ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2015 року Справа № 910/5927/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й. (доповідача), Куровського С.В.розглянувши касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк"на постанову та рішення Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 року господарського суду міста Києва від 22.05.2015 рокуу справі господарського суду№ 910/5927/15-г міста Києваза позовомПАТ "Укрсоцбанк"до1. ТОВ "Енерготехпром"; 2. ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс"за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"провизнання недійсним договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року у судовому засіданні взяли участь представники :

ПАТ "Укрсоцбанк": Івасів Ю.Ю. (довіреність від 15.12.2014 року),ТОВ "Енерготехпром":Тарнавська О.В. (довіреність №186 від 21.05.2015 року),ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс":Харабет О.І. (довіреність №11/15 від 05.05.2015 року).В С Т А Н О В И В :

12.03.2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" (далі - позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Енерготехпром" (далі - відповідача-1) та ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" (далі - відповідача-2) про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року, укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2, у зв'язку з відсутністю у відповідача-2, як страхової компанії, необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення спірного правочину, що не узгоджується з вимогами частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та є підставою для визнання спірного договору недійсним в порядку статті 215 цього Кодексу; витрати позивача зі сплати судового збору на суму 1 218 грн. покласти на відповідачів (том 1, а.с. 8 - 74).

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.03.2015 року порушено провадження у справі та прийнято позовну заяву до розгляду, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі - третя особа), як боржника за спірним договором відступлення права вимоги (том 1, а.с. 1-2).

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.05.2015 року (суддя Підченко Ю.О.) у задоволенні позову відмовлено з огляду на недоведення позивачем належними та достатніми доказами наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним (том 1, а.с. 282 - 287).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 22.05.2015 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, мотивуючи неповнотою з'ясування місцевим господарським судом обставин справи та неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального та процесуального права.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Руденко М.А., суддів: Дідиченко М.А., Пономаренка Є.Ю.) апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 22.05.2015 року у даній справі - без змін з тих же підстав (том 2, а.с. 96 - 102).

Не погоджуючись з прийнятими у справі рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду від 13.10.2015 року та рішення суду першої інстанції від 22.05.2015 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, аргументуючи порушенням судами попередніх інстанцій положень статей 6, 91, 627 ЦК України, статей 6, 43, 207, 208, 353 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 4 Закону України "Про господарські товариства", статей 2, 31 Закону України "Про страхування", статей 38, 47, 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Позивач зазначив про неповноту дослідження судами обставин справи на предмет додержання сторонами спірного договору (відповідачем-1, як первісним кредитором, та відповідачем-2, як новим кредитором) вимог частини 2 статті 203 ЦК України щодо наявності в особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності з посиланням на обставини здійснення відповідачем-2 підприємницької діяльності, як страховою компанією зі спеціальною правосуб'єктністю та обмеженим колом видів діяльності на ринку фінансових послуг, до яких не віднесено укладення договорів відступлення права вимоги з іншими суб'єктами господарювання. Також, скаржник доводить помилковість висновків судів про те, що оспорюваний правочин не порушує прав позивача, який не є його стороною, та зазначає, що спірний договір цесії укладено відповідачами 1, 2 менш як за місяць до порушення ухвалою господарського суду від 12.08.2014 року провадження у справі №904/5722/14 про банкрутство боржника-третьої особи, що в подальшому, після затвердження реєстру вимог кредиторів ухвалою попереднього судового засідання від 18.12.2014 року, надало можливість створити підконтрольний боржнику комітет кредиторів з метою усунення реальних кредиторів від прийняття рішень зазначеній у справі про банкрутство, що порушує права позивача як заставного кредитора боржника.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 13.10.2015 року та рішення суду першої інстанції від 22.05.2015 року на предмет повноти встановлених обставин справи та правильності їх юридичної оцінки, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, вислухавши представників позивача - Івасів Ю.Ю., відповідача-1 - Тарнавську О.В. та відповідача-2 - Харабет О.І., дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Положеннями статей 202, 203 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 627 ЦК України визначено принцип свободи цивільно-правового договору, який полягає в тому, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Частиною 1 статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 1 статті 212 ЦК України, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Положеннями частини 2 статті 640 ЦК України визначено момент укладення договору під відкладальною обставиною: якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до статей 177, 190, 192 ЦК України, гроші (грошові кошти) є майном як особливим об'єктом цивільних прав.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Колегія суддів касаційного суду зазначає, що включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси інших кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв'язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України згідно Постанови №15/116 від 24.06.2015 року у справі №915/55/14 у подібних правовідносинах.

