ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. – головуючого,

Самусенко С.С.,

Татькова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу                    Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної                               компанії "Нафтогаз України"

на постанову           Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2015 року

та на рішення          господарського суду міста Києва від 30 березня 2015 року

у справі                     № 910/3529/15-г

господарського суду міста Києва

за позовом           Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"

до           Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

про          стягнення 4 837,53 грн.

за участю представників                    

позивача                               Крупка О.О.

відповідача                              Ковригін О.В.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство “Укртрансгаз” звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства “Укравтогаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” про стягнення з відповідача на користь позивача 4 837,53 грн, з яких: 2 951,92 грн – основного боргу, 531,35 грн – пені, 279,75 грн – 3% річних, 867,87 грн – інфляційних втрат, 206,64 грн – штрафу.          

          Рішенням господарського суду міста Києва від 30 березня 2015 року (суддя Спичак О.М.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2015 року (судді Сулім В.В., Коротун О.М., Гаврилюк О.М.) у справі №910/3529/15-г позов задоволено частково. Стягнуто з Дочірнього підприємства “Укравтогаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” на користь Публічного акціонерного товариства “Укртрансгаз” 2 951,92 грн основного боргу, 851,92 грн – інфляційних втрат, 265,43 грн - 3% річних. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з вищезазначеними рішенням та постановою Дочірнє підприємство "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 30 березня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2015 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30 листопада 2011 року між Дочірньою компанією “Укртрансгаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, правонаступником якої є Публічне акціонерне товариство “Укртрансгаз” (продавець) та Дочірнім підприємством “Укравтогаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” (покупець) було укладено договір купівлі-продажу №368/11-К/300-К, предметом якого відповідно до умов договору є зобов’язання продавця продати, а покупця прийняти та оплатити вироби металеві різні інші (продукція), відповідно до специфікації, яка є невід’ємною частиною договору.

Специфікацією (додаток №1 до договору) сторони погодили найменування, кількість, ціну за одинцю та загальну вартість продукції.

Відповідно до п. 3.4 договору продавець після підписання сторонами видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього договору.

Згідно п. 3.5 договору покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунку-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору.

Договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31 грудня 2011 року (п.9.1).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач на виконання договору купівлі-продажу №368/11-К/300-К від 30 листопада 2011 року поставив відповідачу продукцію на суму 2 951,92 грн., що підтверджується видатковою накладною №21р/12-330-К від 09 грудня 2011 року.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 631 Цивільного кодексу України визначено, що строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов'язки відповідно до договору.

Судами встановлено, що відповідач вартість отриманого від позивача товару не сплатив, в зв’язку з чим у нього утворилась заборгованість в сумі 2951,92 грн.

Відповідач проти факту отримання від позивача продукції на суму 2951,92 грн. згідно видаткової накладної №21р/12-300-К від 09 грудня 2011 року не заперечує, як і не заперечував проти того, що вартість отриманої від позивача продукції ним не оплачена, проте, зазначав, що відповідно до умов договору оплата вартості продукції має здійснюватись на підставі отриманого від позивача рахунку, однак рахунок на оплату за договором на адресу відповідача не надходив.

Позивачем доказів надання відповідачу рахунку-фактури на оплату поставленої продукції не надано.

Як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, рахунок-фактура є документом, який містить лише платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою в розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України, відповідно до ч. 1 якої особи, що вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) та не є простроченням кредитора у розумінні ст. 613 ЦК України, яка передбачає, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку (аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 вересня 2009 року № 37/405).

З огляду на викладене, твердження відповідача, що позивач в порушення умов ст.ст. 526 629 Цивільного кодексу України не надіслав відповідачу рахунок-фактуру на оплату поставленого товару, і у відповідача не виникло обов’язку щодо сплати за поставлений товар є необґрунтованим.

Серед іншого, платіжні реквізити продавця зазначені в розділі 10 договору №368/11-К/300-К від 30 листопада 2011 року та видатковій накладній №21р/12-300-К від 09 грудня 2011 року, а вартість товару узгоджена контрагентами у специфікації та видатковій накладній.

Відповідно до п. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Підписання відповідачем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” фіксує факт здійснення господарської операції та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, судами вірно встановлено, що прийняття відповідачем продукції від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити зазначену продукцію відповідно до змісту товаророзпорядчих документів на неї.

