ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2015 року Справа № 910/2905/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді суддівКорсака В.А. Данилової М.В., Данилової Т.Б.розглянувши матеріали касаційної скарги Дочірнього підприємства "УКРАВТОГАЗ" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 25.06.2015у справі№ 910/2905/15-г Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"доДочірнього підприємства "УКРАВТОГАЗ" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"простягнення 116 983, 48 грн.в судовому засіданні взяли участь представники :- - позивачаВасійчук Л.Ф.- - відповідачаКовригін О.В.

В С Т А Н О В И В :

В лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство "УКРТРАНСГАЗ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Дочірнього підприємства "УКРАВТОГАЗ" національної акціонерної компанії "НАФТОГАЗ УКРАЇНИ", в якій просило суд стягнути з відповідача на свою користь 83 909,39 грн. основного боргу, 15 103, 69 грн. пені, 5 873, 66 грн. 7 % штрафу, 4 531, 10 грн. інфляційні втрати та 7 565, 64 грн. - 3 % річних за неналежне виконання договірних зобов'язань за договором поставки продукції № 206-Л/58-Л від 22.09.2010.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.03.2015 (суддя Головатюк Л.Д.), у позові відмовлено повністю. Судове рішення мотивоване спливом позовної давності щодо заявлених позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2015 (головуючий Мартюк А.І., судді: Новіков М.М., Зубець Л.П.) у даній справі вказане рішення суду скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з Дочірнього підприємства „Укравтогаз" Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України" на користь Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" 83 909, 39 грн. основного боргу, інфляційну складову боргу у сумі 4 531, 10 грн., 3 % річних у сумі 7 565, 64 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, Дочірнє підприємство "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що підписання сторонами акту звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 не може свідчити про визнання ним боргу перед позивачем, оскільки вказаний акт підписаний головним бухгалтером підприємства, тобто не уповноваженою особою відповідача, що не може бути підставою для переривання позовної давності згідно вимог статті 264 Цивільного кодексу України. До того ж, на думку касатора зі змісту акту взаємозвірки неможливо зрозуміти, про заборгованість за якими угодами йдеться.

У відзиві на касаційну скаргу Публічне акціонерне товариство "УКРТРАНСГАЗ" не погоджується з доводами касатора і простить суд залишити його скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційної інстанції - без змін.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.09.2010 між Дочірньою компанією "УКРТРАНСГАЗ" Національної акціонерної компанії "НАФТОГАЗ УКРАЇНИ" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УКРТРАНСГАЗ"), як постачальником, та Дочірнім підприємством "УКРАВТОГАЗ" національної акціонерної компанії "НАФТОГАЗ УКРАЇНИ", як покупцем, укладено договір купівлі-продажу № 206-Л/58-Л, за умовами якого продавець зобов'язується продати, а покупець прийняти та оплатити вироби металеві, відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору.

Згідно специфікації № 1 до договору від 22.09.2010 сторони погодили найменування кількість та вартість товару, що постачається, загальною вартістю 83 909, 39 грн.

Відповідно до пунктів 2.1., 4.6., 4.7. договору, назва, кількість та асортимент продукції зазначені в специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору. Факт поставки продукції підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання продукції. Датою поставки продукції визнається дата, вказана в накладній про прийняття продукції покупцем.

Згідно з пунктом 3.4. договору покупець здійснює 100 % оплату вартості продукції протягом 10 днів після поставки продукції шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.

На підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання умов договору позивачем було поставлено відповідачу товар, визначений специфікацією, згідно видаткової накладної видаткової накладної № 366 від 30.09.2010 на загальну суму 263 232, 64 грн.

Під час розгляду справи місцевим господарським судом, відповідач подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с.80-81), в якій вказував на те, що позовна давність для звернення з даним позовом сплинула в жовтні 2013 року, а позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2015 року.

Суд апеляційної інстанції, розглянувши дану заяву відмовив відповідачеві в її задоволенні, вказавши при цьому, що позивачем не було пропущено позовної давності, у зв'язку з наявністю обставин, що свідчать про переривання його перебігу. Такий висновок суду колегія вважає достатньо обґрунтованим, враховуючи наступне.

Так, сторонами 30.09.2013, тобто в межах позовної давності, складений акт звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 на загальну суму 535 632, 36 грн. (а.с.13), який включає, в тому числі, заборгованість за договором купівлі-продажу № 206-Л/58-Л від 22.09.2010 в сумі 83 909, 39 грн. Даний акт підписаний та засвідчений печатками підприємств, у зв'язку з чим, судом апеляційної інстанції відхилені доводи відповідача про підписання його не уповноваженою на це особою.

