ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2016 року Справа № 914/3605/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - Цебенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Концерн Здоров'я"

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016

та на рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016

у справі № 914/3605/15

за позовом Приватного підприємства "Концерн Здоров'я"

до Публічного акціонерного товариства "ОКСІ Банк"

про визнання частково недійсним договору іпотеки

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року Приватне підприємство "Концерн Здоров'я" звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ОКСІ Банк" в якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило визнати недійсним п. 5.3.1 договору іпотеки від 02.11.2011 та визнати недійсним рішення ПАТ "ОКСІ Банк" від 28.11.2014 щодо звернення стягнення на предмет іпотеки і предмет застави за зобов'язаннями ПП "Концерн Здоров'я".

Рішенням господарського суду Львівської області від 28.03.2016 (колегія суддів у складі: суддя Кітаєва С.Б. - головуючий, судді Ділай У.І., Кидисюк Р.А.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016 (колегія суддів у складі: суддя Костів Т.С. - головуючий, судді Галушко Н.А., Марко Р.І.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що такий спосіб позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки як купівля-продаж предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем чинним законодавством України не передбачено, як і не передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця у разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості. Враховуючи викладене, господарські суди зазначили, що положення підпункту 5.3.1 пункту 5.3 іпотечного договору не відповідають вимогам Закону України "Про іпотеку" на момент укладення договору. Разом з тим, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем подано позов з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі. У зв'язку з викладеним, господарські суди відмовили у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності щодо вимог про визнання недійсним п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки в частині: "У разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця" та в частині: "Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем", а в частині визнання недійсним решти умов п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки, - за безпідставністю.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016, рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст. 43 ГПК України, ст.ст. 229, 256, 257, 261, 600, 627, 655 ЦК України, ст. 180 ГК України, ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку". Так, на думку позивача, висновок господарських судів, що в решті підпункт 5.3.1 пункту 5.3 іпотечного договору не суперечить ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є помилковим, адже закон не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину. Крім того, твердження судів про те, що закон не містить вимоги щодо обов'язкового встановлення в договорі іпотеки порядку позасудового звернення стягнення на іпотечне майно, а лише можливий спосіб звернення стягнення, не відповідає п. 3 ст. 180 ГК України, згідно з якою при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя повинен містити обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки (набуття предмета іпотеки у власність), вартість такого набуття, строк дії, тоді як жодної з цих умов п.п. 5.3.1 п. 5.3 договору іпотеки не містить. Більше того, оспорюваний підпункт договору іпотеки має ознаки договору купівлі-продажу в розумінні чинного цивільного законодавства. Отже, його зміст в цілому суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавства. Позивач також вважає, що перебіг позовної давності розпочався саме у січні 2015 року, тобто під час набуття права власності іпотекодержателя на іпотечне майно. Також господарськими судами не надано оцінки причинам пропуску позовної давності, чим порушено забезпечене Конституцією України право позивача на судовий захист.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016, рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку відповідача, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного підпункту іпотечного договору недійсним.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 02.11.2011 ПАТ "ОКСІ Банк" (іпотекодержатель) та ПП "Концерн Здоров'я" (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, відповідно до п. 1.1 якого він забезпечує виконання зобов'язань іпотекодавця та вимог іпотекодержателя, які виникають з кредитного договору № 38/11-К від 02.11.2011, укладеного іпотекодавцем і іпотекодержателем, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені у майбутньому, стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі (основне зобов'язання);

- відповідно до умов в п. 5.3 договору іпотеки за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватись наступним чином (договір про задоволення вимог іпотекодержателя): 5.3.1 У випадку набуття права звернення (стягнення) на предмет іпотеки іпотекодавець передає у власність іпотекодержателю предмет іпотеки. Ціна придбання визначається шляхом експертної оцінки предмета іпотеки на день придбання. У разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна іпотекодавця. Витрати на проведення експертної оцінки предмета іпотеки покладаються на іпотекодавця. Рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекоджержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що п. 5.3.1 іпотечного договору підлягає визнанню недійсним, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про іпотеку", а тому має бути визнаний недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Вищий господарський суд України погоджується з висновками господарських судів про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з такого:

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Частиною 3 ст. 6 ЦК України унормовано, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно з ст. 575 ЦК України іпотека є окремим видом застави. Так, згідно частини першої зазначеної статті, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За приписами ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

У відповідності до ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до ст. 36 Закону України "Про іпотеку", яка визначає зміст позасудового врегулювання, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до зазначеного Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

При цьому, господарськими судами правильно зазначено про те, що якщо іпотекодержатель не реалізував спосіб позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, він має право звернутися до суду з метою звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

З урахуванням вимог ч. 4 ст. 36 Закону України"Про іпотеку", якою передбачено, що вимоги іпотекодержателя щодо виконання зобов'язання, забезпеченого іпотекою, після реєстрації за ним права власності на іпотечне майно є недійсними, господарські суди дійшли правильного висновку про те, що у випадку реалізації способу позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (п. 5.2) відповідно до вимог ст. 37 Закону України "Про іпотеку", у іпотекодержателя відсутнє право задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна у разі, якщо ціна предмета іпотеки, який передається іпотекодержателю у власність, є меншою від суми заборгованості.

