ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2016 року Справа № 17/019-12

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяЯценко О.В.,суддіБакуліна С.В., Поляк О.І.розглянувши матеріали касаційної скаргиКвартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква Міністерства оборони Українина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 у справі№ 17/019-12Господарського судуКиївської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-будівельної фірми "Монолітбуд"до Державного підприємства Міністерства оборони України "Білоцерківське управління військово-будівельних робіт" за участюВійськової прокуратури Білоцерківського гарнізонупро стягнення 175214,49 грн,

В засіданні взяли участь представники:

- позивача:Колошина О.В. - відповідача: - скаржника: - ГПУБерезденький Ю.М. Ковальчук Д.В. Корс К.Б

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Виробничо-будівельна фірма "Монолітбуд" (далі-позивач) звернулося з позовом про стягнення з Державного підприємства Міністерства оборони України "Білоцерківське управління військово-будівельних робіт" (далі -відповідач) 175 214,49грн.

Ухвалою господарського суду Київської області від 11.05.2012 року (суддя Горбасенко П.В.) суд затвердив мирову угоду у справі, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-будівельною фірмою "Монолітбуд" та Державним підприємством Міністерства оборони України "Білоцерківське управління військово-будівельних робіт".

За умовами мирової угоди про врегулювання спору у справі господарського суду Київської області № 17/019-12 від 10.05.2012 р. Відповідач визнав свою заборгованість перед Позивачем по сплаті основного боргу в сумі 175 214,49 грн. (сто сімдесят п'ять тисяч двісті чотирнадцять гривень 49 коп).

Відповідач в добровільному порядку в рахунок погашення

заборгованості передає у власність Товариству з обмеженою відповідальністю виробничо-будівельній фірмі "Монолітбуд" нежитлову будівлю ПТОР (пункт технічного обслуговування і ремонту), загальною площею 1041 кв.м., залишкова балансова вартість будівлі становить 102139,75 гривень, що знаходяться за адресою: вул. Куценка, 5 "б", м. Біла Церква, Київська область.

Суд дійшов висновку, що мирова угода від 10.05.2012р. стосується лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову, за своїми умовами відповідає вимогам законодавства, а тому, відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України, підлягає затвердженню судом; за нормою п. 7 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, укладення сторонами мирової угоди, що затверджена судом є підставою для припинення провадження у справі.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 року (судді Власов Ю.Л., Майданевич А.Г., Хрипун О.О.) ухвала господарського суду Київської області від 11.05.2012 року залишена без зміни.

Апеляційний господарський суд, проаналізувавши фактичні обставини та з огляду на норми ст.6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1225 від 04.08.2000р., дійшов висновку, що нежитлова будівля ПТОР (пункт технічного обслуговування і ремонту) за адресою: вул. Куценка, 5 „б", м. Біла Церква, Київська область була відчужена Відповідачем з порушенням законодавства; одночасно суд визнав за необхідне на підставі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" застосувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, дійшовши висновку, що за визнаними Європейським судом критеріями, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям, передача Відповідачем вказаної будівлі Позивачу під час судового процесу за мировою угодою, затвердженою судом, давало право Позивачу розраховувати, що він діє правомірно, добросовісно, тому скасування оскаржуваної ухвали місцевого суду призведе до позбавлення Позивача належного йому протягом 4 років на праві власності майна, що за відсутності справедливої компенсації витрат Позивача на ремонт і обслуговування цього майна та суми боргу за виконані роботи призведе до недотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання та порушить право Позивача на мирне володіння майном, передбачене ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква Міністерства оборони України, не погоджуючись з прийнятими постановою та ухвалою, звернулося з касаційною скаргою у якій просить судові акти скасувати з підстав порушенням норм матеріального та процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник, стверджує, що будівля, що передана за умовам мирової угоди, відносилася до державної власності та не могла бути передана у приватну власність; судами не враховані норми ст.ст. 3, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ст.ст. 1, 4, 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ст.ст. 3, 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", з огляду на що скаржник вважає, що відсутність рішення Кабінету Міністрів про розпорядження спірним майном та недодержання спеціальної процедури свідчить про те, що ухвала суду якою затверджено мирову угоду, яка за своєю правовою природою є угодою про відчуження нерухомого майна, укладена поза волею компетентного суб'єкта Кабінету Міністрів України.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що з метою врегулювання спору про стягнення з Відповідача заборгованості за неналежне виконання договору, що було предметом даної справи, від сторін надійшла заява про затвердження мирової угоди (вх. № 7654 від 11.05.2012р.) разом з мировою угодою від 10.05.2012р.

Відповідно до зазначеної мирової угоди сторони домовились, що Відповідач в добровільному порядку в рахунок погашення заборгованості передає у власність Позивачу нежитлову будівлю ПТОР (пункт технічного обслуговування і ремонту), загальною площею 1041 кв. м., залишкова балансова вартість будівлі становить 102139,75 грн., що знаходиться за адресою: вул. Куценка, 5 „б", м. Біла Церква, Київська область, а Позивач відмовляється від стягнення з відповідача боргу в сумі 175214,49 грн.

Ухвалою місцевого суду від 11.05.2012р. вказану мирову угоду було затверджено, провадження у справі припинено.

Судом також встановлено, що 02.07.2012р. на підставі вказаної мирової угоди було проведено державну реєстрацію права власності Позивача на зазначену у мировій угоді нежитлову будівлю.