При цьому, пунктом 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 року роз'яснено про те, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), у зв'язку з чим господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини 2 - 5, 7 статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Визначення договору, як неукладеного, може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами, тому якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону. При цьому, позовна вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає передбаченим законом способам захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Отже, недійсним може бути визнаний лише укладений цивільно-правовий договір; при цьому, встановивши, що оспорюваний правочин є неукладеним, господарський суд зазначає про це у мотивувальній частині рішення та відмовляє у задоволенні позову про визнання недійсним договору, який фактично не відбувся та між сторонами якого не виникло жодних правовідносин, оформлення яких можна визнати таким, що не відповідає вимогам закону.

Відповідно до частини 1 статті 32, частини 1 статті 33 та частини 2 статті 34 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 36 ГПК України, письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 1 статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно з частинами 1, 2 статті 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 21.07.2014 року між відповідачем-1, як кредитором, та відповідачем-2, як новим кредитором, укладено договір відступлення права вимоги №2107, за умовами якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника (третя особа у даній справі), а новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти в сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9. цього договору до 15.08.2014року, та набути означене право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення; загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається за цим договором, становить 422 043, 10 грн. (пункти 2.1., 2.2. договору) (том 1, а.с. 183 - 186).

Судами встановлено, що статтею 1 спірного договору сторони визначили договір оренди як Договір оренди нежитлового приміщення №4-78у від 15.05.2010 року, укладений між первісним кредитором (орендодавець за договором оренди нежитлового приміщення) та боржником (орендар за договором оренди нежитлового приміщення), згідно якого орендодавець (відповідач-1) зобов'язався передати орендарю (третій особі) в тимчасове платне користування без права передачі в суборенду нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, провулок Рильського, 6, розташоване на четвертому поверсі будівлі, загальною площею 37,5 кв.м., а орендар зобов'язався прийняти та щомісячно сплачувати орендну плату згідно з виставленими рахунками та актами про надання послуг з оренди приміщення (том 1, а.с. 187 - 191).

Суди встановили, що пунктом 5.1. договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року відповідачі узгодили, що новий кредитор (страхова компанія) гарантує, що він є юридичною особою, яка належним чином створена та існує за законодавством України і має необхідну правоздатність для укладення та виконання положень цього договору; має право укладати цей договір і виконувати свої зобов'язання за ним та має усі необхідні для цього повноваження від співвласників (учасників, акціонерів), у разі необхідності їх надання, будь-яких інших третіх осіб та відсутні будь-які інші законодавчі, договірні обставини, що обмежують його право укласти і виконати цей договір; він ознайомлений зі всіма пунктами цього договору, повністю з ними згоден та підтверджує те, що вони відповідають його волевиявленню.

Судами встановлено, що в обґрунтування позовних вимог позивач, як заставний кредитор боржника-третьої особи, зазначив, що оспорюваний правочин укладено відповідачем-1 та відповідачем-2 з порушенням вимог чинного цивільного законодавства України щодо наявності у сторін договору необхідного обсягу цивільної дієздатності та положень законодавства України про страхування, яким визначено спеціальний статус суб'єктів страхової діяльності та обмежено види господарської діяльності, якими вони вправі займатися, та коло цивільно-правових договорів, які вправі укладати страховики.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що укладення відповідачем-1, як кредитором за зобов'язаннями третьої особи щодо сплати орендних платежів за договором оренди нежитлового приміщення №4-78у від 15.05.2010 року, та відповідачем-2, як суб'єктом страхової діяльності, оспорюваного договору відступлення права вимоги не суперечило вимогам цивільного законодавства, оскільки вчинення оскаржуваного договору цесії не вважалося фінансовою послугою, не було предметом безпосередньої фінансової діяльності відповідача-2 та не мало ознак кредитної діяльності, на зайняття якою страховиками встановлено заборону в силу закону.

При цьому, місцевим господарським судом відхилено доводи позивача про порушення його прав оспорюваним правочином з посиланням на обставини його укладення 21.07.2014 року, тобто до моменту порушення провадження у справі №904/5722/14 про банкрутство боржника-третьої особи ухвалою господарського суду від 12.08.2014 року та набуття позивачем прав заставного кредитора боржника.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в повному обсязі, погодився зі здійсненою судом першої інстанції оцінкою доказів у справі та не знайшов правових підстав для зміни чи скасування рішення від 22.05.2015 року.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що чинне законодавство України не містить обмежень щодо укладення страховими компаніями договорів відступлення права вимоги, у зв'язку з чим доводи позивача про порушення відповідачами 1, 2 при вчиненні оспорюваного правочину положень частини 2 статті 203 ЦК України та статей 2, 31 Закону України "Про страхування" є необґрунтованими.

