ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2016 року Справа № 916/2342/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Іванової Л.Б., Картере В.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27.10.2015та на рішеннягосподарського суду Одеської області від 28.07.2015у справі№916/2342/15 господарського суду Одеської областіза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доФізичної особи-підприємця ОСОБА_5 простягнення 67947,40 грн. в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача ОСОБА_4;

- відповідача повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Одеської області від 28.07.2015 у справі №916/2342/15 (суддя Демешин О.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 27.10.2015 (судді: Ярош А.І., Головей В.М., Журавльов О.О.), відмовлено у позові Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі позивач/скаржник) до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (надалі відповідач) про стягнення 67 947,40 грн.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постанову та рішення скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи.

Ознайомившись з матеріалами та встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, перевіривши повноту їх встановлення та правильність юридичної оцінки попередніх судових інстанцій, дотримання судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, 05.07.2010 між позивачем та відповідачем був укладений договір про співпрацю №10/23, відповідно до умов якого сторони зобов'язалися сумісними зусиллями діяти в сфері торгівлі джинсовими виробами для досягнення спільних цілей: розвиток торгівельної мережі магазинів торгової марки "Джинси Суперціна" в м. Києві.

Як стверджує позивач, на виконання вказаного договору відповідачем було поставлено позивачу товар на загальну суму 6 505 доларів США, вказані грошові кошти були сплачені позивачем відповідачу; проте, частину поставленого товару у зв'язку з відсутністю на нього попиту було повернуто відповідачу з метою його заміни, яка (заміна товару) так і не відбулася, позаяк, як вважає позивач, у відповідача виник перед позивачем обов'язок з повернення грошових коштів за повернутий товар у розмірі 2 944 доларів США; при цьому, як на правове обґрунтування своєї вимоги позивач посилається на ст. 693 ЦК України.

При цьому, на підтвердження своїх доводів позивач надав: видаткову накладну №00000000176 від 13.07.2010 на суму 6 505 доларів США, акт корегування звірки взаємних розрахунків, акт звірки взаємних розрахунків та сам договір про співпрацю №10/23.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 ст. 14 ЦК України унормовано, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Приписами ст. 629 ЦК України та ст. 193 ГК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 43 ГПК України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу (ст. 33 ГПК України).

Згідно з ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вже зазначалося, позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача спірної суми у зв'язку з неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про співпрацю від 05.07.2010.

Проте, всупереч наведених норм щодо обов'язку особи довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування підстав своїх позовних вимог за допомогою належних та допустимих доказів, позивач, як вірно встановили суди, не довела жодним чином ані наявності у відповідача заборгованості перед позивачем за договором про співпрацю від 05.07.2010 і, відповідно, обов'язку сплатити позивачу грошові кошти у заявленому останнім розмірі, ані факту постачання саме відповідачем позивачу продукції, ані факту сплати позивачем відповідачем грошових коштів. Такі висновки судів є цілком обґрунтованими, оскільки надані позивачем в якості доказів документи не підтверджують доводів позивача, викладених в позові.

Так, по-перше, із дослідженої судами попередніх інстанцій видаткової накладної №00000000176 від 13.07.2010 вбачається, що постачальником товару є "Основна фірма", в той час, як в договорі про співпрацю від 05.07.2010, контрагентом позивача є ПП ОСОБА_5, яка йменується по тексту договору як "Сторона-1"); тобто, є вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що надана позивачем вказана накладна не підтверджує факту постачання продукції позивачу саме відповідачем. По-друге, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що додані позивачем до позову акт звірки взаємних розрахунків та акт коригування взаємних розрахунків не є первинними документами, в розумінні ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", адже відповідно до вказаної норми, первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Отже, акт звірки це документ, за яким бухгалтери підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій, а наявність чи відсутність будь-яких зобов'язань сторін підтверджується первинними документами, відповідно акт звірки не може використовуватись як письмова форма визнання боргу. Первинні документи повинні містити дату здійснення господарської операції, суму платежу або суму на яку проведено залік, інші реквізити. Саме такі первинні документи, а не складені на їх підставі акти звірки взаємних розрахунків чи акти коригування, виступають належними доказами у підтвердження проведення тієї чи іншої господарської операції, здійснення тих чи інших дій, виконання цивільних прав та обов'язків. По-третє, як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, та підтверджується матеріалами справи, позивачем взагалі не надано жодного документу (доказу) на підтвердження здійснення ним самим оплати відповідачу ані за договором про співпрацю, ані за будь-яким іншим зобов'язанням, позаяк, є правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що відсутні будь-які підстави вимагати від відповідача на підставі ст. 693 ЦК України повернення попередньої оплати за непереданий товар.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що відповідачем не надано жодного доказу на спростування доводів позивача, викладених у позовній заяв, колегія суддів зазначає, наступне.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як зазначалося в ч. 1 ст. 32 ГПК України, сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Тобто, законодавчими актами тягар доказування певних обставин покладається на одну зі сторін матеріальних правовідносин.

Позивач, в першу чергу, звертаючись до суду із позовом, виходячи із приписів ст.ст. 54, 57 ГПК України, зобов'язаний додати до позовної заяви і представити суду докази, які підтверджують позовні вимоги, і вже тільки потім, особа до якої заявлений позов, має право подати відзив на позов та документи на спростування обставин, викладених в позові. В даному ж випадку, позивач, звертаючись до суду із даним позовом не надав жодного доказу на підтвердження його підстав, за виключенням примірника договору, який підтверджує наявність правовідносин між позивачем та відповідачем. Тобто, саме позивачем не доведено жодної обставини, викладеної у позові, позаяк інша сторона не має чого спростовувати; надання ж відзиву є не обов'язком, а правом особи в силу ст. 59 ГПК України.

Посилання скаржника на те, що судом першої інстанції безпідставно зазначено про незаконність переведення позивачем боргу відповідача з іноземної валюти в гривню, а також про неможливість здійснення розрахунків у іноземній валюті, також не приймають до уваги, оскільки як вбачається із судового рішення, місцевим судом зазначено про те, що позивачем не доведено здійснення розрахунків позивачем з відповідачем ані в національній валюті, ані в іноземній валюті; тобто, як вказувалося вище, підставою відмови у позові є недоведеність позивачем позовних вимог, а не перерахування позивачем уявного ним боргу відповідача в іноземну валюту.

Інші доводи касаційної скарги також не спростовують правомірних висновків судів попередніх інстанцій про безпідставність заявленого позивачем позову.

Згідно зі ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, прийняте рішення суду першої і постанова апеляційної інстанцій відповідають матеріалам справи та вимогам закону, а тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27.10.2015 та рішення господарського суду Одеської області від 28.07.2015 у справі №916/2342/15 залишити без змін.

Головуючий суддя Т.Л. Барицька

Судді: Л.Б. Іванова

В.І. Картере