ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2016 року Справа № 910/4554/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Губенко Н.М., Іванової Л.Б.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1. Заступника прокурора міста Києва; 2. Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизина постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.07.2016та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 27.04.2016у справі№ 910/4554/16 господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Бізтех"доДержавного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизитреті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1. Головне управління Державної казначейської служби України в місті Києві; 2. Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів;провизнання недійсним договору в частині та стягнення 44 356 919,05 грн. в судовому засіданні взяли участь представники:

- ТОВ "Бізтех" Степаненко О.М.,

- Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи Навроцький Д.М., Шульга Л.М.,

- Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві повідомлений, але не з'явилися,

- Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Герасименко О.О., Євтушик В.О.,

- Прокуратури Кравчук О.А. (посвідчення НОМЕР_1 від 01.08.2016),

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.04.2016 у справі №910/4554/16 (суддя Босий В.П.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.07.2016 (судді: Сітайло Л.Г., Пашкіна С.А., Баранець О.М.) частково задоволений позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізтех" (надалі позивач/ТОВ "Бізтех") до Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи (надалі відповідач/скаржник/Інститут), треті особи у справі: Головне управління Державної казначейської служби України в місті Києві та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів про визнання частково недійсним договору та про стягнення грошових коштів.

До Вищого господарського суду України із касаційними скаргами на прийняті у даній справі судові рішення звернувся відповідач та заступник прокурора міста Києва. В обгрунтування підстав касаційних скарг, скаржники посилаються на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи.

ТОВ "Бізтех" подало відзив на касаційні скарги, в якому заперечувало проти їх задоволення, просило оскаржувані судові рішення залишити в силі.

Ознайомившись з матеріалами та встановленими судом першої та апеляційної інстанції обставинами, перевіривши повноту їх встановлення та правильність юридичної оцінки судом першої та апеляційної інстанції, дотримання ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 21.03.2013 між позивачем та відповідачем укладений договір №0313/03, відповідно до п. 1.1. якого виконавець (позивач) зобов'язується надати відповідачу (замовнику) носії інформації з записом (послуги з технічного обслуговування обладнання та адміністрування програмного комплексу "Єдина інформаційна аналітична система Державної ветеринарної та фіто санітарної служби України" (перша черга), категорія 72.20.1 Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-97 (комп'ютерні програми) у відповідності з календарним планом, встановленим у додатку №2 до договору.

Відповідно до п. 1.3 договору обсяги закупівлі можуть бути зменшені залежно від реального бюджетного фінансування видатків.

Пунктом 4.1 договору визначено, що розрахунки за ліцензії здійснюються окремо за кожним етапом календарного плану (додаток №2) після проведення дослідної експлуатації відповідної комп'ютерної програми на комплексі технічних засобів замовника за місцем знаходження пілотних об'єктів автоматизації.

Згідно з п. 4.2 договору розрахунки за ліцензії здійснюються протягом 5 банківських днів з моменту підписання акту про передачу ліцензій про право використання комп'ютерної програми замовником відповідно до календарного плану та пункту 5.6 цього договору залежно від реального бюджетного фінансування видатків.

При відсутності на реєстраційному рахунку замовника коштів, виділених на погашення взятого замовником бюджетного зобов'язання, сплата здійснюється в міру надходження коштів на реєстраційний рахунок замовника (п. 4.3.).

Пунктом 6.1.1 договору унормовано, що замовник зобов'язується, в межах отриманого фінансування, оплатити вартість отриманих ліцензій.

Відповідно до п. 7.4 договору, у випадку відсутності або припинення бюджетного фінансування, замовник не несе майнової відповідальності перед виконавцем.

Судами попередніх інстанцій встановлено, а сторонами не надано доказів протилежного, що на виконання умов договору позивачем надано, а відповідачем прийнято послуги на загальну суму 34300000,00 грн.; розрахунок за надані послуги здійснено частково у сумі 18100000,00 грн., залишок (заборгованість відповідача) становить 16200000,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, підтверджується матеріалами справи, не заперечується сторонами у справі, укладений між позивачем та відповідачем договір є оплатним, про що також свідчать дії відповідача зі здійснення часткових розрахунків з позивачем за цим договором, а відтак, існує певний обов'язок відповідача здійснити повний розрахунок з позивачем за цим договором.

