ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2016 року Справа № 916/2773/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоГончарука П.А. (доповідача),СуддівКондратової І.Д., Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу малого підприємства "Аліса" на рішення господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі №916/2773/15 за позовом малого підприємства "Аліса" до Фонду державного майна України, третя особа: ОСОБА_4, за участю прокуратури Одеської області про визнання права власності,-

Встановив:

У липні 2015 року мале підприємство "Аліса" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Фонду державного майна України про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно бази відпочинку "Зорі Тирасполя", яке розташоване за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока, вул. Лазурна, 19.

Рішенням господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року у справі №916/2773/15, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильну оцінку судами попередніх інстанцій встановлених у справі обставин та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду скасувати, прийняти у справі нове рішення, яким позов задовольнити.

Представник позивача в судове засідання не прибув, заявивши клопотання про відкладення розгляду справи, яке залишено судом без задоволення за відсутністю правових підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши пояснення представника відповідача, прокурора, які висловились проти доводів касаційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечення проти них, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Предметом позову у цій справі є вимога про визнання права власності позивача на об'єкт нерухомості, розташований в Одеській області, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока, вул. Лазурна, 19 за набувальною давністю, оскільки він добросовісно, відкрито і безперервно користувався спірним майном з 1998 року.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, база відпочинку "Зорі Тирасполя" у смт. Затока по вул. Лазурна, 19, м. Білгород-Дністровський Одеської області, збудована Тираспольським монтажним управлінням Треста "Молделектромонтаж" (перейменованим 28 лютого 1994 року у Державне підприємство Тираспольське монтажне управління "Молделектромонтаж") у період з травня 1979 року по лютий 1980 року, що підтверджується Актами прийому виконаних робіт (Форма №2) за січень та травень 1981 року; відповідно до Акту державної приймальної комісії прийнята в експлуатацію 20 липня 1981 року.

1 січня 1998 року між Затоківською селищною радою і Тираспольським електромонтажним управлінням (б/в "Зорі Тирасполя") укладено договір оренди земельної ділянки строком на 1 рік, для обслуговування спірного закладу відпочинку, який зареєстровано в книзі записів договорів і встановлено право довгострокового користування землею. В зазначеному договорі міститься напис начальника "Молделектромонтаж" про те, що з 1 червня 1998 року по 31 грудня 1998 року платником за оренду землі є МП "Аліса".

Договором від 28 грудня 1998 року Тираспольським електромонтажним управлінням, як орендодавцем, базу відпочинку передано МП "Аліса" в оренду строком на 5 років з 1 січня 1999 року по 31 грудня 2003 року, а 25 лютого 2000 року ТМУ "Молделектромонтаж" листом №01/75 звернулось до Одеського обласного земельно-кадастрового центру та до Затоківської селищної ради про оформлення на МП "Аліса" технічної документації на земельну ділянку цієї бази строком на 10 років.

На підставі договору підряду від 7 травня 2000 року МПП "Вектор-Плюс" на замовлення позивача виконало роботи по збірці та монтажу дерев'яних будинків на б/в "Зорі Тирасполя".

28 квітня 2001 року ДП Тираспольське монтажне управління "Молделектромонтаж", як орендодавець, за договором оренди №4, з урахуванням додаткової угоди від 23 липня 2002 року, передало позивачу в оренду спірну базу відпочинку строком на 10 років з 1 січня 2001 року по 31 грудня 2012 року

На підставі рішення Затоківської селищної ради №550 від 28 грудня 2000 року, із подальшими змінами та доповненнями, 22 серпня 2001 року між Затоківською селищною радою, як орендодавцем, та МП "Аліса" терміном на 10 років укладено Договір оренди земельної ділянки площею 0,7499га під розміщення б/в "Зорі Тирасполя". Договір посвідчений приватним нотаріусом, зареєстрований в реєстрі за №3125, а також зареєстровано у міському відділі земельних ресурсів Держкомзему України, у Затоківський селищній раді, про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 4 вересня 2001 року.

За згодою ТМУ "Молделектромонтаж" позивачем замовлено архітектурно-планувальне завдання на реконструкцію бази відпочинку, а перший в свою чергу, повідомив листом №01/90 від 28 березня 2003 року Затоківську селищну раду про те, що при внесенні бази відпочинку "Зорі Тирасполя" в програму приватизації Молдавської придністровської республіки, колектив підприємства не буде претендувати на викуп майна даної бази.

