ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2017 року Справа № 904/9275/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівБакуліної С.В., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скаргиФізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м. Дніпрона постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.11.2016 рокуу справі господарського суду Дніпропетровської областіза позовомФізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м. ДніпродоФізичної особи - підприємця ОСОБА_5, м. Дніпропростягнення заборгованості у сумі 79 538, 42 грн. за договором оренди

за участю представників

позивача: не з'явився,

відповідача: ОСОБА_6

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі за текстом - ФОП ОСОБА_4) звернувся до господарського суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (далі за текстом - ФОП ОСОБА_5.) про стягнення заборгованості по орендній платі у розмірі 5 780 грн., 578 грн. штрафу, 69 360 грн. неустойки, 358, 20 грн. 3 % річних та 3 462, 22 грн. інфляційних втрат за неналежне виконання умов Договору оренди нежитлового приміщення № 131212 від 01.09.2013 року.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2015 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі: присуджено до стягнення з ФОП ОСОБА_5 на користь ФОП ОСОБА_4 5 780 грн. заборгованості з орендної плати, 578 грн. штрафу, 69 360 грн. неустойки, 358, 20 грн. 3 % річних, 3 462, 22 грн. інфляційних втрат та судовий збір.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано неналежним виконанням відповідачем умов Договору оренди щодо сплати орендної плати, що відповідно до приписів ст. ст. 530, 549, 598, 599, 625, 629, 759, 762, 785, 795 Цивільного кодексу України, ст. ст. 193, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 230, ч. 6 ст. 231, 286 Господарського кодексу України є правовою підставою для стягнення заборгованості з орендної плати, а також штрафу, неустойки, 3 % річних та інфляційних втрат, нарахування яких відповідає умовам Договору та законодавчим положенням.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.11.2016 року рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2015 року у справі було скасовано та в позові відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у справі № 904/618/16 про стягнення неустойки по Договору оренди нежитлового приміщення № 131212 від 01.09.2013 року, на підставі якого заявлено позов у даній справі, судом апеляційної інстанції встановлено факт неукладеності даного Договору оренди і такі обставини відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України є преюдиціальними, а, отже, не доводяться знову, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову про стягнення заборгованості з орендної плати та штрафних санкцій за неукладеним Договором.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ФОП ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.11.2016 року, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2015 року залишити в силі.

ФОП ОСОБА_5 відзиву на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні представник відповідача проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Позивача згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника відповідача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Місцевий господарський суд задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі виходив з того, що 01.09.2013 року ФОП ОСОБА_4 (орендодавець) та ФОП ОСОБА_5 (орендар) укладено Договір оренди нежитлового приміщення № 131212 (далі за текстом - Договір оренди), за умовами п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування частину приміщення АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 2.1 Договору оренди передача орендованого приміщення здійснюється з моменту укладення Договору по акту приймання-передачі.

Згідно з п. п. 4.1, 4.2 Договору оренди розмір орендної плати складає 5 780 грн. в місяць, яка сплачується щомісячно до 05 числа поточного місяця передоплатою за поточний місяць.

В п. 4.6 Договору оренди сторони погодили, що даний Договір оренди автоматично втрачає свою силу та вважається розірваним без будь-яких повідомлень зі сторони орендодавця у випадку не виконання орендарем умов п. п. 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 Договору, у цьому випадку орендар зобов'язаний звільнити орендоване приміщення негайно.

В п. 7.1 Договору встановлено, що у разі порушення умов Договору орендодавець має право розірвати цей Договір в односторонньому порядку, у цьому випадку орендар звільняє приміщення негайно.

01.09.2013 року сторонами підписано акт приймання передачі в оренду приміщення розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

У зв'язку з несплатою відповідачем орендної плати за вересень 2013 року, позивач звернувся до орендаря з вимогою повернути орендоване приміщення за актом приймання-передачі на підставі п. 4.6 Договору оренди, яка залишена без відповіді та виконання (орендну плату не сплачено, орендоване майно не повернуто), при цьому, суду не надано доказів належного виконання відповідачам умов Договору оренди.

За таких обставин та враховуючи положення ст. ст. 530, 549, 598, 599, 625, 629, 759, 762, 785, 795 Цивільного кодексу України, ст. ст. 193, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 230, ч. 6 ст. 231, 286 Господарського кодексу України, місцевий господарський суд дійшов висновку щодо правомірності та обґрунтованості позовних вимог про стягнення заборгованості з орендної плати у розмірі 5 780 грн., штрафу нарахованого відповідно до п. п. 8.3, 8.4 Договору оренди у розмірі 578 грн., договірної неустойки за період з 06.09.2013 року по 06.03.2014 року у розмірі 69 360 грн., а також нарахованих відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України за період з 06.09.2013 року по 30.09.2015 року 3 % річних у розмірі 358, 20 грн. та інфляційних втрат у розмірі 3 462, 22 грн.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та відмовляючи у задоволенні таких вимог виходив з того, що постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.10.2016 року у справі № 904/618/16 за позовом ФОП ОСОБА_4 до ФОП ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за Договором оренди № 131212 від 01.09.2013 року за інші періоди надано правову оцінку умовам укладеного сторонами Договору оренди та встановлено факт невідповідності його істотних умов нормам цивільного законодавства, які регулюють орендні правовідносини, у зв'язку з чим Договір оренди нежитлового приміщення № 131212 від 01.09.2013 року визнано неукладеним.

Встановлені обставини щодо неукладеності Договору оренди нежитлового приміщення № 131212 від 01.09.2013 року в силу приписів ч. 3 ст. 35 ГПК України є преюдиціальними та не потребують доказування, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення заборгованості за неукладеним Договором, а також застосування штрафних санкцій за порушення умов Договору, який визнано неукладеним.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає правомірними висновки апеляційного господарського суду з огляду наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

В силу приписів ч. ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 180 Господарського кодексу господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Аналогічні положення містяться і в ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України.

Згідно з 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За приписами ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Статтею 184 Цивільного кодексу України встановлено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

З урахуванням вищенаведених законодавчих приписів, апеляційним господарським судом у справі № 904/618/16 надано юридичний аналіз умовам укладеного сторонами Договору оренди нежитлового приміщення № 131212 від 01.09.2013 року та встановлено відсутність індивідуальних ознак майна, переданого в оренду, що вказує на відсутність істотної умови - предмету договору, а, отже, відповідно до положень ст. ст. 760, 793, 795 Цивільного кодексу України такий договір є неукладеним.

При цьому, судом апеляційної інстанції у даній справі правомірно вказано на преюдиціальність даного факту, який не потребує доказування.

Таким чином, беручи до уваги вищенаведені законодавчі приписи та встановлені обставини справи і, зокрема, ті, які відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України мають преюдиціальне значення та не потребують доказування, Вищий господарський суд України вважає, що висновки апеляційного господарського суду про відмову у задоволенні позову є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарським судом апеляційної інстанції фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що доводи ФОП ОСОБА_4, викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів та обставин справи, які відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України при розгляді даної справи мають преюдиціальне значення і не потребують повторного доказування, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваної постанови не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.11.2016 року у справі № 904/9275/15 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіС.В. Бакуліна В.О. Швець