ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2016 року Справа № 912/3344/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіВовка І.В.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю прокурора Генеральної прокуратури України Доценко Т.О.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Кіровоградської міської радина рішення Господарського суду Кіровоградської області від 21.12.2015 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 рокуу справі№ 912/3344/15 Господарського суду Кіровоградської областіза позовомЗаступника прокурора Кіровоградської області в інтересах держави в особі Кіровоградської міської радидо1. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5, 2. Комунального закладу "Навчально-науковий педагогічний комплекс Кіровоградської міської ради Кіровоградської області", 3. Кіровоградського кібернетико-технічного коледжу, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: 1. Управління освіти Кіровоградської міської ради, 2. Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради,провизнання недійсним договору та зобов'язання звільнити приміщення,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року Заступник прокурора Кіровоградської області (надалі - прокурор) звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з в інтересах держави в особі Кіровоградської міської ради (надалі - позивач)з позовом, у якому просив визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення площею 320,4 кв.м., розміщеного в підвальному приміщенні в АДРЕСА_1, укладений 17.09.2012 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 (надалі - ФОП ОСОБА_5, відповідач 1) та Комунальним закладом "Навчально-науковий педагогічний комплекс Кіровоградської міської ради Кіровоградської області" (надалі - КЗ "ННПК", відповідач 2) та зобов'язати відповідача 1 звільнити та повернути балансоутримувачу - Кіровоградському кібернетико-технологічному коледжу (надалі - відповідач 3), приміщення площею 320,4 м. кв. за адресою: м. Кіровоград, АДРЕСА_1, вартістю 329 554,80 грн, шляхом складання акта приймання-передачі.

Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор посилався на те, що оспорюваний договір оренди суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки відповідно до його умов приміщення закладу освіти передано для "розташування кафе "Дежа В'ю", а відповідно до ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", п. 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПін 5.5.2.008-01 (надалі - Державні санітарні правила), затвердженими постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 року № 63, здача в оренду приміщень загальноосвітніх навчальних закладів з метою використання, яка не пов'язана з навчально-виховним процесом, заборонена.

Також, відповідно до заяви прокурора від 03.11.2015 року (т.1, а.с.162-164) прокурор додатково посилається на порушення відповідачами при укладенні договору положень ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Заперечуючи проти позову, відповідачі посилались на те, що зазначений договір відповідає вимогам чинного законодавства, не суперечить інтересам держави чи суспільства, оскільки спірне приміщення відокремлене від комунального закладу, технологічно не пов'язаний з навчальним та науковим процесом.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 21.12.2015 року у справі № 912/3344/15 (суддя Глушко М.С.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Джихур О.В., суддів: Дмитренко Г.К., Антонік С.Г.) позов задоволено частково, визнано недійсним договір оренди, в решті вимог провадження у справі припинено на підставі п. 1-1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на безпідставне незастосування судами ст. 63, п. 4 ст. 61 Закону України "Про освіту", ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України N 796 від 27.08.2010 року "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності".

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення прокурора Генеральної прокуратури України, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17.09.2012 року між КЗ "ННПК", як орендодавцем, та ФОП ОСОБА_5, як орендарем, було укладено договір оренди нежитлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа якого згідно з планом становить 320,4 кв.м., яке знаходиться на балансі навчально-наукового педагогічного комплексу, для розташування кафе "Дежа В'ю".

Відповідно до свідоцтва про право власності від 05.04.2002 року № 143 цілий комплекс будівель, який розташований по АДРЕСА_1 належить територіальній громаді м. Кіровограда в особі міської ради, балансоутримувач - ННПК. Відповідно до рішення 26 сесії 6-го скликання Кіровоградської міської ради № 2360 від 30.05.2013 року про ліквідацію КЗ "ННПК" за актом прийняття-передачі майна з балансу КЗ "ННПК" було передано на баланс ККТК будівлю коледжу по АДРЕСА_1, земельну ділянку, основні засоби, інші необоротні матеріали та активи, малоцінні та швидкозношувальні предмети та матеріали.

15.12.2015 року сторони договору підписали додаткову угоду, якою припинено дію спірного договору. Відповідно до акту приймання-передачі нежитлового приміщення від 17.12.2015 року відповідач 1 повернув на користь відповідача 3 спірне орендоване приміщення площею 320,4 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у м. Кіровоград.

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору оренди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", п. 3.19 Державних санітарних правил, оскільки здача в оренду приміщень загальноосвітніх навчальних закладів для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється. Дніпропетровський апеляційний господарський суд зазначив, що спірний договір суперечить абз.5 ч.2 ст.4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення договору), ч.2 ст.5 Закону України "Про приватизацію державного майна", згідно з якими не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації.

