Постанова ВГСУ від 10.09.2015 року у справі №910/15772/14

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2015 року Справа № 910/15772/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач)суддівГоголь Т.Г., Дроботової Т.Б.розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства "Укргазвидобування"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.07.15у справі№910/15772/14 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "САП Україна"доПублічного акціонерного товариства "Укргазвидобування"простягнення 35 120 971,33 грн Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 10.08.15 для розгляду даної справи, сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Добролюбова Т.В., судді - Гоголь Т.Г., Дроботова Т.Б.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 10.08.15 розгляд касаційної скарги призначено на 20.08.15. Ухвалою від 20.08.15 розгляд скарги відкладався до 27.08.15. В судовому засіданні 27.08.15 оголошувалась перерва до 10.09.15.

В судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: Коверга А.П. - за дов. від 12.05.14;

Олексіюк М.В. - за дов. від 26.01.15;

Прокоп'єв І.К. - за дов. від 26.01.15;

від відповідача: Собко О.В. - за дов. від 19.12.14.

Товариством з обмеженою відповідальністю "САП Україна" у липні 2014 року заявлений позов до Публічного акціонерного товариства "Укргазвидобування" про стягнення 24 680 172, 91 грн боргу за використані права, 4 197 737,19 грн боргу за послуги підтримки, 2 618 090,57 грн пені, 3 320 652,25 грн інфляційних втрат та 465 549,62 грн 3% річних. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань зі сплати винагороди за відчужені права на використання програмного забезпечення SAP та вартості підтримки програмного забезпечення згідно укладених між сторонами ліцензійної угоди та угоди про підтримку програмного забезпечення від 29.03.13 №7-ркп/2013 з урахуванням додатків та додаткових угод до цього правочину. При цьому, позивач посилався на приписи статей 530 625 901 1109 Цивільного кодексу України, статей 220 231 Господарського кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.12.14, ухваленим суддею Бондарчук В.В., позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Суд першої інстанції, установив неналежне виконання відповідачем зобов'язання зі сплати винагороди за ліцензійною угодою та угодою про підтримку програмного забезпечення від 29.03.13 №7-ркп/2013. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 525, 530, 611, 612, 625 Цивільного кодексу України та статей 193, 216, 218, 232 Господарського кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Разіної Т.І, Шипка В.В., Гарник Л.Л., постановою від 21.07.15, перевірене рішення у справі залишив без змін, а апеляційну скаргу відповідача залишив без задоволення.