Згідно протоколу №3 від 29 вересня 2011 року, було запропоновано позивачу, як належному виконавцю умов договорів оренди та орендарю, який мав першочергове право на купівлю майна бази відпочинку "Зорі Тирасполя", використати першочергове право купівлі майна бази відпочинку "Зорі Тирасполя" (т.1, а.с.107-108).

Позивач, скориставшись запропонованим йому правом на першочергову купівлю орендованого ним майна, 3 жовтня 2011 року за договором купівлі-продажу №11-03 майна за кордоном придбав у Міністерства економіки Придністровської молдавської республіки базу відпочинку "Зорі Тирасполя", яка знаходиться на балансі ДУП "Монтажне управління "Молделектромонтаж", та відповідно до квитанцій від 18 жовтня 2011 року перерахував продавцю 37 100 доларів США, що еквівалентно 385 840 руб. Придністровської молдавської республіки, а 4 листопада 2011 року сторони цього договору оформили акт приймання-передачі майна.

Водночас, у листопаді 2011 року позивачем отримано лист Затоківської селищної ради №1263/01-29/3 від 8 вересня 2011 року про припинення її рішенням №481 від 23 серпня 2011 року договору оренди земельної ділянки від 22 серпня 2001 року у зв'язку із закінченням терміну його дії та зобов'язання МП "Аліса" у місячний строк повернути земельну ділянку.

Позивач, посилаючись на те, що спірною базою відпочинку він володів добросовісно, відкрито, безперервно, більше десяти років, вважає, що набув право власності на це майно за набувальною давністю, в зв'язку з чим звернувся до суду з позовом.

Дослідивши матеріали справи та встановивши, крім іншого, те, що, з 2004 року позивачем велося листування з Фондом державного майна України (т. 2, а.с. 15-17, 20, 21) стосовно бази відпочинку "Зорі Тирасполя", з якої вбачається, що спірне майно, відповідно до Угоди та Наказу Фонду державного майна України від 18 жовтня 2004 року №2176, є державною власністю України, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, вказавши, що позивач був обізнаний стосовно того, що база відпочинку є державною власністю України, а матеріали справи не містять будь-яких доказів права власності Міністерства економіки Придністровської молдавської республіки на це нерухоме майно, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено наявності всіх необхідних умов, встановлених ст. 344 ЦК України, для визнання права власності на спірне майно за набувальною давністю.

Зазначені висновки судів попередніх інстанцій є правильними з огляду на наступне.

Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів (ч. 1) і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2).

Цивільним кодексом України також передбачено й інші підстави набуття права власності, до яких, крім іншого, належить набуття права власності за набувальною давністю.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Виходячи з цієї норми матеріального права, задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, як і було зазначено в оскаржуваних судових рішеннях, можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння. Норми цієї статті не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов'язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника. Крім того, оскільки право власності за набувальною давністю набувається за рішенням суду, то на момент прийняття рішення право володіння позивача не має бути припинено.

Перебіг строку набувальної давності починається від моменту заволодіння річчю.

Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, правила ст. 344 Цивільного кодексу України перебіг строку володіння майном для визнання права власності на нього за набувальною давністю слід рахувати тільки після 1 січня 2001 року.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи, організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України" від 10 вересня 1991 року №1540 XII передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно ст. 1 Угоди між Урядами України і Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року, а також згідно наказу Фонду державного майна України від 18 жовтня 2004 року №2176, майно спірної бази відпочинку є державною власністю України.

Встановивши, що позивач з 2004 року був обізнаний, що база відпочинку "Зорі Тирасполя" є державною власністю України, та користувався спірним майном на підставі договірних зобов'язань, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач у даному випадку не є добросовісним набувачем спірного майна, що виключає можливість визнання його права власності на це майно за набувальною давністю.

Висновки попередніх судових інстанцій стосовно відсутності підстав для визнання права власності позивача на спірне нерухоме майно за набувальною давністю, викладені в оскаржуваних судових рішеннях, є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні скаржником зазначених положень матеріального права, а інші твердження позивача, зводяться до оцінки наявних у справі доказів, встановлення та переоцінка яких, в силу вимог ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

При цьому, такі доводи були предметом перегляду в суді апеляційної інстанції, зважаючи на зміст поданої відповідачем апеляційної скарги, і їм надана правильна правова оцінка, а тому, зазначені позивачем доводи не можуть бути підставою для зміни або скасування постановлених у справі оскаржуваних судових рішень.

З огляду на викладене, постановлені у справі оскаржувані судові рішення слід залишити в силі.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу малого підприємства "Аліса" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 17 грудня 2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі №916/2773/15 - без змін.

Головуючий:П.А. ГончарукСудді:І.Д. Кондратова Л.В. Стратієнко