Проте, як зазначили суди попередніх інстанцій та підтверджується умовами договору, обов'язок відповідача оплатити виконану позивачем роботу пов'язано з наявністю бюджетного фінансування відповідача.

Так, звертаючись до суду із позовом, позивач просив визнати недійсним п. 1.3 договору в частині словосполучення "залежно від реального бюджетного фінансування видатків", п. 4.2 договору в частині словосполучення "залежно від реального бюджетного фінансування видатків", п. 6.1.1. договору в частині словосполучення "в межах отриманого фінансування", п. 4.3. та п. 7.4. договору - повністю.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведених вище норм дає змогу для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), зобов'язання строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

В силу приписів статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Подія є явищем об'єктивної реальності, яке відбувається незалежно від волі людини та її суб'єктивної поведінки, на відміну від дій, під якими розуміють обставини, що виникають за волею людини, тобто вольові акти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Поряд з цим, частиною першою статті 212 ЦК України закріплено право осіб, які вчиняють правочин, обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

З аналізу наведеної норми випливає, що відкладальна обставина може полягати у діях як однієї із сторін договору, так і третьої особи, яка нею не є, але у будь-якому разі повинна обумовлювати настання (зміну) відповідних прав і відповідних обов'язків обох сторін договору, а не лише однієї з них, та у момент укладання договору стосовно такої обставини має бути невідомо, настане вона чи ні.

Отже, на відміну від строку, яким є визначений проміжок часу до відомого моменту або події, яка неминуче має настати, відкладальна обставина має характер такої обставини, що може і не настати.

Як вірно встановили суди попередніх інстанцій, пунктами 4.2, 4.3 та 6.1.1 договору визначено строк виконання відповідачем зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг вказівкою на умову отримання замовником (відповідачем) відповідного бюджетного фінансування, проте, як правильно зазначили суди, така подія не може розцінюватися як така, що неминуче має настати, оскільки, наявність бюджетного фінансування має характер такої обставини, що може і не настати.

Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, п. 7.4 договору встановлено, що у випадку відсутності або припинення бюджетного фінансування замовник (відповідач) не несе майнової відповідальності перед виконавцем (позивачем).

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до приписів ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

За приписами ч. 2 ст. 218 ГК України відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважається обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (мається на увазі - Європейський суд з прав людини).

Відповідно до п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.07.2012 № 01-06/908/2012 "Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 N 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів"" за змістом частини другої статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України на відповідний рік, не виправдовує бездіяльність органу державної влади і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 15.05.2012 № 11/446).

При цьому, умови договору, що пов'язують обов'язок замовника зі здійснення розрахунків з виконавцем з надходженням (наявністю) на рахунки бюджетних коштів, і яке (надходження) як вказувалося вище, характеризується тим, що може не настати, ставить в нерівні умови сторін договору та суперечить загальним принципам засад цивільного законодавства, таких як: справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч.1 ст. 3 Цивільного кодексу України) та загальним принципам господарювання (ст. 6 Господарського кодексу України)

