ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2016 року Справа № 920/1053/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Гольцової Л.А. (доповідач)суддівБарицької Т.Л., Іванової Л.Б.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Сумській областіна рішення та постановуГосподарського суду Сумської області від 03.12.2015 Харківського апеляційного господарського суду від 25.02.2016у справі№ 920/1053/15Господарського судуСумської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Сумихімпром"доРегіонального відділення Фонду державного майна України по Сумській областіпророзірвання договору орендиза участю представників:

позивача: Фанта Т.О., дов. від 29.12.2015;

відповідача: Єфіменко О.А., дов. від 17.05.2016;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Сумської області від 03.12.2015 у справі №920/1053/15 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Джепа Ю.А., судді - Зайцева І.В., Збражевський Ю.О.) позов задоволено повністю.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.02.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Фоміна В.О., судді - Крестьянінов О.О., Шевель О.В.) рішення Господарського суду Сумської області від 03.12.2015 у справі №920/1053/15 залишено без змін.

Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Позивач надав заперечення на касаційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, просить прийняте у даній справі судове рішення залишити без змін.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що між позивачем (Орендодавець) та відповідачем (Орендар) 24.04.2000 укладений договір оренди державного майна №16 строком дії з 01.05.2000 по 05.05.2009. В подальшому сторонами укладено 19 додаткових угод до договору, якими змінено ряд його умов, зокрема, продовжено строк дії договору до 01.04.2019.

Пунктом 3.1 договору встановлено, що орендна плата визначається згідно з п.10 Методики розрахунків і порядку використання плати за оренду державного майна, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 04.10.1995 № 786, і становить 1 гривню за рік. Строків (термінів) внесення Орендарем суми орендної плати договором та додатковими угодами не визначено.

Відповідно до п. 5.4 договору, Орендар зобов'язався застрахувати орендоване майно в порядку, визначеному чинним законодавством.

Судами попередніх інстанцій досліджено, що 19.12.2014 позивачем надано відповідачеві рахунок-фактуру № 10414 на оплату орендної плати за спірним договором на суму 1,20 грн (з ПДВ) за 2014 рік. Позивачем також була пред'явлена відповідачу вимога від 05.03.2015 № 15-1597 щодо оплати, в тому числі, і орендної плати в сумі 1,20 грн, яка отримана відповідачем 06.03.2015, проте останнім зобов'язання з внесення оплати виконані з порушенням визначеного законом строку.

Так, судами встановлено, що орендна плата за 2014 рік була сплачена лише 15.06.2015 і 16.06.2015 відповідачем отримано від ПАТ "Сумихімпром" повідомлення про розірвання договору та вимогу у 15-денний термін з моменту отримання повідомлення (до 01.07.2015) звільнити займане приміщення.

В обґрунтування вимоги позивач посилався на ст.782 ЦК України, відповідно до якої наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Відповідач листом від 22.06.2016 зазначив про відсутність правових підстав для розірвання договору, посилаючись на те, що приписи ст.782 ЦК України не можуть бути застосовані, оскільки договором не визначено строк сплати орендної плати та не передбачено односторонньої відмови від договірних зобов'язань, натомість п. 10.4 договору визначено, що договір може бути розірвано на вимогу однієї із сторін тільки за рішенням суду, у випадках, передбачених чинним законодавством України.

Позивач листом від 14.05.15 № 15-2880 звернувся з проханням надати копію договору страхування (страхового полісу) та платіжного доручення на виконання вимог п.5.4 договору оренди, яким передбачено обов'язок Орендаря застрахувати орендоване майно в порядку, визначеному чинним законодавством.

Як встановили суди попередніх інстанцій, вимоги п.5.4 договору оренди виконувалися відповідачем неналежним чином, а саме, орендоване майно не було безперервно застраховане протягом дії договору оренди.

Підставою для звернення до суду із позовом про розірвання договору оренди позивач зазначив несплату відповідачем орендної плати протягом трьох місяців підряд, а також неналежне виконання вимог договору щодо страхування орендованого майна.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з положень ЦК України, ГК України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та надавши оцінку всім матеріалам справи в сукупності дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду (ч. 2 ст. 1115 ГПК України).

Відповідно до абз. 2 п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Згідно з ч. 3 ст. 291 ГК України, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

При цьому, повинні враховуватися приписи ч. 2 ст. 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Статтею 782 ЦК України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Визначена ст. 782 ЦК України можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом, а не обов'язком наймодавця.

Право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене ч. 1 ст. 782 ЦК України, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору.

Водночас орендоване майно є державним, тому на спірні правовідносини поширюється також дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна", згідно з ч. 3 ст. 26 якого, підставою для дострокового розірвання договору оренди за рішенням суду може бути невиконання сторонами своїх зобов'язань.

При цьому, зазначена норма застосовується з урахуванням наведених вище загальних положень ГК України та ЦК України.

Таким чином, істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна, як внесення орендної плати, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання вказаного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю).

При цьому, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 (справа № 1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Тому норми ст. 188 ГК України та ст. 11 ГПК України не позбавляють сторону договору права на безпосереднє звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди без дотримання порядку досудового врегулювання спору.

Даної правової позиції дотримується Верховний суд України (постанова від 08.05.2012 у справі № 5021/966/2011).

Пунктом 5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" від 29.05.2013 № 12 роз'яснено, що господарським судам слід встановлювати, протягом яких конкретно місяців і якого року орендар не вносив орендну плату, в якому розмірі, в тому числі протягом яких місяців орендар взагалі не вносив орендну плату або вносив частково. При цьому погашення орендарем заборгованості до або після подання позову орендодавцем не має правового значення для вирішення такого спору, оскільки законодавець пов'язує виникнення права орендодавця відмовитися від договору оренди саме з фактом не внесення орендної плати протягом трьох місяців підряд.

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідачем протягом трьох місяців підряд не вносилась орендна плата (з 13.03.2015 по 13.06.2015).

Попередні судові інстанцій відхилили доводи відповідача щодо поважності несвоєчасної оплати орендної плати на те, що РВ ФДМУ по Сумській області є державною установою та фінансується з державного бюджету, відповідно, оплата за договором оренди здійснюється лише при наявності коштів (бюджетних асигнувань на розрахунковому рахунку відділення), а також, що УДКСУ, яке здійснює розрахунково-касове обслуговування відповідача, не провело оплату зобов'язання відповідача перед позивачем, внаслідок чого утворилася заборгованість.

Суди вірно звернули увагу на ст. 617 ЦК України та ст. 218 ГК України, які передбачають, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від відповідальності за порушення зобов'язання.

Крім того, ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що істотними умовами договору оренди є, зокрема, страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідачем порушувались умови п. 5.1 договору та несвоєчасно здійснювались дії по страхуванню орендованого майна (відсутність договорів страхування орендованого майна до 2011 року, а також у періоди з 21.12.2012 по 27.12.2012 та з 28.12.2014 по 02.07.2015).

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч. 1 ст. 32 ГПК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що вищезазначені висновки судів як першої, так і апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог, зроблені з дотриманням вимог ст. 43, 47, 43 ГПК України щодо повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи і перевірки їх наявними доказами з урахуванням визначених меж позовних вимог та правильного застосування законодавства під час розгляду справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 1117 ГПК України).

Доводи відповідача, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження апеляційного господарського суду, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених судами першої та апеляційної інстанцій висновків. При цьому, в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів, касаційна скарга не відповідає вимогам ст. 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Сумській області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Сумської області від 03.12.2015 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.02.2016 у справі № 920/1053/15 - без змін.

Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

Л.Б. ІВАНОВА