Колегія суддів Вищого господарського суду України не погоджується з обґрунтованістю та законністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, пунктами 3.2., 3.3. оспрюваного договору відступлення права вимоги сторони погодили, що право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення вважається відступленим кредитором новому кредитору в момент здійснення новим кредитором повної оплати ціни договору, визначеної пунктом 3.9. цього договору (яка визначається окремо) , а саме - в момент отримання кредитором від нового кредитора коштів в сумі ціни договору; після переходу до нового кредитора права вимоги до боржника, у нового кредитора виникає право на грошові кошти, які новий кредитор одержить від боржника в якості погашення заборгованості на виконання зобов'язань за договором оренди нежитлового приміщення; в момент набуття новим кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт відступлення права вимоги (додаток 2), після чого кредитор передає новому кредитору документацію в повному обсязі за актом приймання-передачі документації (додаток 1) (том 1, а.с. 183 - зворот).

Матеріалами справи підтверджуються обставини укладення 21.07.2014 року відповідачем-1 та відповідачем-2 додаткової угоди №1 до договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року, пунктами 1.1. - 1.3. якої сторони визначили умови основного договору щодо сплати ціни та домовились про те, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 422 043, 10 грн. без ПДВ (пункт 3.9. договору); в якості сплати ціни договору новий кредитор зобов'язаний в термін до 15.08.2014 року включно перерахувати на поточний рахунок кредитора №26009019409168 в Регіональному відділенні АКБ "Індустріалбанк", у м. Київ, МФО 313849, грошові кошти в розмірі 422 043, 10 грн. без ПДВ; при цьому, сторони погодили, що оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на зазначений банківський рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора на суму 422 043, 10 грн. без ПДВ (том 1, а.с. 186).

Отже, домовленість сторін оскаржуваного договору про те, що право вимоги первісного кредитора (відповідача-1) до боржника (третьої особи) за договором оренди нежитлового приміщення вважається відступленим новому кредитору (відповідачу-2) в момент здійснення новим кредитором повної оплати ціни договору в розмірі 422 043, 10 грн. шляхом зарахування зазначеної суми грошових коштів на банківський рахунок відповідача-1 у строк до 15.08.2014 року, свідчить про укладення оспорюваного правочину з відкладальною умовою щодо моменту переходу прав первісного кредитора до нового кредитора та зумовлює необхідність застосування до спірних правовідносин положень частини 2 статті 640 ЦК України при визначенні моменту, з якого спірний договір відступлення права вимоги вважається укладеним.

Розглядаючи позовні вимоги про визнання оскаржуваного договору недійсним, суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули, не дослідили обставин виконання відповідачем-2 своїх зобов'язань щодо проведення розрахунку з відповідачем-1 в порядку та у строки, визначені додатковою угодою до спірного договору, не з'ясували, чи настали обставини, з яким пов'язується момент укладення оспорюваного правочину та чи фактично перейшло до нового кредитора (відповідача-2) право вимоги первісного кредитора (відповідача-1) до боржника (третьої особи), з огляду на що дійшли передчасного висновку про відмову в позові у зв'язку з недоведенням позивачем обставин порушення сторонами договору відступлення права вимоги положень частини 2 статті 203 ЦК України, як підстави для визнання його недійсним в порядку статті 215 ЦК України.

Колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне зазначити, що рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав та свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права, у зв'язку з чим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у справі.

Пунктами 1, 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" №6 від 23.03.2012 року роз'яснено про те, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що прийняті у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи судам слід врахувати викладене, дослідити обставини виконання відповідачем-2 зобов'язань за оспорюваним правочином щодо оплати ціни договору у визначений пунктом 1.2. додаткової угоди строк та зарахування спірних грошових коштів на рахунок відповідача-1 в банківській установі; з'ясувати обставини складення сторонами договору акта відступлення права вимоги, з моментом підписання якого пов'язується набуття відповідачем-2 права вимоги до третьої особи-боржника та з огляду на встановлене дійти висновку, чи настала відкладальна умова (здійснення відповідачем-2 оплати ціни договору), з якою пов'язується перехід до нового кредитора права вимоги первісного кредитора до боржника, чи є оспорюваний правочин вчиненим в розумінні положень частини 2 статті 640 ЦК України, чи є можливим застосування до спірних правовідносин положень статті 215 ЦК України про визнання правочину недійсним та прийняти обґрунтоване рішення по суті позовних вимог ПАТ "Укрсоцбанк".

На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 року та рішення господарського суду міста Києва від 22.05.2015 року у справі №910/5927/15-г скасувати, справу №910/5927/15-г передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Головуючий Н.Г. Ткаченко

Судді Л.Й. Катеринчук

С.В. Куровський