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскаржувані позивачем частково чи в цілому пункти договору підлягають визнанню недійсними, а саме: пункт 1.3 договору, в частині словосполучення "залежно від реального бюджетного фінансування видатків", пункт 4.2 договору в частині словосполучення "залежно від реального бюджетного фінансування видатків", пункт 4.3 договору повністю, підпункт 6.1.1 пункту 6.1 договору в частині словосполучення "в межах отриманого фінансування", пункт 7.4 договору повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як встановлено судами та про що вказувалося вище, позивачем виконані, а відповідачем прийняті роботи за договором на загальну суму 34 300 000,00 грн., та здійснено частковий розрахунок за прийняті роботи у сумі 18 100 000,00 грн., у зв'язку з чим заборгованість відповідача перед позивачем становить 16 200 000,00 грн. Отже, правомірно врахувавши недійсність оспорюваних позивачем умов договору, а також обов'язковість виконання договорів, встановлену у ст. 525, 526, 629 ЦК України, ст. 193 ГК України, перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних та трьох відсотків річних, зроблений на підставі ст. 625 ЦК України, суди попередніх інстанцій прийшли до правомірного висновку про часткове задоволення й майнових вимог позивача до відповідача в частині стягнення як основної заборгованості, яка залишилась несплаченою, так і інфляційних втрат та 3% річних на підставі ст. 625 ЦК України. При цьому, колегія суддів також погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність заявленої позивачем вимоги про нарахування на розмір заборгованості процентів за користування грошовими коштами на підставі ст. 1048 ЦК України, оскільки вказана норма регулює правовідносини в сфері позик, а не надання послуг, що має місце в даному випадку.

Стосовно доводів касаційних скарг про те, що судами не взято до уваги положення ст.ст. 901, 903 ЦК України відносно того, що договір про надання послуг є оплатним, якщо інше не встановлено договором, в даному випадку, сторони, укладаючи договір погодили можливість зміни прав та обов'язків сторін за договором в частині порядку і строків оплати, колегія суддів зазначає, що як раз у даному випадку, положення умов договору щодо здійснення розрахунків за договором, пов'язані із наявністю у відповідача бюджетних коштів, та звільнення відповідача від відповідальності за невиконання умов договору за відсутності бюджетних коштів, як вже вказувалося вище, суперечать як положенням цивільного законодавства, так і практиці Європейського суду з прав людини, яка (практика) використовується судами як джерело права.

Щодо доводів прокуратури про те, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки законності укладення договору між позивачем та відповідачем, колегія суддів зазначає, що, в межах заявлених позовних вимог, судами попередніх інстанцій було встановлено недійсність окремих положень цього договору; питання щодо визнання незаконним усього договору, в тому числі, й порядку його укладення, сторонами у справі не порушувалося, а в силу п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України, вихід суду за межі позовних вимог можливий якщо це необхідно позивачу або третій особі у справі із самостійними вимогами і про це є клопотання заінтересованої сторони, яке є відсутнім у даному випадку. Крім того, відхиляються доводи прокуратури про те, що наразі досудовим розслідуванням встановлено, що закупівлю програмного комплексу проведено з порушенням законодавства про державні закупівлі, тощо, оскільки відповідно до ст. 35 ГПК України, для господарського суду має значення як преюдиціальний факт, який не потребує доказування, вирок у кримінальній справі, а не висновки досудового розслідування.

Щодо доводів відповідача, викладених у касаційній скарзі про порушення судами попередніх інстанцій положень Бюджетного кодексу України, колегія суддів зазначає, що в мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень відсутні посилання на норми Бюджетного кодексу України, а відтак, твердження про їх неправильне застосування судами є безпідставним.

Стосовно доводів скаржника про те, що ст. 627 ЦК України встановлена свобода договору, колегія суддів зазначає, що наряду із встановленим принципом свободи договору, та визначенні сторонами його умов, в цій же нормі передбачено принцип укладення договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, який (принцип) при укладенні договору та визначенні його умов, оспорених позивачем, дотриманий не був, наслідком чого є визнання недійсними цих умов у судовому порядку.

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, колегія суддів дійшла висновків про те, що місцевий та апеляційний господарські суди в порядку ст.ст. 47, 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.

Отже, інші доводи касаційних скарг не спростовують правомірних висновків судів попередніх інстанцій, що покладені в основу прийнятих у даній справі судових актів, а тому не є підставою для їх скасування. При цьому, в частині встановлення нових обставин та переоцінки доказів, касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №908/4804/14).

Керуючись ст. ст. 1115 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги заступника прокурора міста Києва та Державного науково-дослідного інституту з лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.07.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 27.04.2016 у справі № 910/4554/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Т.Л. Барицька

Судді: Н.М. Губенко

Л.Б. Іванова