Публічне акціонерне товариство "Укргазвидобування" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення судами норм матеріального права, оскільки при вирішенні даного спору суди не дослідили той факт, що при укладанні угоди від 29.03.13 №7-ркп/2013 не була проведена процедура закупівель, передбачена вимогами частини 5 статті 2 Закону України "Про здійснення державних закупівель" та статей 1, 2 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності". Окрім цього, скаржник вказує на порушення судами приписів статті 41 Господарського процесуального кодексу України та безпідставне відхилення його клопотання про призначення експертизи, оскільки питання, які пропонував відповідач для роз'яснення, мають значення для правильного вирішення спору, проте потребують спеціальних знань. У судовому засіданні скаржник також зазначив, що апеляційний господарський суд не звернув уваги на ту обставину, що спірні акти не відповідають вимогам приписів статті 4 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "САП Україна" надійшов відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення до відзиву, у якому позивач просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, а судові рішення залишити без змін.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Судами попередніх інстанцій установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що 29.03.13 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сап Україна" та Публічним акціонерним товариством "Укргазвидобування" укладено ліцензійну угоду та угоду про підтримку програмного забезпечення №7-ркп/2013, пунктом 1.2. якої передбачено, що позивач надає відповідачу майнові права на використання об'єкту інтелектуальної власності, а відповідач приймає такі права на використання програмного забезпечення, документації та інших матеріалів SAP, бази даних і програмного забезпечення стороннього виробника в межах території у тому вигляді, в якому ці умови визначені в ЗУУ та/або умовах використання. Згідно з пунктом 2.1. угоди, надання прав використання відбувається шляхом підписання акту приймання-передачі прав на використання програмного забезпечення SAP, якщо інше не передбачене самим актом. На дату укладання угоди загальна сума оплати за надання прав на використання згідно з додатком №1 складає 82 192 408,64 грн разом з ПДВ. Відповідно до пункту 4.1. угоди, сторони погодились, що позивач пропонує підтримку SAP, як зазначено у відповідному додатку про підтримку SAP. Відповідно до пункту 5.2. угоди, зобов'язання відповідача щодо здійснення платежів за отримання прав на використання програмного забезпечення починається з моменту підписання акту приймання-передачі прав на використання по кожній фазі, як передбачено додатком №1 до цієї угоди. Оплата здійснюється упродовж 30 календарних днів на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі по кожній фазі та виставленого позивачем рахунку. Пунктом 5.8. угоди передбачено, що SAP надаватиме відповідачу акт передачі-прийняття/надання послуг підтримки не пізніше 30 числа останнього місяця кварталу, в якому були надані ці послуги. Відповідач має або підписати акти передачі-приймання надання послуг не пізніше ніж через 15 днів після завершення відповідного кварталу, або надіслати обґрунтовану відмову (належним чином підписаний документ, в якому пояснюється невідповідність послуг угоді). Якщо відповідач не надішле обґрунтовану відмову, це інтерпретуватиметься як підтвердження того, що послуги підтримки були надані належним чином і прийняті, а відповідний акт вважатиметься двостороннім підписаним документом, якщо його підпише лише позивач. Згідно з пунктом 5.10. угоди, при несвоєчасному виконанні грошових зобов'язань у строки, передбачені цією угодою, відповідачу може нараховуватися пеня, що підлягає сплаті ним у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, котра діяла на момент прострочення з простроченої суми за кожний день прострочення. Відповідно до пункту 6.2. угоди, надання прав на використання програмного забезпечення відбувається шляхом підписання акту приймання-передачі прав на використання програмного забезпечення по кожній фазі, якщо інше не передбачене самим актом. В додатку №1 до договору, сторони погодили вартість прав використання та дати передання прав. Судами при розгляді справи установлено, що 29.03.13 між сторонами підписано акт приймання-передачі прав на використання програмного забезпечення SAP за фазою 1, а 01.08.13 підписано відповідний акт приймання-передачі за фазою 2. Установлено судами і те, що 08.08.13 позивачем було направлено на адресу відповідача рахунок-фактуру від 01.08.13 №1260108-2013/02R з оплати за передачу прав користування програмним забезпеченням SAP за фазою 2, що підтверджується відповідною транспортною накладною. Судами також установлено, що позивачем за надання послуг з підтримки було виставлено відповідачеві рахунок-фактуру від 15.10.13 №1260108-04/2013с на суму 1 023 367,64 грн та направлено на адресу відповідача 25.10.13, рахунок-фактуру від 15.01.14 № 1260108-01/2014с на суму 2 380 777,16 грн направлено 09.01.14, рахунок від 15.04.14 № 6218004443 на суму 793 592,39 грн направлено відповідачу 06.05.14. Крім того, суди установили, що відповідачеві направлялися для підпису акти про надання послуг з підтримки програмного забезпечення SAP у 4 кварталі 2013, у 1 кварталі 2014 та у квітні 2014, один з яких від 31.12.13 №6218004093-2013с був підписаний відповідачем. Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, установив факт направлення вказаних актів та рахунку-фактури від 01.08.13 №1260108-2013/02R на адресу відповідача. Судами попередніх інстанцій установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду є вимога про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 28 877 910,10 грн, пені у сумі 2 618 090,57 грн, 3% річних у розмірі 465 549,62 грн та 3 320 652,25 грн інфляційних витрат за порушення умов оплати винагороди передбаченою ліцензійною угодою та угодою про підтримку програмного забезпечення від 29.03.13 № 7-ркп/2013 укладеними між сторонами. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного Кодексу України, за приписами якої однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є договір. Згідно з частиною 1 статті 509 цього Кодексу, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до частини 1 статті 1109 Цивільного кодексу України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та положень спеціального законодавства, що регулює відносини у сфері охорони таких об'єктів, зокрема, Закон України "Про авторське право і суміжні права", Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" тощо. За своєю правовою природою ліцензійний договір є двостороннім, оплатним та консенсуальним договором. Двосторонність передбачає покладення на ліцензіара обов'язку надати дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності та кореспондуючого його правам обов'язок ліцензіата сплати винагороду за таке використання. Консенсуальність договорів виявляється у набранні ними чинності з моменту досягнення, у передбаченій законодавством формі, згоди сторін за усіма істотними умовами. Оплатність договору підтверджується законодавчим положенням обов'язкової сплати плати за використання об'єкта інтелектуальної власності (частина 3 статті 1109 Цивільного кодексу України). Розмір плати за використання об'єкта інтелектуальної власності на підставі ліцензійного договору встановлюється за вибором сторін в одній із трьох форм. По-перше, у вигляді фіксованої суми, що виплачується ліцензіатом по закінченню відповідного календарного періоду - паушальний платіж. По-друге, у вигляді періодичних платежів (роялті) розмір яких визначається, як правило, у відсотковому відношенню до прибутку ліцензіата, пов'язаного з використанням об'єкту промислової власності. По-третє, як комбінація паушальних платежів та роялті. Сторони ліцензійного договору, реалізуючи принцип диспозитивності та керуючись приписами статті 6 Цивільного кодексу України, можуть регулювати свої відносини інакше, ніж це передбачено типовим ліцензійним договором. Проте умови таких ліцензійних договорів не можуть погіршувати становище творця (автора, винахідника тощо) об'єкта інтелектуальної власності, порівняно з положеннями типових ліцензійних договорів. Виходячи з приписів частини 2 статті 628 Цивільного кодексу України до відносин сторін за угодою в частині використання об'єкта права інтелектуальної власності застосовуються положення цивільного законодавства про ліцензійний договір, передбачених главою 75 цього кодексу, а щодо надання послуг з підтримки програмного забезпечення - глави 63 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Як встановлено статтею 530 Цивільного кодексу України України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. За приписами статей 6 та 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Як було установлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем на виконання умов укладених угод було надано відповідачеві права на використання програмного забезпечення SAP шляхом передачі ліцензій, про що було складено відповідні акти приймання-передачі прав на використання програмним забезпеченням SAP від 29.03.13 за фазою 1 та від 01.08.13 за фазою 2. Судами установлено і те, що відповідачем оплачено лише вартість переданих прав за фазою 1 у розмірі 18 606 684,53 грн. При розгляді справи судами установлено, що позивачем було надано відповідачеві послуги з підтримки програмного забезпечення SAP у 4 кварталі 2013, у 1 кварталі 2014 та у квітні 2014, про що складено відповідні акти. Суди також установили, що акт від 31.12.13 на суму 1 023 367,00 грн було підписано відповідачем, проте акт від 31.03.14 на суму 2 380 777,16 грн та акт від 30.04.14 на суму 793 592,39 грн, підписані не були. Судами при розгляді справи установлено і те, що відповідачем отримано акт від 31.03.14 та акт від 30.04.14. Суди установили оплату відповідачем вартості наданих послуг з підтримки програмного забезпечення SAP лише за червень-вересень 2013. Відповідно до положень пункту 5.8. угоди, відповідач мав підписати вказані акти протягом 15 днів після завершення відповідного кварталу, або надіслати обґрунтовану відмову. Оскільки при розгляді справи судами установлено, що доказів направлення обґрунтованої відмови відповідачем суду не надано, висновок місцевого господарського суду, який підтримала апеляційна інстанція, про те, що зазначені акти вважаються такими, що підписані відповідачем, відповідно до умов пункту 5.8. укладеної між сторонами угоди, визнається правомірним. Виходячи з того, що судами установлений факт прострочення відповідачем грошового зобов'язання, яке полягає в несвоєчасній сплаті визначеної договором винагороди за передані права на використання програми та оплати за надані послуги з підтримки програмного забезпечення SAP, суди дійшли правомірного висновку, що у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 28 877 910,10 грн. Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Згідно зі статтею 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Штрафними санкціями згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Приписами статті 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. В силу положень частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Діючим господарським законодавством не передбачена можливість нарахування пені більше ніж за півроку і цей строк є присічним. Оскільки положення договору не містять вказівки на встановлення іншого строку припинення нарахування пені, ніж встановленого в статтею 232 Господарського кодексу України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що нарахування штрафних санкцій припиняється зі спливом 6 місяців. Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Судами здійснено перевірку правильності нарахування позивачем пені, 3% річних та індексу інфляції та встановлено їх відповідність вимогам законодавства. Поряд з цим, згідно статті 41 Господарського процесуального кодексу України, для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Водночас, згідно з частиною 1 статті 41 Господарського процесуального кодексу України експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Із сукупності наведених норм матеріального і процесуального права вбачається, що неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо. Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Суд апеляційної інстанції, дослідивши питання, які пропонував позивач поставити експерту для роз'яснення в межах товарознавчої експертизи, прийшов до обґрунтованого висновку, що роз'яснення даних питань не потребує спеціальних знань, оскільки встановлення зазначених обставин можливе шляхом подання належних та допустимих доказів, які суд на підставі статті 43 Господарського процесуального кодексу України оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Судом установлено і те, що предметом даного спору є неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків щодо оплати винагороди за ліцензійним договором та угодою про підтримку програмного забезпечення. Не може бути підставою для скасування постанови у справі також довід скаржника про те, що при укладанні угоди від 29.03.13 №7-ркп/2013 не була проведена процедура закупівель, оскільки предметом судового розгляду у даній справі є стягнення заборгованості за договором, наявність якої установлена судами та підтверджена матеріалами справи, а доказів визнання в судовому порядку угоди від 29.03.13 №7-ркп/2013 недійсною матеріали справи не містять. Інші доводи, викладені в касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин справи та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Отже, з урахуванням меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, підстав для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги не вбачається. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-