Судом також встановлено, що Скаржник звертався до начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління за рішенням щодо зняття з обліку даної будівлі (лист від 01.03.2013р.).

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Згідно з ч.2 ст.6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що нежитлова будівля ПТОР (пункт технічного обслуговування і ремонту) за адресою: вул. Куценка, 5 „б", м. Біла Церква, Київська область була відчужена Відповідачем з порушенням ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".

Оскаржуючи ухвалу місцевого господарського суду про затвердження мирової угоди Скаржник заперечує проти вилучення спірної будівлі з державної власності та її передачу у приватну власність Позивачу у справі. Таким чином, фактично метою Скаржника є відновлення порушеного права державної власності на спірне майно - будівлю, що була предметом мирової угоди.

Відмовляючи Скаржнику суд апеляційної інстанції застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Перший протокол, Конвенція відповідно), дійшовши висновку, що передача Відповідачем вказаної будівлі Позивачу під час судового процесу за мировою угодою, затвердженою судом, давало право Позивачу розраховувати, що він діє правомірно та добросовісно; скасування оскаржуваної ухвали місцевого суду призведе до позбавлення Позивача належного йому протягом 4 років на праві власності майна, що за відсутності справедливої компенсації витрат Позивача на ремонт і обслуговування цього майна та суми боргу за виконані роботи призведе до недотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання та порушить право Позивача на мирне володіння майном, передбачене ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Касаційна інстанція вважає, що висновки апеляційного господарського суду є передчасними, оскільки не грунтуються на виконанні вимог процесуального закону про всебічне та повне встановлення обставин справи з таких мотивів.

Відповідно до норм ст. 78 Господарського процесуального кодексу України відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Касаційна інстанція зазначає, що мирова угода за своєю правовою природою є правочином, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами.

При цьому суд повинен перевірити відповідність мирової угоди за формою та змістом вимогам закону.

Відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини четвертої ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Проте, апеляційний господарський суд, не перевіривши відповідність угоди вимогам закону, зокрема щодо форми, не врахував відсутність підписів сторін мирової угоди в її тексті, тому не надавши оцінки формі мирової угоди, не можна погодитися з обгрунтованістю висновків суду, оскільки вони не грунтуються на всебічно та повно встановлених обставинах справи.

Перевіряючи правильність застосування першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, касаційна інстанція приходить до висновку про помилковість висновків суду апеляційної інстанції з таких мотивів.

Перший протокол ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У контексті норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції під майном розуміється ціла низка інтересів економічного характеру, до яких можна віднести розглядуваний випадок, оскільки об'єкт нерухомості, який був предметом мирової угоди є майном в розумінні наведеної статті Першого протоколу.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону.

Аналізуючи наведений критерій касаційна інстанція звертає увагу, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що будівля ПТОР (пункт технічного обслуговування і ремонту) відчужена Відповідачем з порушенням ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".

Таким чином, оспорення на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України дійсності правочину через недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідає вимогам законності втручання у право власності.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Касаційна інстанція звертає увагу, що суд апеляційної інстанції при застосуванні норм статті 1 Першого протоколу наведеному критерію щодо мети та виправданості втручання у право власності оцінки не дав, мотивів відповідності втручання принципам захисту «суспільного», «публічного» інтересу не навів.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Застосовуючи принцип "пропорційності" або "справедливого балансу" між "суспільними" та "приватними" інтересами, суд дійшов висновку про порушення його у відповідних правовідносинах.

Зазначаючи у відзиві на апеляційну скаргу про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу Конвенції, заявник вказує на порушення принципу "пропорційності" й на те, що він несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справі, яка розглядається, судом встановлено, що за мировою угодою ТОВ Виробничо-будівельна фірма "Монолітбуд" набуло право власності на спірне майно.

При цьому, суд апеляційної інстанції не встановив обставин щодо компенсації ТОВ Виробничо-будівельна фірма "Монолітбуд", оскільки таке питання товариство не порушувало і суд відповідних обставин не встановлював.

Таким чином, дійшовши висновку, що скасування оскаржуваної ухвали місцевого суду призведе до позбавлення Позивача права власності на майно, що за відсутності справедливої компенсації витрат Позивача на ремонт і обслуговування цього майна та суми боргу за виконані роботи призведе до недотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання, суд апеляційної інстанції не вирішував питання про неможливість надання ТОВ Виробничо-будівельна фірма "Монолітбуд" компенсації у зв'язку із втратою права власності на спірне майно, що не може свідчити про порушення принципу пропорційності при скасуванні мирової угоди щодо об'єкта на яке в результаті її укладення набуто право власності.

Таким чином, не надання оцінки щодо обставин наявності «суспільного», «публічного» інтересу, щодо неможливості отримання компенсації при застосуванні критеріїв "пропорційності" та "справедливого балансу", не дає підстав для висновку про порушення загальних принципів правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції, а відтак висновки про необхідність захисту права Позивача на мирне володіння майном з огляду на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції необгрунтовані.

Відповідно до п. 3 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи наведені мотиви суд касаційної інстанції

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 року задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 року у справі № 17/019-12 господарського суду Київської області скасувати.

3. Справу направити на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Головуючий, суддя СуддіО.В. Яценко С.В. Бакуліна О.І. Поляк