Зважаючи на те, що спірне приміщення належить до об'єктів освіти, і було передано в оренду з метою, яка не пов'язана з навчально-виховним процесом, а саме: для розташування кафе "Дежа В'ю", що суперечить ст. 63 Закону України "Про освіту", п. 3.19 Державних санітарних правил, Вищий господарський суд України вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсними спірного договору є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права.

Водночас, висновки суду апеляційної інстанції про порушення сторонами також і вимог ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", п. "б" ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" при укладенні спірного договору, Вищий господарський суд України вважає помилковими, оскільки ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено заборону передавати в оренду об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації, тобто в оренду не можуть передаватися лише об'єкти освіти (абз. 11 "б" ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна"), які належать до державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації. Спірне приміщення закріплене за навчальним закладом, що заснований на комунальній власності. Відтак, заборона на передачу в оренду, встановлена у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", на це приміщення не розповсюджується. Наявність у навчального закладу статусу державного відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" (навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу) не змінює правову форму права власності майна закладу з комунальної на державну.

При цьому, суд касаційної інстанції враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 23.12.2015 року у справі № N 918/144/15, якщо сторони розірвали договір оренди, а майно повернули, то визнання договору недійсним в судовому порядку є неможливим, і в такому разі згідно з п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд має припинити провадження у справі, оскільки предмет спору припинив існування.

У цій постанові Верховний Суд України виходив з того, що згідно з ч. 3 ст. 207 ГК (яка кореспондується зі ст. 236 ЦК) виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. Із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК, оскільки використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому Верховний Суд України дійшов висновку, що визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

Згідно з ч. 1 ст. 11128 ГПК України суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Керуючись цим правом, суд касаційної інстанції вважає за необхідне відступити від цієї правової позиції з таких підстав.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Предмет спору припиняє існувати, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилось неврегульованих питань або спір врегульовано між самими сторонами (абз. 4 пп. 3.12 п. 3, абз. 1 пп. 4.4 п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

У ст. 204 ЦК України проголошується презумпція правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, законодавець визначає, що наявність підстав для визнання правочину недійснім має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відтак, якщо предметом спору у справі є недійсність договору, який може бути визнаний таким лише судом, і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розумітися як підстава для припинення провадження у зв'язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (пп. 2.6 п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

При цьому, посилання Верховного Суду України на те, що з ч. 3 ст. 207 ГК кореспондується зі ст. 236 ЦК України є помилковими, оскільки ці норми мають різну сферу регулювання.

Зокрема, ст. 236 ЦК України визначає момент недійсності правочину. У ч. 1 цієї статті закріплене загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту вчинення. У ч. 2 цієї статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності укладених правочинів, за якими передбачалися права та обов'язки на майбутній період. При цьому, у цій частині не йде мова про інший момент недійсності правочину, а лише присікається можливість настання у майбутньому прав та обов'язків за недійсним правочином.

Водночас, у ч. 3 ст. 207 ГК України визначається не момент недійсності правочину (договору), а момент припинення господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним. Визначення поняття господарського зобов'язання та підстав його виникнення наведено у ст.ст. 173, 174 ГК України. Зокрема, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Отже, визнання недійсним договору (правочину) та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору, про що також зазначав Верховний Суд України у постанові від 19.10.2016 року у справі N 18/122-12/2.

За таких обставин, суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано розглянули позов прокурора про недійсність договору оренди, навіть, незважаючи на те, що цей договір припинений за домовленістю сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, Вищий господарський суд України не встановив порушення чи неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, які б призвели до прийняття неправильного судового рішення у справі. Помилкові висновки суду апеляційної інстанції про невідповідність договору вимогам ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не вплинули на прийняття правильного по суті рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що судами безпідставно не застосовано до спірних правовідносин норми ст. 63, п. 4 ст. 61 Закону України "Про освіту", ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України N 796 від 27.08.2010 року "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності", які дозволяють укладення договорів оренди приміщень об'єктів освіти, що належать до комунальної власності, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності дійсно дозволяється, але за умови, що в оренді ці приміщення будуть використовуватися з метою, що пов'язана з навчально-виховним процесом. В цій справі приміщення передано орендарю для використовування не за призначення, що суперечить ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", тому суди обґрунтовано визнали договір недійсним.

За таких обставин, рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Кіровоградської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Кіровоградської області від 21.12.2015 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.10.2016 року у справі № 912/3344/15 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д.Суддя Вовк І.В.СуддяСтратієнко Л.В.