ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 січня 2016 року Справа № 905/1156/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: Губенко Н.М.,
суддів: Барицької Т.Л.,
Картере В.І. (доповідач)
за участю представників:
ПАТ "Азовзагальмаш" - не з'явився,
ПАТ "Альфа-Банк" - Черея О.В.,
ПАТ "Торговий дім "Азовзагальмаш" - не з'явився,
ПАТ "Азовелектросталь" - Колтка О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Азовзагальмаш"
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015
та на рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015
у справі № 905/1156/15
за позовом Публічного акціонерного товариства "Азовзагальмаш"
до 1) Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк";
2) Приватного акціонерного товариства "Торговий дім "Азовзагальмаш";
3) Приватного акціонерного товариства "Азовелектросталь"
про визнання пункту кредитного договору недійсним
ВСТАНОВИВ:
У липні 2015 року ПАТ "Азовзагальмаш" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Альфа-Банк", ПАТ "Торговий дім "Азовзагальмаш", ПАТ "Азовелектросталь" про визнання пункту кредитного договору недійсним.
Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2015 (суддя Стасюк С.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015 (колегія суддів у складі: суддя Чорногуз М.Г. - головуючий, судді Агрикова О.В., Рудченко С.Г.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що сторони при укладенні оспорюваного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови і підписали договір про відкриття кредитної лінії № 114-В/13 від 01.10.2013, а тому всі умови цього договору з моменту його укладення є однаково обов'язковими для виконання сторонами.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015, рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст. 43 ГПК України, ст.ст. 11, 202, 203, 215, 509, 510, 511, 610-612, 614, 1054 ЦК України, ст.ст. 42, 44, 62 ГК України. Так, на думку позивача, зобов'язання поручителів за кредитними договорами не можуть створювати для позивача будь-яких обов'язків, в тому числі щодо дострокового повернення кредиту на вимогу банку поза межами інституту забезпечення виконання зобов'язань, оскільки така відповідальність може покладатися на третіх осіб виключно за договорами поруки або застави, які є самостійними правочинами.
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Альфа-Банк" просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку банку, наведені позивачем обставини не можуть свідчити про недійсність оспорюваного пункту кредитного договору.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.
Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:
- 01.10.2013 ПАТ "Альфа-Банк" (банк) та ПАТ "Торговий дім "Азовзагальмаш" (позичальник) укладений договір про відкриття кредитної лінії № 114-В/13, згідно з умовами якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в іноземній валюті, з лімітом 35 441 215,20 дол. США та строком дії до 01.07.2016;
- відповідно абзацу 9 п. 11.6. кредитного договору, сторони домовились, що банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, і виконання усіх інших зобов'язань позичальника за цим договором у строк не пізніше 10 календарних днів з дати направлення позичальнику відповідної вимоги, серед іншого, у разі виникнення у позичальника та/або у будь-якої особи, яка від свого імені надала гарантію, поруку або заставу у забезпечення зобов'язань позичальника за цим договором, простроченної заборгованості та/або несплаченої неустойки (пені, штрафів) за будь-яким іншим договором, що укладений позичальником та/або такою особою з банком, незалежно від виду договору та суми такої заборгованості;
- кредитний договір вважається укладеним з дати його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання зобов'язань позичальником за цим договором;
- 01.10.2013 ПАТ "Торговий дім "Азовзагальмаш" і ПАТ "Альфа-Банк" та ПАТ "Азовелектросталь" та ПАТ "Альфа-Банк" були укладені договори поруки № 249-П/13 та № 250-П/13 за якими поручителі поручаються за виконання боржниками обов'язків, що виникають на підставі договору про відкриття кредитної лінії № 114-В/13.
Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що абзац 9 п. 11.6. кредитного договору підлягає визнанню недійсним, оскільки не відповідає вимогам чинного законодавства та призводить до безпідставної відповідальності позичальника за дії, які не є обов'язковими для нього. Так, на думку скаржника, вказаний пункт договору покладає на позичальника обов'язки третіх осіб, що суперечить вимогам цивільного законодавства.
Господарські суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволені позову, виходили з того що оспорюваний пункт договору про відкриття кредитної лінії № 114-В/13 від 01.10.2013 не суперечить приписам чинного законодавства, а відтак відсутні правові підстави для визнання його недійсним.
Вищий господарський суд України з такими висновками господарських судів попередніх інстанцій погоджується виходячи з такого:
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами.
Частиною 3 ст. 6 ЦК України унормовано, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Оспорюваним пунктом кредитного договору передбачено право банку вимагати дострокового повернення кредиту. При цьому, вимога щодо дострокового повернення кредиту може бути висунута в тому числі у разі погіршення умов забезпечення, незалежно від того чи вплинули на ці обставини дії позичальника чи не вплинули.
Право сторін кредитного договору погодити такі умови кореспондується із положеннями ст. 1052 ЦК України, згідно з якими у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Враховуючи наведене, господарські суди цілком правомірно дійшли висновку про те, що позивачем, всупереч ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, не доведено в установленому законом порядку факту порушення оспорюваним пунктом договору будь-яких положень цивільного законодавства, оскільки сторони при укладенні оспорюваного пункту договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд узгодили його умови, у зв'язку з чим у господарського суду відсутні підстави вважати, що при укладенні договору, волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Оскільки оспорюваний в частині абзацу 9 п. 11.6. правочин був здійснений за волевиявленням обох сторін, в даному випадку твердження позивача свідчать про незгоду з раніше досягнутими домовленостями за кредитним договором, що не може бути підставою визнання оспорюваного пункту.
Довід касаційної скарги про те, що зобов'язання поручителів за кредитними договорами не можуть створювати для позивача будь-яких обов'язків, в тому числі щодо дострокового повернення кредиту на вимогу банку поза межами інституту забезпечення виконання зобов'язань, оскільки така відповідальність може покладатися на третіх осіб виключно за договорами поруки або застави, які є самостійними правочинами спростовується наведеним вище, з огляду на положення ст. 1052 ЦК України
Решта доводів касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що в силу положень ст. 1117 ГПК України знаходиться поза компетенцією суду касаційної інстанції, а тому відхиляються, як безпідставні.
Отже, висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.
Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене, підстави для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Азовзагальмаш" залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015 у справі № 905/1156/15 залишити без змін.
Головуючий суддя:Н. Губенко Судді: Т. Барицька В. Картере