На підставі поданих до матеріалів справи доказів в їх сукупності, апеляційний господарський суд, на відміну від місцевого суду, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна давність для пред'явлення вимоги про стягнення заборгованості за спірною поставкою станом на день звернення до суду позивачем не пропущена, заборгованість відповідача не погашена, відтак, задовольнив позов та стягнув з відповідача на користь позивача суму заборгованості з нарахованими на неї 3 % річних та інфляційними втратами.

Щодо заявлених позовних вимог про стягнення штрафу та пені, слід зазначити, що суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволені позову в цій частині позову обґрунтовано виходив з того, що штрафні санкції є видом відповідальності за порушення зобов'язань з передачі товару, виконання робіт та надання послуг, а не за порушення виконання грошового зобов'язання (оплати виконаних робіт).

Матеріально-правовою підставою позову в цій частині вимог позивач визначив статтю 231 Господарського кодексу України.

Частиною другою статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Отже, з положень даної статті вбачається, що зазначені санкції можуть бути застосовані за наявності таких умов:

- вони підлягають застосуванню у разі скоєння господарського правопорушення, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належать до державного сектора економіки, або якщо виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного кредиту;

- вони підлягають застосуванню тільки за два види правопорушень, а саме: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) - стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання - стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Таким чином, вказані санкції є видом відповідальності за порушення зобов'язань з передачі товарів, виконання робіт та надання послуг, а не за порушення виконання грошового зобов'язання (оплата за виконані роботи).

Колегія вважає за необхідне зазначити, що Верховний Суд України при розгляді справ щодо застосування у подібних правовідносинах, зокрема, норм статті 231 Господарського кодексу України, зазначив, що та обставина, що за порушення передбаченого строку поставки товару постачальник сплачує покупцю неустойку у вигляді пені у розмірі 2 % від вартості непоставленого в строк товару за кожен день прострочення товару, не перетворює цю неустойку в пеню за порушення грошового зобов'язання, так само, як і обов'язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов'язанням (див. постанову Верховного Суду України від 03.12.2013 у справі № 908/43/13-г).

Згідно з приписами статті 11128 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

На підставі викладеного, колегія вважає достатньо обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення неустойки.

Таким чином, апеляційний господарський суд правомірно скасував рішення місцевого господарського суду, як таке, що прийняте при неповно з'ясованих обставинах справи, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позову.

Стосовно доводів, викладених у касаційній скарзі слід зазначити наступне.

Касаційна скарга фактично стосується заперечення правомірності висновку судів попередніх інстанцій про переривання строку позовної давності. Втім, колегія суддів вважає за необхідне підтримати вищевказані висновки суду апеляційної інстанції та відхилити доводи касаційної скарги з огляду на наступне.

Згідно вимог статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини другої цієї статті до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. До обов'язків покупця частиною першою статті 692 ЦК України відносить обов'язок оплати товару після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

В силу вимог частин першої та другої статті 193 Господарського кодексу України, статей 526, 257, 629 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Згідно пунктом 5 статті 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 Цивільного кодексу України). Втім, відповідно до частини першої статті 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Відповідно до частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Враховуючи зазначені положення законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідач неналежним чином виконав свої зобов'язання з оплати отриманого товару, тому сума заборгованості має бути стягнена з нього разом із нарахованими на неї 3 % річних та інфляційними втратами, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору, і які є складовою загальної суми боргу. При цьому позовна давність по цих вимогах не пропущена, оскільки була перервана вчиненням відповідачем дій, які свідчать про визнання ним боргу (підписанням акту взаємозвірки).

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції відповідачем не спростовані. Відповідних доказів матеріали справи не містять.

Доводи касатора про те, що акт звірки взаємних розрахунків станом на 30.09.2013 не може вважатись належним доказом переривання позовної давності, не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки відповідно до приписів статей 1115, 1117 Господарського процесуального кодексу України, питання доведеності обставин справи, належності чи неналежності доказів не може бути досліджене та переоцінене на стадії касаційного перегляду справи, з огляду на відсутність у Вищого господарського суду України повноважень з дослідження та оцінки (тим більше, переоцінки) доказів у справі.

До того ж, Верховний Суд України при розгляді справ, пов'язаних із застосуванням інституту позовної давності, зазначив, що підписання сторонами договору акта звірки взаємних розрахунків є дією, яка свідчить про визнання відповідачем свого боргу, та перериває позовну давність (див. постанову Верховного Суду України від 24.04.2007 у справі 26/271).

Решта доводів, що викладені в касаційній скарзі пов'язані з вирішенням питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2015 у справі № 910/2905/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя В.А. Корсак

С у д д і М.В. Данилова

Т.Б. Данилова