо розпорядження нею, у тому числі без отримання згоди постійного землекористувача і вилучення її з його користування.

Окрім того, відповідачем було подано заяву про застосування строків позовної давності, яку місцевий суд задовольнив, посилаючись на те, що спірні рішення були прийняті відповідачем 09.03.2004, 30.12.2004 та 18.11.2005, а тому враховуючи, що загальний строк позовної давності триває 3 роки, суд дійшов висновку, що прокурор пропустив строк позовної давності для оскарження спірних рішень, оскільки мав звернутись у суд ще у 2007 році, а тому місцевий суд не знайшов підстав для задоволення позову.

Апеляційний господарський суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові, виходив з того, що обраний прокурором спосіб захисту прав позивачів про визнання незаконними та скасування рішень Затоківської селищної ради від 09.03.2004 №930, від 30.12.2004 №1312 та від 18.11.2005 №1749 не призводить до поновлення порушених прав та інтересів позивачів стосовно земельної ділянки відносно якої виник спір, а відтак розгляд даного позову не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права користування спірною земельної ділянкою (земельними ділянками) за спірними рішенням Затоківської селищної ради до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків). Спірні рішення у справі прийняті ще у 2004-2005 роках, тоді як позов про визнання їх недійсними заявлено прокурором лише в 2013 року, тобто через 9 років.

Також, колегія суддів апеляційного суду послалася на постанови Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-215цс14, від 04.02.2015 у справах №№ 6-222цс14, 6-233цс14, де вказано, що при розгляді справ, пов'язаних із застосуванням статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог, або відмову в їх задоволенні.

Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що прокурор, в установленому законом порядку, не довів належними засобами доказування факту порушення, невизнання або оспорювання прав та інтересів держави. Водночас, заявлені прокурором позовні вимоги, про визнання незаконними та скасування рішень Затоківської селищної ради самі по собі зводяться до вирішення питання щодо юридичної долі самого документа, а не щодо захисту порушеного або оспорюваного права позивача, тоді як у порядку господарського судочинства захисту підлягають порушені або оспорювані права і охоронювані законом інтереси. Враховуючи те, що позов, предметом якого є визнання недійсними ненормативних актів органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, а тому, за висновками суду апеляційної інстанції, позовна давність не застосовується.

Однак судові рішення прийнято при неповному з'ясуванні усіх обставин справи виходячи із наступного.

Статтею 13 Конституції України та подібною за змістом статтею 324 Цивільного кодексу України визначено, що земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до приписів статті 393 вказаного кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (ч.1). Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (ч.2).

Згідно із частиною першою статті 21 цього кодексу суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини першої статті 155 Земельного кодексу України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси окремих осіб, він може бути визнаний незаконним та скасований у судовому порядку.

Відтак оскільки із встановлених судами обставин справи вбачається, що відповідач діючи як орган місцевого самоврядування розпорядився земельною ділянкою, яка була надана за розпорядженням Ради Міністрів УРСР у постійне користування попереднику позивача-2, та як встановлено місцевим господарським судом є державною власністю, що судом апеляційної інстанції не спростовано, слід дійти висновку, що відповідач не мав право розпоряджатись нею, а отже висновки суду апеляційної інстанції про те, що не доведено порушення прав та інтересів держави, а також висновки про те, що вимоги, про визнання незаконними та скасування рішень відповідача самі по собі зводяться до вирішення питання щодо юридичної долі самого документа, а не щодо захисту порушеного або оспорюваного права позивача, є необґрунтованими оскільки суперечать фактичним обставинам справи, та не грунтуються на наведених положеннях законодаства.

Таким чином відсутні правові підстави вважати, що спірні акти відповідача могли породжувати права та обов'язки, тому висновки суду апеляційної інстанції про те, що вказаний позов сам по собі без пред'явлення інших вимог не призводить до захисту порушеного або оспорюваного права позивача, не ґрунтується на вказаних положеннях законодавства.

Крім того, за зальним правилом, визначеним у статті 124 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент розпорядження земельною ділянкою відповідачем, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до положень статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (ч.3). Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ч.4).

Згідно із приписами статті 143 цього кодексу примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ч.1 п."а")

Таким чином із положень наведеного законодавства вбачається, що розпоряджатись земельною ділянкою щодо передачі її іншій особі, наданою у постійне користування попереднику позивача-2, можливо лише після припинення права такого користування останнім у встановленому порядку.

Однак судами не встановлено, що у попередника позивача-2 чи у останнього припинилось право користування земельною ділянкою.

Не можна погодитись і із висновками місцевого господарського суду про те, що прокурор пропустив строк позовної давності для оскарження спірних рішень виходячи із наступного.

Так, згідно приписів статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу (ч.1).

Відповідно до статті 261 цього кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим приписами частин 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27 травня 2014 року №3-23гс14, від 2 вересня 2014 року в справі №3-82гс14, від 23 грудня 2014 року в справі №3-194гс14, від 22квітня 2015 року в справі 3-54гс15.

Відтак початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Ураховуючи викладене, у справі, що розглядається, суд першої інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається з моменту прийняття відповідачем оспорених рішень.

При цьому суд мав визначитись коли саме у позивачів виникло право на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд і в залежності від цього визначитись, чи сплив строк позовної давності.

При цьому судами обох інстанцій не досліджено компетенцію кожного із позивачів щодо права на спірну земельну ділянку у спірних правовідносинах. Вказана обставина є важливою при вирішенні питання для обрахування перебігу строку позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 47, частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи шляхом всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Судові рішення, прийняті у справі, вказаним вимогам не відповідають.

Оскільки вирішення спору в даній справі пов'язане із дослідженням та оцінкою доказів, з урахуванням вимог ст.ст.1115, 1117 цього кодексу, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

При новому розгляді справи суду необхідно всебічно та повно з'ясувати обставини справи в їх сукупності та вирішити спір відповідно до закону.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.3, 11110 ч.1, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу першого заступника військового прокурора Південного регіону України задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 та рішення Господарського суду Одеської області від 05.10.2015 у справі №916/1979/13, скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді В.С. Божок

А.Г. Полянський