Товар був переданий відповідачу 09 грудня 2011 року, відтак, з наступного дня одержання товару у відповідача виник обов'язок оплатити цей товар, а у позивача відповідно вимагати його оплати.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідач просив суд застосувати строк позовної давності до вимог позивача посилаючись на те, що строк позовної давності для звернення з даним позовом про сплату за поставлену продукцію почався з дати поставки 09 грудня 2011 року з урахуванням перебігу строку на 5 днів та сплинув 15 грудня 2014 року.

Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язують його початок.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пунктом 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29 травня 2013 року “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акту звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з судами попередніх інстанцій, що сторонами 14 жовтня 2013 року, тобто в межах строку позовної давності було складено акт звірки взаєморозрахунків станом на 30 вересня 2013 року на загальну суму 1091584,19 грн., який включає борг за договором №368/11-К/300-К в сумі 2 951,94 грн (згідно довідки позивача про заборгованість). Даний акт з боку покупця (відповідача) підписаний головним бухгалтером ДП “УКРАВТОГАЗ” Погребною М.А., а зі сторони позивача - Вовк Ж.М. - заступником головного бухгалтера ПАТ “УКРТРАНСГАЗ”, повноваження якої підтверджується наказом №133-к від 01.04.2013 року “Про переведення” та Посадовою інструкцією заступника головного бухгалтера, яку затверджено 01 квітня 2013 року головою правління ПАТ “УКРТРАНСГАЗ”.

Згідно ч. 7 ст. 8 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства: забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності; організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій; бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з нестачею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства; забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.

Наказом №148/234/383 від 10 листопада 1998 року Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України “Про інвентаризацію заборгованості за станом на 01 листопада 1998 року” затверджено форму акту звіряння розрахунків, зокрема визначено, що акт підписується представниками підприємств.

Тобто, з наведеного вбачається, що чинним на момент складання акту 14 жовтня 2013 року звіряння взаєморозрахунків законодавством, не було передбачено обов'язкового підписання акту звіряння саме керівниками суб'єктів господарських правовідносин, а з огляду на приписи Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” та Наказу №336 від 29 грудня 2004 року Міністерства праці та соціальної політики “Про затвердження Випуску 1 “Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності” Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників” в межах здійснення бухгалтерського обліку та посадових обов'язків такі повноваження фактично має головний бухгалтер (особа, що виконує його обов'язки) (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2007 року у справі № 26/271).

З огляду на вищенаведене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що акт від 14 жовтня 2013 року звірки взаємних розрахунків станом на 30 вересня 2013 року з боку обох сторін було підписано повноваженими представниками.

Тобто, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, строк позовної давності для пред'явлення позивачем позовних вимог про стягнення суми основного боргу станом на день звернення до суду з позовом (16 лютого 2015 року) не пропущено, а тому заява відповідача про застосування строку позовної давності задоволенню не підлягає.

З огляду на викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в розмірі 2951,92 грн.

Позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просив суд стягнути з відповідача на користь позивача 867,87 грн - інфляційних втрат та 279,75 грн - 3% річних за період прострочення з 15 грудня 2011 року по 10 лютого 2015 року.

За приписами ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 4.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” №10 від 29 травня 2013 року у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

В зв’язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов’язання, у позивача з 15 грудня 2011 року виникло право на нарахування 3% річних, інфляційних втрат.

При цьому, суд зазначає, що у п. 4.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” №10 від 29 травня 2013 року визначено, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу строку позовної давності за зазначеними вимогами.

Господарський суд зазначає, що 3% річних та інфляційні втрати за своєю правовою природою є правовими наслідками порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань. Вимоги про сплату нарахувань, передбачених частиною другою ст.625 Цивільного кодексу України хоча й мають грошовий характер, але за своєю правовою природою не є частиною основного зобов'язання. Вказану правову позицію наведено у п.1.14 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17 грудня 2013 року “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань.

Отже, враховуючи наведене, господарський суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення основного боргу не свідчить про переривання такого строку за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Так, для всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого позивачем нарахування штрафних санкцій, річних тощо, і в разі, якщо їх обчислення помилкове – зобов’язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно (аналогічна правова позиція викладена в ч. 1 п. 18 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 року № 01-8/344 „Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені в доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році”).

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат за період з 13 лютого 2012 року по 10 лютого 2015 року в розмірі 265,43 грн. та 851,92 грн., відповідно, в межах строків позовної давності, з урахуванням дати подачі позову та заяви відповідача про застосування строків позовної давності.

Згідно з статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи.

Колегія суддів Вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище та керуючись ст.ст. 111-5 111-7 111-9 111-10 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2015 року зі справи № 910/3529/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя                                                                                І. А. Плюшко          

Судді                                          С. С. Самусенко

                                                                                                    В. І. Татьков