Так, іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги лише за рахунок майна, яке є предметом договору іпотеки.

Крім того, такий спосіб позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки як купівля-продаж предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем чинним законодавством України не передбачено, у зв'язку з чим господарські суди дійшли правильного висновку про те, що положення підпункту 5.3.1 пункту 5.3 іпотечного договору не відповідають вимогам чинного законодавства на момент його укладення.

Статтею 18 Закону України "Про іпотеку" визначено вимоги до договору іпотеки та до істотних умов, які повинні бути визначені в договорі іпотеки. Зокрема істотними умовами є відомості про сторін договору, зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер; посилання на видачу заставної або її відсутність. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду. Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, закон не містить вимоги щодо обов'язкового встановлення в договорі іпотеки порядку позасудового звернення стягнення на іпотечне майно, а лише можливий спосіб звернення стягнення.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що банк реалізував своє право на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, оформивши за собою право власності на іпотечне майно (яке визначено у договорі) з дотриманням вимог ст. 35 Закону України "Про іпотеку". У подальшому це майно було продано фізичним особам.

Стаття 35 Закону України "Про іпотеку" встановлює вимоги щодо повідомлення про усунення порушення, яке надсилається іпотекодавцю. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Отже, дане попередження має на меті попередити про необхідність усунення існуючого порушення, та про наслідки невиконання цієї вимоги та не має містити точного наміру іпотекодержателя здійснити звернення стягнення у той чи інший спосіб та у певний визначений термін часу, оскільки це є правом іпотекодержателя.

При цьому, вимоги ст. 35 Закону України "Про іпотеку" щодо надсилання повідомлення діють незалежно від наявності чи відсутності застереження в договорі іпотеки.

Відсутність посилання на ст. 35 Закону України "Про іпотеку" чи її процедуру в самому застереженні або в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя не може бути підставою визнання недійсним такого договору чи його частини.

Порядок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття у власність регулюється ст. 36 та ст. 37 Закону України "Про іпотеку".

При цьому вказані норми закону не містять вимог щодо змісту і форми застереження.

Статтею 36 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, може визначати можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Тобто відповідно до закону застереження має містити зазначені способи звернення стягнення, що має відповідні правові наслідки.

Отже, порядок звернення стягнення визначений в законі і не потребує додаткового відображення його в договорі. Крім того, сторони домовились, що з усіх питань не врегульованих договором сторони керуються законом (п. 8.8. договору).

Так, відповідно до п. 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 868 від 17.10.2013, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає визначений перелік документів.

Отже, реєстрація за банком прав власності на майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором, Державною реєстраційною службою України була б не можливою за відсутності відповідних документів, передбачених законом.

При цьому, господарськими судами встановлено, що банком надсилались позивачу вимоги про усунення порушення з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки і предмет застави від 06.11.2012, від 07.11.2012. Зазначені вимоги відповідають вимогам, які пред'являються до них ст. 35 Закону України "Про іпотеку".

Посилання скаржника на помилкове обчислення відповідачем позовної давності було предметом дослідження господарськими судами і правомірно відхилено з огляду на наступне:

Відповідно до ст. 257 ЦК України позовна давність установлюється тривалістю в три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).

Водночас зміна порядку обчислення позовної давності, встановленого нормами статей 253-255 ЦК України, не допускається.

Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 № 5013/492/12 та від 02.09.2014 № 915/1437/13.

Так, днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину, тобто 02.11.2011 (дата укладення іпотечного правочину), а не як помилково вказує позивач - день набуття іпотекодержателем права власності на іпотечне майно на підставі договору іпотеки.

Враховуючи, що з позовною заявою до господарського суду Львівської області ПП "Коцерн Здоров'я" звернулось 19.10.2015, строк позовної давності (три роки) ним пропущено. При цьому, господарськими судами не було встановлено поважних причин пропуску позовної давності.

Отже, Вищий господарський суд України погоджується з висновками обох судових інстанцій про відмову в позові у зв'язку з пропуском позовної давності в частині визнання недійсним оспорюваного підпункту договору в якій він не узгоджується з вимогами чинного законодавства, а в іншій частині у зв'язку з недоведеністю позивачем тієї обставини, що зміст правочину суперечить вимогам Закону України "Про іпотеку" чи вимогам ЦК України.

Щодо визнання недійсним рішення ПАТ "ОКСІ Банк" від 28.11.2014 про звернення стягнення на предмет іпотеки і предмет застави, то господарськими судами встановлено, що 28.11.2014 відбулось позачергове засідання правління ПАТ "ОКСІ Банк", рішення прийняті на якому оформлені протоколом № 77/14, згідно із яким у зв'язку із невиконанням боржником зобов'язань за кредитним договором прийнято рішення застосувати позасудовий спосіб звернення стягнення на іпотечне майно. Отже, рішення відповідача від 28.11.2014 не суперечить умовам договору іпотеки, в якому зазначено про те, що рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібно.

Крім того, вказане рішення правління та інші дії правління відносяться до внутрішньогосподарської діяльності товариства, а тому безпосередньо не впливають на права та охоронювані законом інтереси позивача.

Отже, висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстави для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Концерн Здоров'я" залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016 та рішення господарського суду Львівської області від 28.03.2016 у справі № 914/3605/15 залишити без змін.

Головуючий суддя: В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко